Юлія Попик: «У моєму бізнесі були ідея Києва, натхнення та екологія»

11

Освіта: НаУКМА («Політологія» БП), Sciences Po (Academic Exchange Certificate, Field Of Study – International Relations), Syracuse University (Master of Arts in International Relations)

Досвід: перекладачка в Amnesty International, стажування в Координаторі проєктів ОБСЄ в Україні, стажування в Парламенті Канади, Оттава, програма Canada Ukraine Parliamentary Program – Assistant to Gender & Social Inclusion Analyst, CANADEM Ukraine Election Observation Mission 2019 – Research Assistant в United States Institute of Peace, Office of Strategic Stability and Security, Ukraine’s peace process

Яка специфіка навчання в Сиракузькому університеті? Наскільки важлива культурна дипломатія? Чому власним бізнесом стали екосумки?

Про це та інше — у нашій розмові з Юлією Попик.

З особистого архіву Юлії Попик

З особистого архіву Юлії Попик

—  Чому для бакалаврської освіти ти обрала Могилянку?

—  Я закінчила школу одразу після Майдану. Не дуже хотілося вступати в Шевченка. Звичайно, я подавала туди документи й навіть пройшла, але першим пріоритетом була Могилянка. Мене приваблювали цінності університету, те, яку роль відіграв виш під час Майдану й інших подій, та загалом атмосфера не-корупції у вищій освіті.

З особистого архіву Юлії Попик

З особистого архіву Юлії Попик

—  Як змогла застосувати отриманий у НаУКМА досвід? Брала участь у студентських організаціях?

—  «Спудейське братство», «Та Могилянка!», «Радіо Квіт» — у таких організаціях, про які всі знають, участі я не брала. Але на першому курсі я волонтерила в організації «English Writing Center at Kyiv-Mohyla Academy». Це моя викладачка з англійської порадила. Туди приходили студенти, яким треба було написати есе, і ми перевіряли їхні тексти, давали поради. На третьому курсі в мене був Erasmus, потім їздила на ще одне стажування — було не до студентського життя (сміється). Але, думаю, Могилянка дала мені зрозуміти, що таке дух активності. Тут усі чимось займаються, щось роблять, і це не обов’язково в університеті, але й поза межами.

—  За «Еразмусом» ти навчалася в Парижі. Розкажи про цей досвід.

—  Це був перший семестр третього курсу. Я поїхала в Sciences Po в Парижі. Університет дуже мені сподобався. Але жити в Парижі було важко, тому що я не говорю французькою.

Думала, зі своєю англійською витягну, але ні — не у Франції.

Я познайомилася там із дівчинкою з Австралії. Вона говорила французькою й допомагала мені в багатьох речах. Досі підтримую з нею зв’язок.

—  Магістерську програму ти закінчила в Сиракузькому університеті. Що вплинуло на такий вибір?

—  Я подавалася в п’ять університетів, і перший за пріоритетністю був не Syracuse, а, здається, Boston University. Як працює Fulbright: мало того, що університет приймає студента, тобі ще й американська сторона компенсує половину вартості навчання. І щось у мене не склалося з тими першими пріоритетами, а Syracuse був третім. Це чудовий університет, і я ні краплі не шкодую, що потрапила туди. Можливо, навіть набагато краще, ніж я вчилася б у великому місті типу Бостона. У Сиракузькому університеті дуже хороша школа. Саме за магістерською програмою з міжнародних відносин цей коледж, здається, у двадцятці найкращих у світі. Тобто універ реально крутий, просто, на жаль, про нього в Україні мало знають, значно менше, ніж про Columbia University чи New York University.

З особистого архіву Юлії Попик

З особистого архіву Юлії Попик

—  Це приватний університет?

—  Так. Але він гігантський. Є такі приватні, як УКУ, де вчиться 3 тисячі студентів, а є приватні, типу як в Америці. Там донати від випускників на десятки мільйонів доларів.

—  Під час твого навчання якраз відбулося тотальне переналаштування на онлайн. Чи змінилася якість освіти?

—  Змінилася. Навіть в Америці, хоча й не настільки, як в Україні, судячи з того, що я чую від знайомих. Звичайно, у всіх був шок, тому що ми мали весняні канікули, після яких мусили вийти на навчання, але так і не вийшли. Пам’ятаю, одна моя викладачка спеціально запрошувала іншого професора, щоби він пояснив, як працюватиме зум, бо сама вона зовсім не шарила.

Потрібно розуміти, що магістратура в Америці — це не 22-річні студенти, а вже дорослі люди. Вони спокійніші й ментально, й психологічно. Але перші місяці все одно було дуже важко, через те що ти весь час у комп’ютері. У деякі дні ми протягом 6–7 годин сиділи в зумі.

До пандемії ставилися дуже серйозно, особливо в штаті Нью-Йорк. У нас було зачинено просто геть усе трохи не до середини літа. Через це багато хто говорить, що якість навчання справді змінилася. Але що можна з тим зробити? Є пандемія, але треба якось продовжувати життя і закінчити навчання. У Сиракузькому університеті один студент подав позов до суду на те, щоб університет повернув йому частину грошей, оскільки навчання стало гіршим. Люди платять 40 тисяч доларів за рік, а навчання не таке, як було раніше… Тому настрої дуже різні.

З особистого архіву Юлії Попик

З особистого архіву Юлії Попик

—  Скільки ти вже Україні?

—  Більше місяця. Досі не дуже розумію, що відбувається. Наприклад, у мене повністю втрачене розуміння вартості гривні, не знаю, що скільки має коштувати. Півтора року — це все-таки не Erasmus, не 4–5 місяців, ти вже звикаєш до інших реалій.

З особистого архіву Юлії Попик

З особистого архіву Юлії Попик

—  Які плюси й мінуси життя в Штатах відчула на собі?

—  В Америці складно зі страхуванням і системою охорони здоров’я. Навіть якщо працюєш у якійсь американській фірмі, яка тобі оплачує страхування, все одно хвилюватимешся, бо не знаєш, як ця система функціонує. Тут, в Україні, теж платиш за якісь послуги, але це, конвертуючи в долар, просто ніщо порівняно з тим, що було б у Штатах. В останній місяць в Америці я мала проблеми зі здоров’ям, і було страшно. Бо заходиш до лікаря і перше, що питаєш: «Скільки це коштуватиме?», а не кажеш, що болить. Хоча в мене було дуже хороше страхування від універу, Fulbright це покривав. Просто таке страхування найкраще працювало на території кампусу, а я останній семестр жила у Вашингтоні. Там теж є один наш кампус, але це вже не Нью-Йорк, а інший штат, де свої правила. Це один з головних мінусів.

Із плюсів перше, що спадає на думку, — це, напевно, мультикультурна їжа. Один з моїх сусідів був індус, який готував різноманітні індійські страви, і багато чого я навчилася в нього. Хотіла приготувати батькам карі, знайшла всі продукти, але зрозуміла, що це дуже дорого.

—  Ти сумувала за Україною, коли була в Штатах? Хотілося додому?

—  У мене ніколи не було й немає бажання залишитися в Америці. Нервує велика кількість запитань, чому я не лишилася.

Це ніби норма: коли людина з України їде в Америку, вона там обов’язково має залишитися. Насправді мене це дуже ображає.

Щоб зрозуміти, чи можна лишитися в Америці, треба, як мінімум, там трохи пожити й побачити, як усе функціонує. До речі, зі сміттям там усе так само, як і в Україні. І двері там теж не притримують, можуть обматюкати на вулиці, як і тут. Можливо, один тиждень у Нью-Йорку чи Маямі буде просто «вау». Але якщо пожити в невеликому американському містечку, розумієш, що проблеми скрізь ті самі.

Швидко стає зрозуміло, що Америка — це не тільки Мангеттен.

Інший аспект: як би ти добре не говорив англійською, який би в тебе диплом магістра не був, страхування, віза, всі документи — ти все одно ніколи не будеш американкою.

У мене є певний канадський досвід, оскільки я була там протягом двох місяців на стажуванні. Канада зовсім інша в плані мультикультурності.

Чи хотіла я повернутися в Україну? Так, завжди хотіла назад. Крім того, це правило Fulbright: маю повернутися в Україну. В Америці попрацювала, постажувалася, закінчила свою програму, пожила, набралася досвіду. Наприкінці вже хотіла до своєї сім’ї. Просто бути в одному місті, навіть країні, мати якусь підтримку. І загалом відчуття було таке, що моя країна — Україна, я повинна повернутися.

В Америці і так достатньо людей, які роблять її класною.

—  Чи правда, що в Штатах дуже розвинене почуття кордонів, і ти боїшся поділитися чимось особистим, бо можеш втрутитися в простір іншої людини. Ти не почувалася обмеженою в спілкуванні?

—  Коли я приїхала в Україну після FLEX, то думала, що в Америці взагалі не вміють дружити. Але потім побула там у віці 22–23 років і подивилась на ситуацію зовсім інакше. Цього разу я подружилася з хорошими дорослими людьми. Звичайно, є культурні відмінності. Ось нещодавно постила в сторіс жарт про оцей американський small talk: “Hi, how are you?” – “Good. How are you?” – “I’m good”. – “Good”.  Мене таке страшенно нервує, бо я за щирість і правдиве вираження своїх почуттів. Тобто, якщо я не-good, то не буду брехати в очі й казати, що я good. А вони спокійно обмежуються таким формальним спілкуванням.

Однак усе одно там теж можна знайти близьких друзів. Якщо знаходиш свою людину, то все майже так само, як і тут, окрім того, що ви говорите англійською.

—  Крім навчання в магістратурі, ти встигала й далі встигаєш займатися своїм бізнесом: створюєш «Inspired Bags». Коли спало на думку почати власну справу, і чому саме екосумки?

—  Ідея почала зароджуватися після Парижа, точніше в Парижі. Це мій третій курс, 2018 рік. Тоді я приїхала назад у Могилянку і в другому семестрі третього курсу стажувалася в ОБСЄ в Києві. Крім того, багато волонтерила, і на кожному з тих заходів нам давали якийсь мерч. Я наскладала цілу гору сумок з Amnesty International, Євробачення, ООН. Екосумки тоді тільки ставали трендом в Україні. Їх почали використовувати замість пластикових пакетів для походу в супермаркет. Я подумала, що на них мають бути не якісь там логотипи, які людям насправді часом соромно носити, бо не хочеться рекламувати, наприклад, «УкрСибБанк». І я вирішила зробити сумки з фразами, що мотивують. Це надихає, коли ти йдеш з такою фразою на плечі, ще й створює ефект butterfly: люди, повз яких проходиш, теж це бачать і схоплюють настрій — заразна штука.

Перший тираж був 50 штук, ми зробили, здається, 20 сумок «Kyiv» і ще інші 3 моделі.

Історія про «Kyiv not Kiev». Ідея з’явилася саме в Парижі, тому що французи ніяк не реагували на мої коментарі про «Kyiv». У той час у них проходили фестивалі української культури, і скрізь по місту були розклеєні написи з «Kiev», бо англійською воно писалося Kiev, але є ще ж проблема із французькою мовою, німецькою, які мають свої транслітерації назви міста. Мене це тоді дуже сильно почало турбувати, оскільки МЗС цим питанням ще не займалося. МЗС запустило свою кампанію влітку 2018-го, а «Inspired Bags» з’явилися в березні 2018-го. Для мене це не момент гордості чи суму, що вони це пізно почали робити (добре, що почали). Вважаю, мусили діяти швидше, одразу після Майдану. Хоча, звичайно, тоді не до того було. Але дипломатія складається не тільки з війни з Росією. Важлива також культурна дипломатія.

Інстаґрам: @inspired.bags._

Інстаґрам: @inspired.bags._

—  У твоїй справі більше самого підприємництва, бажання долучитися до розв’язання екологічних проблем чи транслювання певних ідей?

—  Тут усе в комплексі. Хороший бізнес враховує багато аспектів.

Коли я починала, менш за все думала про гроші.

У моєму бізнесі була ідея Києва, натхнення та екології. І на ринку, особливо на інстаграм-ринку, тоді майже не було брендів екосумок. Це зараз повно конкурентів. А в той час були тільки ми і один-два бренди.

Я моніторила тоді інсту, дивилася, що і як, чи можемо ми виходити на ринок, які шанси. Це була майже не заповнена ніша, ми почали діяти вчасно. Я вклала якусь суму грошей на перше виробництво й до пуття не знала, чи окупиться воно. Але потім зрозуміла, що воно продається й треба вкладати далі, і це вже не просто створити сторінку в інстаґрамі, це ще треба вести підрахунки, сплачувати податки. Тоді зрозуміла, що я малий підприємець! (сміється)

—  Усі сумки — це твій дизайн? Де береш натхнення постійно придумувати щось нове?

—  Так, це все моє. Хоча з натхненням саме зараз важко. Я трохи втомилася, тому, навпаки, багато думаю, де шукати ресурс. Коли все тільки починалося, намагалася пробувати якомога більше, хотіла дізнатися, як воно працює. Відчувала запал, драйв. Молода була, мала багато сил (сміється). І навчання, і курсова, і стажування, і ще сумки… Я так жила останні 3–4 роки. Тому нині намагаюся взяти трохи інший ритм.

Тепер розумію, що не можна встигнути все і при цьому не втратити ментальне здоров’я.

А якісь штуки, що мене надихають, — це однозначно біг, малювання абстракцій і кулінарія.

Інстаґрам: @inspired.bags._

Інстаґрам: @inspired.bags._

 

З особистого архіву Юлії Попик

З особистого архіву Юлії Попик

—  Що для тебе є найскладнішим у бізнесі? Що найприємнішим?

—  Дуже шкода, що в школі нічого не розповідають про податки. Було б добре, якби в 11 класі нам розказували про податкову систему України.

У мене немає проблем з математикою, просто нематематичний склад розуму. Мені складно з адміністративними завданнями: податки, звітність, розрахунки для закупівлі тканин чи матеріалів. Коли це великий бізнес чи хоча б середній, ти можеш делегувати вирішення цих питань, але в малому бізнесі майже все лежить на тобі. Тому адміністративні зобов’язання — найважче для мене.

А найприємніше — це коли сиджу в Ілюстраторі чи у Фотошопі й граюся кольорами, словами, картинками. Ще дуже люблю пакувати сумки, просто обожнюю. Є конверт, листівка, два папірці, наліпка, квіточка й сумка. Усе це треба красиво спакувати, зав’язати, наклеїти наліпку зверху й надіслати. Для мене це медитація.

—  Ніколи не було думки залишити це все?

—  Думаю, так. Але це було не серйозно. У мене такі думки час від часу проскакують через карантин. Вважаю, що не треба брехати й вдавати «успєшний успєх» тоді, як продажі падають. Людям зараз не до сумок, я це прекрасно розумію. Коли протягом певного часу нема жодної активності, думаєш: «Невже це кінець?» Але з’являється якась нова людина, потім за нею інша, а тоді ще одна. З багатьма своїми друзями жартую, що все, більше цим займатися не буду, бо нікому воно не треба. А вони кажуть: «Та перестань, ти кожного разу це говориш, а потім знову ідеш пакувати 15 сумок» (сміється).

Інстаґрам: @inspired.bags._

Інстаґрам: @inspired.bags._

—  Виходить, пандемія сильно все змінила?

—  Так. Пандемія істотно вплинула на мій бізнес. І на ментальне здоров’я. І на бажання творити. Я дуже хочу бути щирою в цьому, бо коли чуєш, що в інших усе офігенно, звичайно, починаєш відчувати себе якимось забитим.

Але треба бути чесним і показувати людям, що ми в одному човні.

На одній з моїх сумок є фраза Вінстона Черчилля про те, що важливо не скільки разів ти fail, а скільки разів після того піднявся. Я сама тішуся від усіх цитат, які друкую на сумках. Там тільки те, що відгукується мені особисто. Тому так, пандемія сильно вплинула, але, думаю, треба шукати сили підніматись і йти далі.

Інтерв’юерка: Марія Махотко

© Моя Могилянка, 2021

Instagram & Telegram & Facebook & Веб-сайт

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі