Юлія Клименко. «Вірю в силу добра»

5a23c602c4101_1

Інтерв’ю про могилянський оазис і урядову пустелю. Пропрацювавши заступницею міністра економічного розвитку та торгівлі, Юлія Клименко точно знає, чого не вистачає нашій системі. Дізнайтеся, чому ми досі живемо в радянському генплані, як налагодити взаємодію між освітою і бізнесом та скільки в Україні підприємств-«фантомів» 😉

Освіта: НаУКМА (економіка), Міжнародний інститут менеджменту (бізнес адміністрування), Institute of Real Estate Management

Досвід: екс-заступниця міністра економічного розвитку та торгівлі

Чому обрали Могилянку, може, маєте певну історію?

– Насправді вступала у три виші одразу – Київський національний університет, Могилянку й у Педагогічний на японську мову. Вибрала Могилянку, бо, по-перше, моя подруга туди йшла. По-друге, мені було цікаво: Могилянка – це було щось нове. А ще відчула, що в Академії мені найкомфортніше.

Я вступила у КМА 1993 року, а перший набір був у 1992-му. Тож нас було, мабуть, людей 300. Великою мірою завдяки тому, що нас було так мало і ми спілкувалися між собою, ми й досі всі товаришуємо.

Чому економічний факультет?

– Я з самого початку вибирала економічний напрям. У мене насправді технічний склад розуму, мені важко з гуманітарними науками. Розуміла, що це не моє. Тому обирала між технічним і фінансово-економічним напрямом. Коли вступала, технічний напрямок був абсолютно нецікавий і, наприклад, інженери вважалися людьми без роботи, – сенсу на нього йти не було.

Мої батьки-інженери мені сказали: «Ні, інженером ти не будеш. Іди на фінансовий, економічний». Ось так склався мій вибір. Я про це не шкодую, це справді моє. У мене просто вся сім’я або фінансисти, або математики, або інженери. Тож прикладу гуманітарного напряму в мене особливо не було.

Що найбільше сподобалося в освітній системі Могилянки?

– Те, що було, і те, як мені здається, повинно залишитися у Могилянці – дух свободи. Це те, що відчував постійно.

Наша освітня система часто принижує дітей, навіть не з першого класу, а з дитячого садку. Усі вчителі вважають, що діти повинні бути підпорядковані, «поставлені на своє місце» і підкорятися системі. Це радянська система, яка гарно працювала для цілей комуністичного режиму. Вона виховувала людей, які швидко і без зайвих питань адаптовувалися у радянському соціумі.

На той час Могилянка мала радикально інший підхід, ніж той, що був у нас в школі або в інших навчальних закладах. Це був дух свободи, нові, цікаві предмети та викладачі. Це було взагалі все нове. Я навіть не можу ні з чим порівняти. На той момент, у 1993 році, не було нічого аналогічного.

Насправді це була великою мірою авантюра. Добре, що вона вдалася

– Які звички Ви мали за час студентства?

– По-перше, ми всі були молоді, тому party-party. Це були унікальні вечірки, їх робили самі студенти. Бар, напої, їжа – усе забезпечували студенти, такі собі домашні вечірки великого розміру. Оскільки приміщення дозволяло, ми їх часто влаштовували. І вони справді об’єднували, а не були схожі на «попойки», як це ще досі прийнято. Ніхто не напивався, все було культурно.

Це давало змогу спілкуватися з різними людьми?

– Так. Оскільки це був перший-другий курс, то ми завжди робили спільні вечірки.

Було дуже багато цікавих лекцій, зокрема англійською мовою. І спочатку це було дивно. Поступово-поступово для мене це стало нормальним, але насправді, якщо поспілкуватися у той час з іншими студентами – у них такого не було.

Це також був дух рівності між викладачами і студентами.

У нас, наприклад, на вечірки та святкування приходив Брюховецький. Він міг пити чай з нами

Ми завжди сприймали його як «старшого товариша», а не як «божество». Проте це не зменшувало нашої поваги до В’ячеслава Степановича. Тобто у нас не було відірваності викладачів від студентів. Я не знаю, як тепер, проте тоді це було неочікувано. Завжди навіть вчитель у школі був майже «ідол». А тут – рівність.

13237739_1098175456906768_2023350302731502072_n

Як почалася Ваша професійна діяльність, як відбувався перехід з одної посади на іншу і чому?

– Наші курси почали працювати вже з другого року навчання. Дуже багато людей пішло працювати. 1993 рік був важким, і більшість батьків не могли утримувати дітей, а стипендія була смішна. У мене, наприклад, вона була близько 19 грн. І це я ще гарно вчилася. Тож у більшості просто не було іншого вибору. По-друге, старшокурсники пішли працювати – то чому б і нам не піти попрацювати 🙂

У нас було частково вільне відвідування, і це теж був великий плюс. Хтось підробляв півдня, деякі працювали тиждень через тиждень. Практично кожен займався ще чимось, окрім університету. Оскільки ми всі знали англійську на досить високому рівні, нас залюбки брали іноземні компанії або ті, хто з ними працювали. Тому в нас не було особливо проблем із працевлаштуванням.

Який напрям обрали для себе?

– Коли ще вчилася, то підробляла у проектах KPMG. Вони робили різного роду research по українських галузях економіки, на яких у них були потенційні клієнти. Наша група робила аналітику про кондитерську галузь, що було складовою успішного залучення іноземних інвесторів у кондитерські фабрики.

Це перший мій старт, потім я перейшла в аналогічну сферу. У мене була робота у сфері цінних паперів, фінансів. Останні 15 років я працювала у великих девелоперських та інвестиційних проектах комерційної нерухомості, де на керівних посадах поєдную все: і адміністративну, і фінансову, і діяльність з розвитку. Тож background Могилянки завжди був у пригоді.

Практично в усіх галузях, у яких займалася, завжди зустрічала могилянців. І цей networking, як і досвід, безцінний

Якщо мені потрібно було щось-десь дізнатися, отримати пораду чи допомогти, я завжди могла звернутися до своїх колишніх однокурсників. У будь-яких сферах, будь-яких компаніях, у будь-яких країнах я завжди зустрічала могилянців. Пам’ятаю: лечу, наприклад, в Сінгапур, раз – у фейсбуці подивилася – ці живуть у Сінгапурі. Я завжди дзвонила, писала людям і вони раді були зустрітися.

– Багато про це говорять, така собі «біла мафія». А мафія з італійської – сім’я.

– Це правда, велика сім’я.

13015186_10154856144752699_5058980993680447353_n

– А як почали працювати в уряді?

– Це сталося доволі несподівано. З одного боку, я була активна громадянка, активістка, ніколи не полишала громадянські проекти, своїм часом, енергією чи фінансово завжди допомагала. Проте після Революції Гідності я подумала, що якщо не зараз, то ніколи.

Я зрозуміла, що це мій u-turn point, і погодилися працювати у команді Айвараса Абромавичуса, який був призначений на той час міністром економічного розвитку та торгівлі і запропонував мені стати заступником – керівником його апарату. Я погодилася з великою наївністю, що попрацюю 24/7 шість-дванадцять місяців в уряді фактично безкоштовно, ми швиденько все змінимо, і я зможу повернутися в приватний сектор.

– Ваша команда наштовхнулася на систему. Дуже часто в інтерв’ю чую, що могиляців не вчили, як адаптовуватися. Багатьох брали одразу в західні компанії, там все по-іншому, а тут радянська система, в яку ніби з оазису в пустелю потрапляєш, без води 🙂

– Знаєте, я така, що мене можна залишити і без води в пустелі – я все одно виберусь

20 років роботи в українському бізнесі загартовують достатньо сильно. Проте проблема не в цьому. Головне не те, що ми були не готові плавати в цьому «болоті», ні. Питання в тому, що коли тобі дають «фальшивий мандат» і залишають в болоті розміром з океан, у тебе немає шансу випливти.

Тобто не маєш можливості щось робити?

– Абсолютно. Нам дали фальстарт і ніхто нічого змінювати особливо не збирався, завжди маючи залізобетонний аргумент «система може розвалиться і буде ще гірше, отже, краще не хитайте». Тому що ти не робив би, воно все одно застрягало на певному етапі. Ти доходиш до якогось важливого моменту, а тобі кажуть: «Ні, оце сьогодні не на часі. Давайте повернемося до цього питання за рік». Я для себе це назвала фальшивий мандат. Нас використали просто як ширму, бо тоді був запит на нові обличчя.

– Що ми тут щось робимо, а насправді займалися своїми справами.

– Так, а ми були наївними людьми. Коли йшла в уряд, мені багато досвідчених людей казали: «Слухай, це все ілюзія, не витрачай час». Я пішла, щоб подивитися, що це справді ілюзія. Ніхто не збирався робити глибинні, структурні зміни. А якщо вони і робилися, то тільки під впливом міжнародних партнерів або громадських активістів.

Отже, під час другого року в уряді я подумала, що, мабуть, більше зможу зробити громадським активістом, ніж посадовцем. А пропагандистські тези, що розповсюджуються чорними піарщиками досвідчених корупціонерів, на кшталт «вони варяги, нічого не знають, не можуть, експеримент з новими людьми “нє удался”», – це блеф та пропаганда системи, яка бореться за виживання, вплив та фінансові потоки.

– Однак цей досвід не марний. Через таких людей можна побачити, яке там болото.

– Цей досвід унікальний. Коли мене запитують, то завжди кажу: «З цим досвідом можна через 30 років прийти і зламати хребет цій системі та збудувати щось нове». Його неможливо жодним іншим чином ні набути, ні вивчити. Його можна тільки пройти.

16998837_1590113617672748_6796045925020405839_n

– Що, на Вашу думку, зробить українську економіку сильною?

Ми досі живемо у радянському генплані

 І це основне, що постійно нас рве на частини. У нас начебто капіталізм, ринкова економіка, лібералізація. Проте насправді ми не «відрубали канат» і не попливли в ринкову економіку, а досі живемо за правилами генплану та користуємося його інституціями. У нас, наприклад, залишилися радянські пенсійна, освітня системи, охорона здоров’я, що випливає на структуру економіки та її потенціал. Фінансові та фондові ринки – слабкі та деградовані.

Поки ми не лібералізуємо економіку, не відрубаємо цю радянську спадщину генплану, не дивлячись на крики та мітинги «професійних протестувальників», не зробимо структурні реформи в соціальній сфері і ефективне використання коштів в цій сфері – ми не попливемо у справжню ринкову економіку з рівними можливостями та гідними зарплатами.

Думаю, вже досить вагатися – треба рухатися

Але сподіватися, що це відбудеться за 1-2 роки, як мінімум, наївно. Все одно це займе ще мінімум 5-7 років. Проте якщо не почнемо рух, то цей замерзлий стан буде тягнутися ще 15-20 років. Впевнена, що в українському бюджеті достаньо грошей для всього, вони просто неефективно використовуються.

– А як щодо приватизації?

– Навіщо Україні 4000 державних підприємств, з яких 3700 – фактично банкроти? У нас більш-менш стратегічних підприємств – 300. Решта – «неліквід», з яких давно вивели активи. Але в МЕРТ і в Кабміні є цілі департаменти з не менш як 50 людей, що розглядають та затверджують звіти та фінансові плани цих 3700 підприємств-«фантомів», в яких номінально облікуються співробітники без з/п.

Нащо воно потрібно? Вартість адміністрування цих підприємств державою є більшою за вартість їхніх активів

Роздайте або розпродайте ці підприємства, вони не є стратегічно важливі, не створюють жодної доданої вартості в економіці, але створюють приховане безробіття. Ні, всі тримаються за них руками і ногами й утворюють бурхливу діяльність.

Деякі популісти кажуть, що буде соціальний вибух, що людей звільнять, коли прийдуть нові господарі. Так, звільнять. Тому що навіщо тримати 5000 співробітників, які нічого не роблять і при цьому їм нічого фактично не платити. Ситуація як у приказці: «Одні вдають, що працюють, інші – що платять». Крім того, це джерело постійної корупції, яку не можна перемогти державним управлінням. Наша держава ніколи не буде ефективним управлінцем з такими низько кваліфікованими та погано оплачуваними держслужбовцями.

Тоді які ключові моменти потрібно здійснити, щоб «відрубати» цей канат?

– Дивіться, є 4000 підприємств. З них 300 – справді стратегічні, контроль над якими дає можливість не тільки економічного, а й певного політичного контролю. Решту потрібно просто приватизувати за будь-яку ринкову ціну або ліквідувати.

Інколи приватизація за 1 грн вигідніша за ліквідацію, за яку потрібно заплатити державі не один мільйон гривень. За нашими підрахунками ліквідація 100 підприємств обходилася не менше 8 млн грн тільки юридичних послуг. Після приватизації у цих підприємств буде хоч якийсь шанс, що хтось вкладе туди приватні гроші, щось будуть виробляти і платити зарплатню. Бо нині ми просто їх перераховуємо і ведемо дурну статистику.

З 300 стратегічними підприємствами повинен бути зовсім інший підхід. Кожне таке підприємство повинно розглядатися окремо. Повинні бути складені стратегія та план, що з кожним з них робити далі: залишати у державній власності, приватизувати, знайти на конкурсній основі топ-менеджерів, впровадити наглядові ради тощо. Це те, що ми у своїй каденції намагалися зробити та частково впровадили. Як позитивний приклад – «Нафтогаз».

Якщо прийнято рішення про приватизацію, її повинні проводити тільки із залученням незалежних і, мабуть, іноземних радників, бо незалежних в Україні важко знайти. Вона має бути проведена відкрито і конкурентно, як це робиться у світі. Навіть не потрібно щось придумувати, уже все давно придумано в інших країнах, просто потрібно зробити.

Бо нині ці 300 підприємств є постійним джерелом корупції та cash-flow для передвиборчих компаній правлячих партій. Ці підприємства фактично управляються політичними силами, а не професійними менеджерами.

12924414_1070158119708502_1427256580879370431_n

– А як бути з пенсійною реформою?

– Її потрібно запускати, але з нею є одна проблема. Ми переходимо на накопичувальну систему. Не солідарну, коли всім однаково, по 1300, а скільки ти заробив – стільки у тебе й пенсія. Проте пенсійним фондам, які будуть акумулювати ці надлишки, немає наразі, куди вкладати ці кошти. Оскільки фінансова та фондові системи у нас дуже слабкі і нерозвинені. Фактично немає інструментів для інвестування, крім облігацій та нерухомості.

Отже, перехід повинен бути дуже обережним та збалансованим, інакше пенсійна реформа скомпроментує себе дуже швидко і може спричинити соціальний вибух. Але загалом з інструментами та інвестиціями питання більш глибоке, бо в нас так і не працює rule of law, що є запорукою стабільної економіки.

– Тобто потрібна судова реформа?

– І не тільки. Реформа і суду, і Прокуратури, і СБУ, і МВС – цілої «зв’язки» органів, які відповідають за rule of law.

– Тож головне це rule of law?

– Так, у нас практично все «впиралося» у судову систему та правоохоронні органи, як в глухий кут.

– А як щодо освітньої сфери. Як залучити кошти в університети?

– Дослідження та залучення бізнесу. У нас цієї культури взагалі немає. Академічне навчання – це гарно. Повинні бути люди, особливо ті, які здатні до академічного росту. Проте наше навчання переважно все академічне. У нас немає, як у більшості країн, поділу на applied science i academic science.

В Україні практично відсутнє прикладне навчання та отримання практичного досвіду в певній сфері

У нас також відсутній обмін між бізнес-середовищем та студентами, немає переходу університетських знань у бізнес і навпаки, щоб бізнес замовляв в університеті послуги. Тільки тепер почали розвиватися бізнес-інкубатори, стартап-школи. Це потрібно обов’язково створювати і підтримувати. Створювати умови, щоб гроші бізнесу перетікали в освіту, а освітні ресурси і дослідження – в бізнес. У такий спосіб відбуватиметься raising money. Бюджет Стенфорда чи Гарварда – мільйони та мільярди доларів, і вони точно не державні.

Ми завжди казали, панове, є чудова ідея в одній країні. Коли бізнесмен хоче створити інноваційний бізнес, йому держава видає не 6 тисяч гривень, а сертифікат, за допомогою якого він може замовити на 6 тисяч гривень послуги в певних університетах. Йому потрібен якийсь research – нема питань.

Не видавайте просто бюджетні кошти, вони в цій країні ніколи не були ефективними. Дайте інструменти обміну між бізнесом і освітніми закладами. Тільки так можна стимулювати дослідження та інновації

Якщо нашим людям дати гроші, вони все одно їх витратять. У нас немає культури витрачання грошей, у нас є культура крадіння грошей, але, на жаль, вона не допомагає у розвитку економіки. Тож є багато інструментів розвитку бізнесу, які треба просто імплементувати.

– Як знаходите баланс, щоб бути чарівною жінкою, хорошою мамою і успішним керівником і реформатором?

Балансую та ще вірю в силу добра 🙂

– Що ви побажали б студентам, які зараз читають це інтерв’ю, щоб використати студентські роки максимально ефективно? На що ви звернули б їхню увагу?

– Бажаю студентам, перш за все, не розчаровуватися в Україні та не втрачати оптимізму, не виїжджати з неї назавжди. Поїхати десь повчитися закордоном та отримати досвід це супер, але мріяти про еміграцію як єдину життєву мету погано. Бажаю також отримувати більш сучасну освіту та підходи до неї.

А ми, як колишні випускники, повинні приходити і безкоштовно читати лекції про те, «як воно в реальності», відповідати на запитання студентів та бути медіаторами з бізнесовим середовищем. Я готова просто приходити і ділитися досвідом. Такі лекції повинні тривати 15-20 хвилин, а далі студентам слід ставити запитання та обговорювати цікаві для них теми. У повноцінному спілкуванні студенти будуть набиратися досвіду.

 

Спілкувався Олександр Король

Редактор: Марія Чадюк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі