Вєста Гунченко. Як ловити кач від життя

1-1

Ще одна бізнес-вумен з ідеальними тортиками та тістечками. Вона вміє відриватись під бугі-вугі, лінді-хоп, блюз з друзями, на сцені й має чітку філософію: «Боятись – це нормально, але треба йти і поборювати свій страх». Ми говорили про те, як вона з 11 років почала заробляти сама і «допрацювалась» до співласниці компанії. А також про те, як розвиватись в сучасному світі, що варто покращити в КМА і головне – як на 100% насолоджуватись життям. Читайте сповідь кольорової душею могилянки!

Освіта:  НаУКМА, філософія (2003-2007)

Досвід: Pro Assistance SMM (з 2009 року)

Налаштовуйтесь на хвилю Вєсти під час читання: плейлист спеціально для ММ: 

Які асоціації в тебе виникають зі словом «Могилянка»?

Перше, що спадає на думку, – це колектив, який трохи нагадує банду чи мафію, бо Могилянка всюди, куди б ти не прийшов

Для мене це завжди була еліта нації, бо випускники Могилянки завжди були флагманами і політичного, і культурного розвитку. Це одна з найкращих (принаймні гуманітарних) освіт в Україні, і це підтверджується міжнародним досвідом.

Чому обрала Могилянку?

– Я не обирала Могилянку. Мої батьки дуже хотіли віддати мене до якогось престижного університету. Починалося усе з американських чи британських університетів, потім стало зрозуміло, що фінансово наша сім’я це не потягне. Згодом вони придумали відправити мене в Чехію. Я сказала, що жодної Чехії не буде – я залишаюся в Харкові, і все тут. Потім, за два місяці до подачі документів для вступу, прийшла мама і сказала, що знайшла мені університет. І показала брошуру Могилянки. Мене просто поставили перед фактом, що вступатиму туди.

Не шкодуєш, що вступила на філософію?

– У жодному разі. У першу чергу, я вважаю, що це був гарний networking – навчання в Могилянці дає дуже багато контактів, незалежно від факультету. І, до того ж, гуманітарна освіта в Могилянці дійсно найкраща, тому я ніколи не шкодувала, що вступила саме на філософію.

Саме філософія дала мені найголовніше систему мислення.

Що тобі подобалось у системі навчання Могилянки?

– У першу чергу мені подобалась можливість обирати 20% предметів. От, наприклад, курс Сергія Іванюка, який у жодну з моїх спеціальностей взагалі не увійшов, але це був один з найкращих предметів – цікавий і корисний. Друге, що, мені здається, дуже вплинуло на розвиток всіх могилянців, – це вільне відвідування лекцій. Саме це багатьом дозволило працювати, ще навчаючись у Могилянці, і при цьому не втрачати якихось академічних здобутків.

Ще подобалось крос-дисциплінарне спілкування. У Могилянці від курсу до курсу, завдяки загальномогилянським заходам, першому та другому плацам, можна було завести безліч знайомих. В інших університетах, як мені відомо, друзів і знайомих заводять з групи або, у крайньому випадку, з потоку. Немає таких розгалужених контактів по всьому закладові.

Розкажи про свій досвід в Могилянці. Чим займалась, можливо, були якісь проекти?

– Чесно кажучи, похвалитись своїм досвідом могилянця або активною позицією мені дуже складно. Насправді, я мала не дуже хороші бали, бо дуже багато працювала. Те, що я взагалі чомусь навчилася, великою мірою досягнення наших викладачів. Наприклад, лекції, семінари Тараса Лютого були настільки мені цікаві, що я знаходила і час, і натхнення їх відвідувати.

А загалом для мене вся Могилянка – це боротьба. Боротьба між трьома роботами і необхідністю не вилетіти. Мене дуже часто намагалися вигнати: у мене був «незарах» на «незараху»

Недовго, звісно, бо я все перескладала, втім часто висіла на одній волосині. Щодо могилянських соціальних заходів, за чотири роки я взяла участь тільки в організації Балу Знайомств на першому курсі. До речі, ми тоді перемогли! Досі згадую із задоволенням. А зараз, уже другий рік поспіль, була одним з організаторів KMA Oldschool Party. Сподіваюся, що не востаннє.

2

Як ти почала свою кар’єру ?

– Я працювати воліла завжди. Першу зарплатню я отримала в 11 років. Мене запросили знятися в рекламі. Я відпрацювала свої півгодини і отримала аж 15 гривень. У подальшому я завжди працювала так чи інакше. Найчастіше за допомогою батьків. Проте, не в тому сенсі, що я помила машину і отримала гроші, а була повноцінним працівником. Наприклад, на політичних акціях, бо батько був політтехнологом. Або допомагала в організації фестивалю, який робили мої батьки. Отже я з дитинства заробляла власні гроші.

Коли вступила в Могилянку, то пішла на тимчасову роботу одразу після першої зимової сесії. З моїм щастям, я знайшла роботу промоутером із найменшою з можливих зарплатнею. На той час, 2003 року, зарплатня в мене була чотири гривні за годину (тоді як середній показник по Києву складав приблизно шість).

 І ким ти працювала?

– Промоутером у «Фуршеті» на Костянтинівській. Мене вдягали у костюм Солохи, і я роздавала там листівки. Дуже часто зустрічала знайомих, і це було трішечки ніяково, – зустрічати в такому костюмі людей, які тебе знають по Могилянці. Там я відпрацювала два тижні, до Нового року.

Хоча насправді, тоді я мала дві роботи в день: у другій половині дня Солохою у Фуршеті, а у першій – таким собі турагентом. Я мала ходити по школам і пропонувати туристичні поїздки Україною для шкільних екскурсій. За це мала по 5 гривень за школу (цілий долар) – загалом, 25 гривень на день, як турагент. І ще шість годин ввечорі по 4 гривні за годину. Таким чином мала 49 гривень на день.

Я відпрацювала так два тижні, і приїхала додому, схуднувши майже на 4 кілограми

Усі гроші витратила на подарунки, звісно. Це був перший досвід насправді важкої роботи.

Що важливого ти взяла з цього досвіду?

– Для мене цей досвід був важливим тому, що я тоді точно дізналась, чого вартують гроші, які ти заробляєш. Я вперше відчула, що таке два тижні поспіль мати 10-ти годинний робочий день. Тоді ці 49 гривень  вийшли мені потом, кров’ю і розумінням, що не будь-яка робота приноситиме легкі гроші і задоволення.

Коли ми вже починали свій бізнес і наймали людей на погодинну роботу, то пропонували їм 15 гривень на годину (це було у 2009 році). Причому це була робота в теплому офісі, з вільним графіком та незначним навантаженням. Ми брали людей без досвіду, навчали їх, розвивали.

Коли студенти відмовлялися працювати, кажучи, що зарплатня недостатньо велика, мені дуже хотілося їм сказати, що потрібно починати з малих заробітків

Ми дали їм певну школу життя і перший пункт в резюме, і ще й доплачували за те. У юності я сприймала б подібне за подарунок.

Розкажи історію свого кар’єрного росту.

– Десь за рік після того як я вступила в Могилянку, в мене з’явилася перша робота на постійній основі – це був повний 9-ти годинний робочий день. Як я навчалася – не знаю, бо офіс був на станції метро «Берестейська», а навчання – самі знаєте де. Я була співробітником радіостанцій «Авторадіо». Номінально – у відділі маркетингу, а насправді – «старшим, куди відішлють». Це був дуже цікавий досвід, бо я встигла попрацювати і секретарем, і офіс-менеджером, і організатором вечірки дискотеки 80-х, і  працівником відділу маркетингу, який взаємодіяв із дизайнерами або організовував якісь заходи і т.д. Це був перший великий досвід роботи.

Одночасно з роботою на «Авторадіо», я писала статті для інтернет-видання «Daily.ua». Це було ще одним джерелом доходів. Проте, я завжди мріяла працювати в рекламній агенції, шукала роботу за цим фахом, але мене нікуди не брали, бо казали, що дуже юна, всього 17 років. В одну агенцію мене все-таки взяли фрілансером-копірайтером і навіть, здається, якийсь мій слоган застосували в роботі.

Потім був цікавий досвід з агенцією нейромаркетингових досліджень. Я дуже багато дізналась про нейробіологію, нейромаркетинг, про те, як відбуваються сліпі тести, як відбуваються тести на швидке прийняття рішень, коли треба буквально за долі секунди дати відповідь на якісь питання. Це було дуже цікаво. Ми навіть з’їздили на стажування в Польщу, до Варшави, – перша поїздка за кордон. Загалом, це  була компанія, яка знаходилась у Польщі, а наші хлопці хотіли відкрити київський філіал лабораторії нейродосліджень. Трохи не склалося, мабуть, через кризу.

Після цього був шматочок роботи в івент-агенції, це був перший досвід в рекламі. Там дуже швидко з’ясувалось, що я можу писати рекламу, радіо-ролики і т.д. Наступний, дуже серйозний, етап в житті був, коли я потрапила на роботу в рекламну агенцію Think McCann Erickson. Нарешті у мене був дійсно хороший керівник, яким я захоплювалася (і захоплююся досі), і завдяки якому я багато чому навчилася. Це була одна з найцікавіших моїх робіт.

Проте, десь за рік з рекламної агенції я пішла. Мій теперішній партнер по бізнесу «перетягнув» мене до тієї контори, в якій він на той час працював директором – йому потрібен був керівник кол-центру. Я вирішила, що в рекламі я ніколи «Канського Лева» не отримаю, треба вчитися бути керівником, адже я хочу будувати свій бізнес. Отже, я пішла туди, а за два тижні контора закрилася. Така ось іронія долі, яка привела нас до перших кроків у власному бізнесі.

Ще до моєї роботи в рекламі помер мій батько. І після того як я втратила роботу, власне її не почавши, ми з мамою вирішили, що частину свого спадку я можу вкласти в бізнес, яким хочу займатись. Ми з Юрою Шишковським спочатку спробували організовувати вечірки під брендом «Точка сборки», з яким мій батько робив фестиваль електронної музики, дуже популярний у свій час у Східній та Південній Україні. Але виявилося, що ми не дуже талановиті в цьому питанні, особливо я. Я гарний організатор, але продюсерського чуття в мене немає. Ми провели п’ять вечірок: на одній ми трішки заробили, на всіх інших –  втратили гроші.

Але ще не всі, тому вирішили спробувати ще. Цього разу ми захотіли реалізувати ту саму ідею, яку намагалися втілити в тій фірмі, в якій я встигла пропрацювати всього два тижні. Звісно, ми врахували, як нам здавалося, ті помилки, яких припустилися у «бета-версії». Ідея полягала в тому, щоб організувати call-центр, в якому, купивши абонемент, клієнт би отримував цілодобову підтримку – такого собі віртуального персонального асистента, який може і таксі викликати, і на питання відповісти, і маршрут скласти, і квитки на літак купити – та майже все. І все це в телефонному режимі, без робочого місця, необхідності навчати, підбирати та контролювати. Ідея була крута (я думаю, що вона і досі актуальна). Використовуючи почасти доробок наших попередників, а почасти власні ідеї, ми зібрали call-центр, почали розробляти базу клієнтів. І навіть трохи попрацювали не в тестовому режимі.

Цікаво, які незвичайні запити могли давати клієнти такого асистент-сервісу?

– Один з моїх улюблених запитів від клієнта був такий: Клієнт подзвонив десь о другій ночі і каже черговому операторові: «Сергію, хочу прокинутись не в Києві». Чуючи по голосу, що людина трішки нетвереза, оператор уточнює, що саме той має на увазі. Відповідь: «Хочеться прокинутися десь, щоб там ліс, річка…». Оператор трішки подумав і знайшов базу відпочинку на Київському морі, неподалік від Києва. Він забронював там кімнату, викликав клієнтові таксі, і клієнта відвезли на ту базу. Зранку, коли я побачила цей запит в процесінгу – я була в шоці. Уявила собі, що зараз клієнт прокинеться бозна-де і просто нас вб’є. Але ні, він зателефонував і подякував, сказав, що то був кайф.

Так чи вдалося вам розвинути цей бізнес?

– На жаль, ні. Така послуга потрібна, коли у людей багато грошей і мало часу. Втім, у 2008-2010 рр. все, як ми знаємо, змінилося, і часу в середнього класу стало набагато більше, ніж грошей. Тож одного дня ми все ж таки прийняли рішення закрити цей напрямок діяльності. Попри це я досі вважаю, що таку послугу можна і потрібно реалізувати. Такий сервіс був би дуже корисним і популярним серед туристів та експатів, тобто людей, що не знають мови та країни. Особливо, якщо її робити на prepaid основі. Тобто летиш у літаку, бачиш рекламу, і одразу в аеропорті купуєш пакет послуг на, припустимо, два тижні. І протягом перебування в Україні отримуєш таксі за нормальної ціною, можеш замовити столик, знайти будь-яку адресу, отримати рекомендацію щодо дозвілля, навіть отримати телефонний переклад, якщо спілкуєшся з кимось, хто не знає англійської.Побудувати таку систему непросто, але цілком можливо. Однак, це потребує фінансування хоча б на перше півріччя.

3

І гроші закінчилися?

– Так. Проте це була, наче оплата наших життєвих MBA. Це був цікавий досвід для бізнесу, наприклад, того, що робити, коли в тебе є наймані працівники, які очікують на свою зарплатню, а в тебе немає грошей навіть на маршрутку.

Насправді, я досі дуже пишаюся тим, що в нас з моїм партнером завжди головною була ідея заплатити гроші нашим працівникам, а потім вже думати про себе

Проте це було важко. Я тоді вперше влізла в кредитний борг, бо треба було в один із місяців виплачувати зарплатню.

Мене тепер цікавить, чи був хеппі-енд?

– Ну певним чином))). Ще до того, як ми закрили асистент-сервіс, колега з минулої роботи Юрія Шишковського запитала, чи є в нас люди, які можуть робити дописи на форумах.

Оскільки ми не маємо звички казати людям «ні», ми сказали «так»

Тоді нас попросили, аби ми підготували портфоліо тих людей, які це можуть. Ми з Юрою зібрали усе, що колись робили взагалі по так званому СММу, рекламі в соціальних мережах, якісь акції. Відправили той документ і виграли свій перший тендер на СММ. Це був проект від «Укртелекому». Перші невеликі проекти ми робили вдвох, самі, навчаючись на ходу. Робили непогано, і почали отримувати нові проекти.

Згодом до проектів з СММу ми почали підключати операторів кол-центру, адже клієнтів асистент-сервісу у нас майже не було. Ми їм пояснили, що зберігаємо за ними робочі місця, але робота буде змінюватися. Більшість погодилася. І якось непомітно асистент-сервісу не стало, а от СММ виявився на той час актуальним і залишається таким і зараз.

Двічі я збанкрутіла, на третій раз щось вдалося. Про Асістанс СММ працює вже багато років, ми досвідчені професіонали і надаємо клієнтам якісні послуги. Колись ми погоджувалися на будь-які гроші, проте зараз проекти з бюджетами дві-п’ять тисяч гривень ми вже не беремо, бо це не вигідно, враховуючи кількість роботи.

Receive Updates

No spam guarantee.

Можливо, поділишся чимось цікавим про вашу структуру?

– Ми працюємо зараз з Київстаром – це дуже наш важливий клієнт. У нас є нагорода Effie, за проект «Марафон Листів» від Amnesty International, який ми робили разом із командою Prodigy. Була велика кампанія для чипсів «Люкс», яка потім зібрала дуже багато різних нагород за креативність та ефективність. Ми займалися саме СММ частиною: розповсюдженням мемів, коментарів.

Ми встигаємо робити багато, бо вміємо працювати з форумами, сайтами. Ми працюємо з лідерами думок, запрошуємо їх, можемо створити «партизанську» кампанію» або пряму рекламу в соціальних мережах. У тому числі ми працюємо і над креативними розробками, якщо клієнт приходить без них.

Даси якісь пораду з розкрутки сторінок у соцмережах?

– Мене часто про це питають. Найголовніша порада полягає в тому, що якщо у вас є всього одна сторінка, яку треба розкрутити, то краще займайтеся нею самостійно. Тому що жодна агенція, навіть якщо погодиться на ваші 2500 гривень, результату не досягне. От якщо досить великий бізнес, то можна собі дозволити більші бюджети на розкрутку в цифровому середовищі. Тоді можна звертатись до агенцій і шукати людей, які більш професійно цим займуться і позбавлять вас клопотів з цього приводу.

4

–  Що використовуєш в наборі, побудові команди?

– Мені важко відповідати на це питання, бо насправді в нашій команді цим завжди займається Юра. У нього є суперздатність – він «бачить» людей. Він може зрозуміти, на що здатна людина, чи можна її брати на цю чи іншу посаду. До того ж, він круто вміє мотивувати людей.

Узагалі можу сказати, що мотивація дуже важлива. Коли люди знають, що для нас першочергова їхня зарплатня, а не поїздка в Індію, то зовсім по-іншому ставляться до своїх колег і керівників. До того ж, мотивація полягає в тому, що їхня робота оцінюється справедливо. Для прикладу, коли в черговий раз гривня впала, в нашій компанії було прийняте рішення підвищити зарплатню співробітникам, а не заморозити її в гривнях, як це зробили багато інших компаній. Ми цінуємо кадри, бо вони талановиті, навчені, ми можемо на них покластися. Також має бути система бонусів, які нараховуються, якщо випав «гарячий» місяць. Цю всю систему також побудував і підтримує мій партнер.

Інший елемент мотивації – емоційний. Юра така людина, що за ним можна піти і у вогонь, і у воду, і навіть крізь мідні труби. Це також має значення.

Дуже важливий аспект мотивації – дати людині зрозуміти, що вона перспективна, що вона може звернути гори, що вона важлива для нас конкретно

Навіть мене він так часто надихає. А от я, свого часу, робила помилки в роботі з персоналом. На прикладі моєї роботи в асистент-сервісі я навчилася, що ніколи не треба кричати на людей. Навіть якщо вони роблять щось не те, ти як керівник, насправді, сам за це відповідаєш. Помилка підлеглого – твоя помилка. Ти неправильно поставив завдання, не зумів проконтролювати, вмотивувати, найняв не ту людину, кінець-кінцем. Галас не допоможе – слід сісти і розібрати помилки. Дуже вдячна людям, які терпіли моє жахливе керівництво і досі зі мною розмовляють.

Кожне досягнення супроводжується непростими рішеннями, складними ситуаціями, бар’єрами, які варто було перестрибнути. Як ти змогла їх подолати?

– У мене бар’єр завжди один і той самий – страх. Він мене завжди зупиняє. Майже завжди мені спадає на думку: «А що як не вийде?». Я ніколи за все своє життя не вірила, що в мене взагалі щось вийде. Дуже добре пам’ятаю, коли я вступала в Могилянку і  писала тести, жодної секунди не вірила, що вступлю. Люди готувалися роками, а все, що було у мене – прогуляні випускні класи в школі і два тижні курсів інтенсивної підготовки перед вступом. Я не могла собі уявити, що  вступлю. Я ніколи  не очікую успіху. І завжди дивуюсь, коли щось «вистрілює».

Мені всі кажуть: «Навіщо ти це робила, якщо не думала, що воно вийде?». А для мене це єдиний спосіб цей страх перебороти

Якщо немає внутрішньої впевненості, що все вийде, треба просто робити те, що вважаєш за потрібне і дуже часто це дає результат. Якщо коротко, то бери м’яч і… вперед.

Є такий хлопець, Ігор Шаверський, він теж могилянець. У нього був дуже гарний допис з приводу того, як досягнути успіху. Цитую, звісно, неточно, а це те, що я винесла для себе: «Працюй. Працюй якомога більше. Працюй так, щоб в тебе щось виходило краще за інших. Постав ціну нижчу за найнижчий демпінг на ринку і працюй просто з ранку до ночі, майже безкоштовно. Рано чи пізно ти набереш своїх клієнтів і відчуєш можливість підіймати ціну на свою роботу».

Це дуже важливо для кожної людини – зрозуміти, чого вона для себе варта

Ти маєш знати, скільки б ти особисто взяв грошей за от стільки свого часу, за отакий обсяг своєї роботи. Безвідносно ціни на ринку, або того, що тобі планували заплатити. Те, що ти при цьому будеш коштувати дешевше, ніж інші – це ж тебе насправді не здешевлює. Бо коли ти відчуєш, що коштуєш більше – ти зможеш отримувати більше.

Коли я починала фотографувати за гроші, я дуже боялася, що людям не захочеться платити за мою роботу, тому встановила дуже низьку ціну, з якою мені було комфортно працювати на тому рівні вмінь, які я мала на той час. Зараз мої фотосесії коштують значно дорожче, хоча й набагато дешевше, ніж у інших фотографів. Я продовжую працювати і, можливо, одного дня моя знімальна година коштуватиме 100 доларів.

Зараз мені здається, що якихось серйозних  результатів можна досягнути тоді, коли не вагаєшся з півроку, а просто починаєш і робиш. Якщо це не «вистрілює», то не слід відчувати себе людиною, що потерпіла невдачу – ти просто отримуєш новий досвід, якимось чином його аналізуєш.

Моя подруга каже: «Дозволь собі схибити». І це насправді звільнює, у першу чергу від страху

Ми всі боїмось невдач, але можна просто уявити, що найстрашніше зі мною відбудеться? Людина, яка замовила мені фотосесію скаже, що це не та робота, на яку вона очікувала – це ж не дуже страшно, правда? Це явно не трагедія всесвітнього масштабу.

Коли уявити, що найстрашніше може трапитися, якщо нічого не вийде, – не так страшно починати

5

Найголовніше сформувати власну філософію життя. На чому основується твоя, які стовпи її тримають?

– Це досить складне питання. Я сказала б, що мене життя цікавить з двох поглядів. Перший – це наскільки комфортно я себе почуваю у своєму житті тут і зараз. Насправді, якщо мені комфортніше більше відпочивати і менше заробляти грошей, то це на даний момент, можливо, найкраще рішення. Важливо, щоб життя не проходило в гонитві за чимось, що буде через рік, два чи три, а щоб кожен день життя – з роботою, без роботи – проходив цікаво і з задоволенням.

Мені здається, що життя має бути насиченим і комфортним. Якщо людина довго почувається некомфортно, є нещасливою – час задумуватись навіть про похід до психолога.

Почуватись нещасним – це не природно (окрім, звісно, реальних причин для нещастя, які також не можуть тривати вічно)

Слід завжди запитувати себе, чи подобається мені те, чим я займаюсь.

Нещодавно була така історія: працюючи, я познайомилася з дуже хорошими людьми із «Самопомочі». Проте, в якийсь момент я відчула, що робота на цю політичну структуру починає мене пригнічувати. Тоді я прийшла і сказала: «Хлопці, ви дуже класні, я вас дуже люблю, але я не зможу, я відчуваю, що через деякі ідеологічні моменти партії, мені важко з нею працювати». Я не хотіла працювати заради інших людей або почуття обов’язку… Люди часто працюють і не замислюються над тим, чи відчувають вони щастя і радість від того, що роблять.

Кожного разу, коли я відмовляюся від того, що приносить гроші, але не приносить радості, то відчуваю себе набагато щасливішою

А другий момент, важливий для мене, – це що ти зробив у житті. Можливо, не на глобальному рівні, коли ти змінив долі людей або долі світу, але, що ти зробив для тих людей, які поруч. Для мене важливо, як мене пам’ятають люди. Навіть не йдеться про  вдячність, а просто, щоб мене знали як людину, яка не  пройшла повз, а взяла участь. Я не роблю багато, але, наприклад, беру участь в одному благодійному проекті. Намагаюся допомагати людям своїми вміннями, порадами, часом. Часто прагну зробити щось, що принесе радість моїм друзям чи рідним.

6

Чим займаєшся поза роботою? Можливо, є якісь хобі? Я знаю, що у тебе є татуювання. Може, поділишся з нами, що вони означають?

– По-перше, татуювань сім. Хочу розказати про останнє, бо воно мені дуже подобається за атмосферою, в якій його було зроблено. Це був фестиваль, присвячений музиці в стилі рокабіллі і сайкобіллі. Він відбувався в Харкові, і туди приїхав хлопець, Андрій Смірнов, він тату-майстер з Москви, Мені дуже хотілося зробити татуювання прямо на фестивалі, але ідеї не було. І раптом мене осінило. Я сказала про ідею, він погодився її втілити.

За хвилин сорок він намалював ескіз, показав мені. Ескіз дуже мені сподобався. І татуювання ми «набили» прямо там, посеред концерту і тусовки, було дуже круто. Навколо олдскульного мікрофону зміяться стрічки із написом «It don’t mean a thing if it ain’t got that swing». Це відома композиція, яку виконували безліч джаз-бендів та співаків. Для мене вона має філософське значення.

Тому що якщо ти не впіймав цей кач життя, його ритм та драйв, то все втрачає значення. Але якщо в тебе є цей ритм, відчуття щастя, то життя набуває сенсу та об’єму

Ще я люблю займатись спортом. Зараз я займаюсь ним вдома. Зранку в мене маленьке тренування, десь хвилин на п’ятнадцять і ввечері або силове, або аеробічне навантаження. З хобі в мене танці – соціальні, свінгові танці. Я танцюю бугі-вугі, лінді-хоп, блюз і т.д. Випічка – ще одна моя пристрасть. Особливо торти та незвичайні десерти. Окрема розвага – знайти людей, які це все з’їдять)))

Також люблю інтелектуальні ігри. Я дуже багато останнім часом стала грати в «Що?Де?Коли?», різні квізи і т.ін. Фотографія поступово стає для мене не тільки хобі, але й джерелом прибутку. Загалом, дуже важко перерахувати все, що мені цікаво. Звісно, я дуже люблю театр та кіно, відвідую концерти.

7

–  Як в тебе відбувається саморозвиток?

–  По-перше, я дуже багато читаю. І розважальну літературу, і класиків, або якусь корисну літературу для розвитку. Наприклад, нещодавно дочитала «Вынос мозга» Мартіна Ліндстрома. Книга присвячена тому, як маркетологи використовують страхи або логічні похибки мислення, для того щоб продавати нам різні товари. Такі книжки дають можливість подивитися на світ і саму себе під іншим кутом. Або можу порекомендувати незвичайний фанфік на сагу про Гаррі Поттера. Називається «Гаррі Поттер і методи раціонального пізнання». Ви здивуєтеся.

Зараз досить часто працюю з правозахисниками. Ми працюємо з документуванням військових злочинів і злочинів проти прав людини. Я дуже докладно не можу про це говорити, більше зможе розповісти ще одна могилянка Світлана Валько (бачте, могилянці і справді банда))). Був дуже цікавий досвід: ми допомагали організації під назвою «Озон» моніторити марш рівності. Усі такі події передбачають спеціальне навчання – це може бути міжнародне право, техніки моніторингу публічних зібрань тощо. Кожного разу я дізнаюсь багато нового, отримую нові навички. Так чи інакше я розвиваюся, отримуючи досвід у нових сферах.

Узагалі, у наш інтернет-час завжди є чому навчатись. Я завжди освоюю щось нове. Навчилася плести, наприклад. Не дуже віртуозно, але шапочок і шарфів наплела і собі, і подругам. Випікати також вчуся на ютубі, шити тощо.

Чи є у тебе побажання до учасників формування освітнього процесу в Могилянці?

– Мені здається, що максимально зосереджуватися в Могилянці треба на вихованні особистості. Тобто, слід максимально зважати на якісь нові, незвичні ідеї, навіть якщо результат в людини неправильний, але хід думок цікавий. Іноді в Могилянці я натрапляла на суворий академічний підхід. Мене, наприклад, критикували за те, що виклала ідеї Ніцше у публіцистичному, а не академічному стилі. А, як на мене, це плюс – те, що я здатна простою мовою донести складну інформацію.

Такі вміння, мені здається, в студентах треба підтримувати. Узагалі, як кажуть, трієчники правлять світом. Тому і з ними (з нами) також слід працювати, підтримуючи в них цю нестандартність мислення. Щоправда, я не знаю, як це зробити на академічному рівні. Можливо, якісь побічні курси, можливо, пом’якшити систему оцінювання, щоб давати людині проявити себе більше, ніж просто відвідуванням семінарів. Звісно, у Могилянці були викладачі, які саме так і мислили; вони дуже добре бачили, хто на що здатен, і хто чого вартий. Словом, було б дуже круто, якби Могилянка все ж таки робила цей фокус і акцент на розвитку незвичайних особистостей.

Call to actions

– Я кажу «Ласкаво просимо» всім, у кого виникають ідеї співпраці зі мною або хто має питання у пошуку СММ підрядника. А також тих, хто хоче зробити якийсь проект з фотографією, комерційний чи благодійний. У мене є благодійний проект, який називається «Photоhope». Принцип проекту такий, що фотографи знімають людей, а люди сплачують гроші не фотографу, а людині, якій ми збираємо гроші на даний момент.

Мені б хотілося, щоб цей проект був більш популярним, бо поки що в ньому знімаю я, і ще двоє фотографів по одній фотосесії зробили. Тим не менш, ми там дванадцять тисяч зібрали. А якщо буде більше фотографів і вони заохочуватимуть клієнтів, то ми можемо і дванадцять, і сто двадцять тисяч на місяць збирати. Мені дуже хочеться розкрутити цей проект. Отже, запрошую охочих зніматися або знімати.

Таким чином, якщо є якісь цікаві ідеї, то будь-ласка, можете підключатися. Просто не соромтеся і звертайтеся з ідеями, питаннями, проханнями. Готова допомогти у межах своїх можливостей. Я дуже люблю нові цікаві проекти.

Спілкувався Олександр Король

Редакторки:  Філоненко Альона, Савченко Марія, Чадюк Марія

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі