Юлія Стахівська. «Залишила п’ять копійок у троянді біля деканату гуманітарних наук»

50659850_2000454086675063_2347439376633430016_n

Юлія Стахівська – поетка, ілюстраторка, журналістка, співупорядниця антології “Українська авангардна поезія (1910-1930-ті роки)”. Вона прагне поєднати ці розмаїті захоплення та перетворити їх на справу свого життя.

Як почалася поетична та ілюстраторська діяльність? Як поєднуються різні способи самореалізації в одній особі? Відповіді на ці та інші запитання шукайте в нашому інтерв’ю.

Освіта: НаУКМА, філологія

– Ви навчалися в Острозькій й Києво-Могилянській академіях. Що подібного, відмінного знаходите в системі навчання обидвох вишів?

50790048_398387710933189_5192665935319662592_n– Я навчалася в Острозі лише на першому курсі, була серед першого набору на українську філологію, 2003 року. І поїхала в зовсім незнайомий регіон і чуже мені містечко майже з романтичних міркувань – вразив увесь історичний пласт. У Острозькому замку, у науковця Олександра Ананійовича Бондарчука, я з іншими студентами ходила реставрувати старовинні глечики, слухала його розповіді про княжну Гальшку, виходила в крижану ніч із високим місяцем і йшла через цвинтар додому. Розумієте, це все було якесь нереальне тоді для мене, я почувалася героїнею творів Володимира Короткевича… І досі згадую цей рік там як відправну точку, що допомогла зрозуміти, чого я хочу. А про системи навчання – на той час, здається, багато в чому вони були подібними, 100-бальна система, тільки не було ще вибору дисциплін, ми не формували план із кредитами і т.д. Але складали тест ідентичний могилянському, якщо не помиляюся, та тоді й на обкладинці стояла саме НаУКМА, а не НаУОА. Думаю, зараз там усе вже інакше.
– Чому після Острозької академії обрали Могилянку? На якій спеціальності навчались, і чому обрали саме її?
– Могилянка обрала мене «під час», а не «після». Восени я поїхала виступати на поетичний конкурс «Молоде вино», читання були в першому корпусі, 217 аудиторія-зала. Я зайшла й відчула, що це теж моє: атмосфера, люди, ритм. Увечері я підійшла до вікон біля гуманітарного деканату, там у великій синій діжці росла китайська троянда, і я не придумала нічого кращого, як залишити там п’ять копійок, на згадку і щоб повернутись. А вже наступної осені я підморгнула тому вазону. Вступила на ту ж таки філологію, навіть декілька прослуханих предметів з Острозької Академії мені зарахували, але знову була «фрешкою». Хоча, не повірите, я думала ще й про біологію, серйозно думала, бо свого часу захищала на обласній МАН роботу про нітрати в овочах, з усіма лабораторними аналізами.
– Найперше, що приходить на згадку зі студентських років?
– Подільський колаж: плац, Дослідницька бібліотека, Щекавиця, видавництво «Смолоскип», кафетерій у «Домі Хліба» на Сагайдачного, ЦСМ, миття Сковороди, фестиваль «Відкрита ніч»… А загалом, просто багато читання і подорожей Україною.

50652427_2178070375791802_7069299939087482880_n

Фото Олега Коцарева

– Працювали під час навчання?
– Писала анотації в «Критику», рецензії в «Друг читача» і в «Смолоскип», щось редагувала, відпрацьовувала внески в бібліотеці, піар-відділі, загалом нічого постійного. А от після бакалаврату пішла працювати арт-менеджеркою в Книгарню «Є», вона тоді була одна-єдина, на вулиці Лисенка.
– Як почали писати? Розкажіть про свій поетичний розвиток. Кого із поетів, письменників можете назвати своїм «учителем»?
– Я «граюсь у поезію» з дитинства, ще в школі, класі так у десятому, сформулювала, що ніколи цього не залишу, дозволила собі визнати, що це теж заняття, а не просто «у-всіх-буває-і-минає». На мене дуже вплинув дистанційний семінар із Юрієм Тарнавським у Острозькій академії. Вела його Лідія Володимирівна Зелінська, це була камерна атмосфера, цікаві завдання від поета, обговорення, світ Нью-Йоркської групи… У Могилянці була в захваті від курсу Людмили Кисельової – «Аналіз художнього тексту». І під час навчання в академії я була «в тексті» Григорія Чубая, це дуже моє.

50684687_313592259265106_3480370707580321792_n
– Як нам відомо, окрім пера, Ви ще й вправно володієте пензлем. Як почалося Ваше знайомство з малюнком? Яке місце у Вашому житті посідає малярство? Як стали ілюстраторкою?
– Я закінчила художню школу, але не пішла вчитися далі. Час від часу люблю повертатися до малювання, не сприймаю це як професію, швидше – захоплення, хоч це захоплення іноді цілком оплачуване: чи обкладинка якась, чи ілюстрація.

Але внутрішньо я готова робити тільки те, що мені подобається, стати з цим «на конвеєр» я ніколи б не хотіла.

50781417_361377274415954_6156910523045642240_n

Отака зовсім непрофесійна етика. Але! Саме в Могилянці я зрозуміла, що хочу працювати в книжковій графіці. А вже по закінченні Академії я оформила дитячу книжку «Таткові нотатки» білоруського поета Андрея Хадановіча, побачила в книжці слово «ілюстраторка» біля свого імені й дуже зраділа, що мрії здійснюються у справді дивний спосіб. Як там казав Андруховичів Карл-Йозеф Цумбруннен у «Дванадцяти обручах»: «Усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов’язково з нами трапляється. Штука лише в тому, що завжди надто пізно і завжди якось не так». І ще – все, що хочу знати, вчу на ходу, торік закінчила курси дизайну, щоб хоч трохи орієнтуватися в програмах, адже малюю я від руки, але скажімо, зверстати книжку зі своїми роботами чи здизайнувати плакат це інше. В ідеалі хочу робити все «в пакеті» – текст, ілюстрація, верстка – такий собі авторський арт-бук.

– Де шукаєте натхнення для своїх віршів, малюнків?
– Це є скрізь. От сніданок, згадка про Майн Ріда, альбом із репродукціями, і простір навколо ніби наелектризовується – раз – і є.

СНІДАНОК
Що це за жінка дивилась на мене з овалу рами?
Музейна проява? Задумані очі та усміх занишк, мов передгрозовий звір.
Що це за дім тут, з якими кахлями?
На столі сніданкова баталія і три апельсинові шкірки: білий прапор серветки
і квітка жасмину, зависла в зеленому чаї.
Ніж блискучий коня скаче масляними преріями, багет без голови.
Чого ж ти мовчиш зелений горошку?
Згадуєш як набоями лежав у пістолеті стручка?
Що це за чоловік у дзеркалі, ні на полотні, ні десь там?
Сидить радісно. Будує вежу із курячої кістки.

– Розкажіть про досвід роботи арт-менеджером. Що входить в обов’язки арт-менеджера?
– У менеджерській сфері я працювала у вже згаданій «Є», але найбільший досвід отримала, коли стала програмною координаторкою Чеського центру при Посольстві Чеської Республіки в Україні. Таких центрів більше двадцяти по всьому світу, це був інший рівень завдань, здійснилася мрія попрацювати у міжнародній установі сфери культурної дипломатії.

50787683_319468068681607_6759676476863283200_n

Фото Поліни Городиської

Якщо в «Є» я працювала тільки з книжками, то в центрі одразу була багатовекторність завдань: тут вам треба орієнтуватися та діяти в дуже різних сферах – пустити мандрівну фотовиставку містами України, організувати чеську програму та виставку ілюстрації на стенд для Книжкового Арсеналу чи Ukrainian Fashion Week, знайти архітектора для участі в архітектурному фестивалі CANactions, курувати покази від фестивалю документальних правозахисних фільмів «Один світ» у Дніпрі, не кажучи про дуже багато дрібних акцій на кшталт поличок чеської літератури та кіноклубів. І це все не означає, що у вас, крім партнерів, будуть якісь додаткові виконавці, ви задіяні у всьому процесі: друкуєте, запаковуєте та відправляєте виставку, оформлюєте стенд, організовуєте переклад та титрування стрічок, зустрічаєте гостей, бронюєте житло тощо. Але це верхівка айсбергу, бо паралельно ви ж ведете документацію, стежите за оплатою авторських прав, гонорарів, страхуванням творів мистецтва, працюєте у внутрішній системі планування заходів мережі, все чеською, і дуже завчасно. Півроку? Ви вже спізнилися. До речі, один із яскравих спогадів-символів – подарований директоркою наприкінці 2013-го року блокнот-щотижневик, де були позначені всі важливі культурні події Чехії на 2014-й рік. Ви можете собі уявити таке в Україні (крім кількох фестивалів, звісно)? Усі дати всіх фестивалів, великих і малих, теми – затверджені, і це працює. Цілком упевнена, що наша команда, під керівництвом Даґмар Остржанської, вивела київський Чеський центр «з тіні».
– Кого зараз читаєте? Які книжки порадите нашим читачам?
– “Кривоклят” польського письменника Яцека Денеля, що нещодавно вийшов в українському перекладі, про чоловіка, який обливав кислотою шедеври, щоб звернути увагу на зображене, а не чергу біля якогось культового полотна і магнітик для холодильника. Денелів герой – геніальний псих, мистецтвознавець-аматор, реалістичний чи ні – немає значення, бо це збірний образ усього, що хотів нам розповісти автор, також, до речі, художник, про «ціну мистецтва». Тепер потрапив мені до рук букіністичний альбомчик із колекцією де Шодуарів, з картинної галереї Житомирського краєзнавчого музею. А тут така от дама, Марія Манчіні, пензля фламандця Якоба Фердінанда Фута. Тепер от дивлюсь, і думаю, чи поклав би на неї око (пардон, кислоту) Кривоклят?
– Маєте улюблених художників? Поділіться своїми мистецькими вподобаннями.
– Їх багато, люблю авангард, український особливо, усіх бойчукістів, Хвостенка-Хвостова, Хмелюка. А в ілюстрації захоплююсь «Аґрафкою» і вмінням Єрка працювати зі спадщиною прерафаелітів.

– Як уживаються між собою художниця й поетеса, і хто ж все-таки бере верх?
– Це як у косичці, одне пасмо підтримує інше.
– Чим захоплюєтеся, окрім письма та ілюстрації?
– Мені дуже цікава біоархітектура, і архітектура загалом, тому й слухала вибірковий курс Світлани Шліпченко, яскравий спогад – будинки Захи Хадід. Завжди обираю місця, де можна щось таке подивитися. І стародавню архітектуру можу розглядати годинами. У жовтні літала в Берлін, щоб побачити в Пергамському музеї Браму Іштар, і випадково знайшла житло в одного біоархітектора (сміється). В Україні для мене найкраще – козацьке бароко.

50889850_2302772566631782_3638626753355710464_n– Розкажіть про Ваше зацікавлення історією літератури, зокрема про антологію «Українська авангардна поезія (1910-1930 роки)». Як виникла ідея створити таку працю, і яка її мета?
– Ідея виникла в Могилянці, саме писала роботу про маніфестографію українського літературно авангарду (за неї ж отримала відзнаку Романа Струця), і твори ж читала, бо в них дуже багато декларативного. Познайомилася з багатьма зовсім невідомими мені іменами: Михайло Лебединець, Раїса Троянкер, Леонід Чернов та ін. Тоді подумала: хочу всі вірші мати під однією обкладинкою. А оформилося все 2011 року, коли з Олегом Коцаревим ми мандрували Карпатами, і придумували, як це має все бути. Ідею підтримало видавництво «Смолоскип», спочатку дослідницькою стипендією, потім виданням у 2014-му, а торік уже й перевиданням. Це авторська антологія, а не наукове видання, своєрідна матриця для надбудов та перебудов. У ній близько сорока авторів, але час показує, що це далеко не всі, і сміливо можна робити суттєво доповнене перевидання. До речі, багато текстів з антології переклали, вона стала основою для болгарсько-українського видання двох білінгв поезії болгарського та українського авангардів відповідно.
Call to action: 

Вірте собі!

50903721_2147442188697355_7211315549580558336_n

Журналіст: Тетяна Юла

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі