Євген Клімук. «Не базисом єдиним!»

5b9598940448b_IMG_5874

«Їдеш в маршрутці – будь готовий до зустрічі з музою!». Кумедно, чи не так? А засновник гурту «Обсерваторія» Женя Клімук відчуває це на власному досвіді. Дізнайтеся з інтерв’ю, що є передвісником народження нової пісні, як професійна освіта обрізає крила авторській творчості та чому нині неефективно записувати повноцінні музичні альбоми.

Освіта: Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки («Культурологія»), НаУКМА («Археологія»)

Досвід: гурт «Обсерваторія»

Налаштовуйтесь на хвилю Євгена під час читання, плейлист спеціально для ММ. Або ж читайте інтерв’ю під музику гурту «Обсерваторія»

Чому саме Могилянка? Я так розумію, ти до того навчався в Луцьку?

– Я закінчував бакалаврат культурології у Волинському національному університеті. Зараз він називається Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки. А магістеріум – у Могилянці.

Чим тебе привабила КМА?

– Я дуже добре зрозумів специфіку провінційних ВНЗ, і багато чого мене не задовольняло в тому університеті. А в Могилянки завжди була репутація хорошого вищого навчального закладу. Дехто з моїх знайомих навчався в Могилянці, я на них дивився і розумів: «Люди розвиваються, ростуть, з них можна брати приклад».

Якось приїхав до Києва, сходив на плац, відчув атмосферу… І відтоді вступ до Могилянки став винятково питанням часу, нав’язливою ідеєю. Потрібно було закрити цей гештальт. Не казатиму, що це містичне відчуття, але схоже. Я зрозумів, що це місце, в якому потрібно вчитися.

Минуло два роки відтоді, як ти отримав ступінь магістра. Які асоціації в тебе досі викликає Могилянка?

– Зараз я набагато менше про неї думаю. Але спілкуюся з друзями, які теж закінчили Могилянку, інколи ми згадуємо ті часи.

І є розуміння, що ми, не скажу, що особливі, але щось у нас є те, чого немає в інших. Ця система освіти залишає відбиток на тому, як ми мислимо, працюємо і навіть жартуємо. Коли знайомимося з кимось з Могилянки, одразу: «О! Це могилянець!»

Xf0wB5Ws4TA

Розкажи, будь ласка, як почав займатися музикою?

– Почалося все з першого класу загальноосвітньої школи, коли мене відібрали в дитячий хор. Співати було дуже цікаво, це давало приємні емоції. То було задоволення, яке не можна зрозуміти.

Пізніше почав займатися на сопілці, і стали виникати певні труднощі. Шлях професійного музиканта – не така вже й проста справа, і я почав вчити тільки те, що мені подобалося. Просто не міг себе змусити розучити те, що не припало до душі.

Тому в мене з перших класів школи з музикою пов’язані приємні асоціації. Але я знав, що в музиці є й інша сторона. Є музика для задоволення, а є як обов’язок. І я розділяв ці речі.

Ти остаточно пов’язав життя з музикою, чи робота в гурті – це додаткова діяльність?

– Зараз це вже більше професійно, але я ніколи не закінчував музичних навчальних закладів.

– З цього приводу постає питання: наскільки взагалі важлива професійна освіта для музиканта? Відчуваєш брак якихось знань?

– Професійна освіта важлива, але тут варто розділити музиканта-виконавця і музиканта-«творця/креативника». Це дещо різні сфери.

Інколи професійна освіта трішки «сковує» музиканта: немає сміливості взяти й подумати по-іншому. У них настільки все вивчено, що вони можуть просто затиснутися у цих знаннях і не мати свіжості, яка є в дилетантів

А дилетант може почути чи побачити щось, що не вчив, і воно викличе в ньому неймовірну творчу реакцію. Звісно, пізніше може виявитися, що це схоже на те, що було раніше. Але, зрештою, усе вже було. Мені ж цікаво творити, а саме виконавська діяльність – це уже інша професія. Тому я вчився, але у міру того, як надходили завдання. Спочатку виникає ідея, потім – план її втілення і розуміння того, що варто підучити, підтягнути для цього.

Нове – це добре забуте старе 🙂 Окей, «Обсерваторія» – досить споглядальна назва гурту. То що ви досліджуєте, що споглядаєте?

– Це дуже романтична юнацька історія. Гурт виник на 2-му курсі навчання у Волинському університеті. Тоді сформувалася спільнота поетів, художників та музикантів. Ми почали разом проводити час, і в нас була ідея створити творчий осередок. Я розумів, що вести цю організацію в мене особливого інтересу немає, але цікаво організувати музикантів. На той час я трохи писав пісні під гітару, виконував їх. І з цього можна було зліпити щось оригінальне.

Якось, їдучи в маршрутці, я перебирав різні назви давньогрецькою, латиною: мені хотілося, щоб це мало стародавнє коріння. Пам’ятаю, ще був варіант «Апорія». Але підібралося слово, і воно з того часу не втрачає своєї актуальності. Хоча склад гурту багато разів змінювався, такий підхід зберігається.

Обсерваторія – це місце, з якого ти спостерігаєш за зовнішнім світом. Відповідно, songwriter описує речі, які бачить, відчуває, і кожна пісня якось відображає побачене. Це місце, звідки споглядається світ, де пишуться пісні про цей зовнішній світ, де робиться музика.

esquier

Це ніби протиставлення мікросвіту і макросвіту…

– Так, причому з часом я зрозумів, що як назвеш корабель, так він і попливе. І не завжди ця споглядальність у шоу-бізнесовому просторі є найкращим підходом. Але як назвалися, так і їдемо 🙂

За ці роки ви чимало експериментували зі звучанням залучали і кларнет, і флейту, і скрипку. А якому складі ви граєте нині?

– Зараз у нас традиційний рок-склад: барабанщик і басист, клавіші, електрогітара і два голоси (я граю на гітарі і співаю, і клавішник грає на клавішах і теж співає).

Як би ти визначив жанр, у якому ви працюєте? Це рок?

– Зараз серед музикантів поняття українського року дуже скомпрометоване. Ми так думаємо, що граємо все-таки український рок, оскільки дуже принципово ставимося до текстів, до мови виконання. Для нас дуже важлива українська культура.

– А де і як приходять ідеї пісень? Ти їдеш в метро, і тобі муза шепоче на вухо 🙂 ?

– Десь так воно і є. Зазвичай це може бути найнесподіваніше місце. Спочатку це був стан, який я не розумів. Просто щось дивне коїться з простором. Пізніше я навчився ці фази розрізняти, розуміти передумови.

У мене більш-менш стабільний настрій, рівненько все, немає надто емоційних перепадів. Якщо він починає змінюватися, отже, скоро має щось з’явитися

Варто лише трохи почекати, а потім уже знаходиться зачіпка: кілька слів, одна фраза, яку не можна пропустити. Вона починає резонувати, і потрібно з нею щось робити, розкручувати в текст, наприклад. Потім уже взяти гітарку і придумати музику. Ця фраза може вже одразу звучати з мелодією – одразу береш інструмент і розвиваєш… Тоді вже мелодія тягне текст, текст тягне мелодію. Такий процес.

Інколи просто граєш на гітарі і теж придумуєш цікаву фішку. З нею можна працювати. Тобто буває по-різному, у різних місцях. Але зазвичай це не студійні і не репетиційні умови, а польові: коли їдеш, ідеш, чимось займаєшся. Зазвичай, це шматочок тексту, якийсь каркасик, який ти в нотатки записав, а потім ловиш ту саму хвилю, допрацьовуєш.

Хтось іще для гурту пише пісні, окрім тебе?

– Клавішник Богдан Савчук. Він дуже талановита людина, професійний музикант, закінчував консерваторію. Він може багато чого зробити, але йому потрібен первісний поштовх. Це якраз той випадок, коли йому необхідно закинути ідею, і він її може розкручувати, зробити десять чи двадцять варіантів. Але сміливості започаткувати якийсь рух часто йому бракує.

Це взаємодоповнення. Я звернула увагу, що у ваших піснях розкриваються філософські теми. Чим це навіяно? Освіта вплинула?

– Однозначно. Освіта дає сміливість розмірковувати про це. Вона, власне, і відкриває багато варіантів, куди розвивати пісню, бо якщо бути зосередженим лише на власному переживанні і з нього витягувати пісню… Це мілкувато, як на мене. Коли я пишу пісню, то підключається багато роздумів, переосмислених, пережитих речей. Тому освіта тут дуже важлива, і вона дається взнаки.

fcg3F3Cm4O0

– У вас немає повноцінно записаних альбомів, ви викладаєте пісні на Soundcloud і в YouTube. Тобто зараз неефективно повноцінно записуватися в студії?

– Проблема в тому, що ми теж виростали на старій школі, де альбом – це одиниця творчого доробку музикантів…

– …існує альбом – існує група…

– Так-так, і коли ми починали, теж пробували робити альбоми. На них витрачалося дуже багато часу. Поки працюєш, уже втрачається актуальність у тому матеріалі. Кілька альбомів так недоробленими й лежать. Це була наша помилка, що ми мислили тими категоріями.

Зараз уже чітко зрозуміло, що, напевно, немає сенсу випускати альбом. Є сенс робити сингли, випускати їх, щоб найбільш адекватно відзначати, що з нами відбувається

– А взагалі, наскільки легко чи важко розвиватися на українському ринку?

– Я уже багато років працюю звукорежисером, цим заробляю і маю змогу займатися музикою. Це різні боки тієї ж сфери. І я справді бачу зростання українського шоу-бізнесу. Поки що він несформований за всіма параметрами, але розвивається. Уже з’являється багато ніш, гуртів, які знаходять свого слухача. У цьому дуже допомагає Інтернет.

І, що найголовніше, є запит на культуру

Це круто. Зараз організовують багато фестивалів, і людям хочеться ходити на них. Певно, у них сформувався культурний голод, і зараз потрібно тільки встигати ліпити пиріжки, поки немає перенасичення. Але до цього ще далеко. Є публіка, відповідно, буде розвиватися і сфера. Усе буде тільки наростати.

Чи має артист право на фанеру?

– Звісно, має. Просто зараз дещо змінилися правила гри. Раніше ми розділяли «живих» виконавців і виконавців під фонограму. Була естрада, яку ми – «культурні люди» – вважали чимось недостойним. «Мавпочка з мікрофоном під фонограму» – не те, а живий виступ – оце вже true. А зараз навіть «живі» гурти використовують playback’и, відсотків десь 90 тих, хто гастролює і заробляє гроші. Виконавців, які цим не користуються, – одиниці.

Playback – це, наприклад, коли гурт, що грає наживо, запускає також записані доріжки. Барабанщик може грати свою партію на «живих» барабанах, а ще паралельно запускають прописані перкусію та електронні елементи. Це добре мікшується в одну картинку і гарно звучить – гріх таким нехтувати. І як їх називати? Вони ж не фонограмники, грають наживо. Так само існує формат виступу, коли музикант з комп’ютером у режимі реального часу управляє записаними доріжками: запускає одну, другу, третю. Фактично, він грає – це «живий» перформанс, творчість.

Якщо ж говорити про «плюсовку», – естрадну фанеру, – коли людина тільки виходить і відкриває рот… Думаю, зробили правильно, коли зобов’язали вказувати на афішах: «У концерті використовується фонограма». Слухач мусить знати, що він заплатив гроші і йде на концерт, де виконавець просто відкриває рот. Ніхто нікого не дурить.

YxjFmIksTPo

– А в тебе були якісь курйозні випадки під час концертів?

– Коли ти не статусний виконавець і не всі твої забаганки виконуються організаторами, коли ти ще мусиш чогось добиватися мінімально – тоді виникає маса курйозних випадків. Чогось може не вистачати з апаратури, або з тобою працюватиме некомпетентна людина. Більшість курйозів стосуються якраз організаційного й технічного забезпечення виступів.

А стосовно курйозів «публіка-виконавець» – різне буває. Інколи можна забути слова чи акорди. Це не тому, що музиканти не підготувалися. Коли під час виступу починають виникати технічні проблеми, то потрібно водночас співати, грати на гітарі й рукою щось поправити, щоб воно не «зірвалося». На секунду можна забути текст, а потім далі грати. Такий екстрим присутній. Головне – як сприймати ці курйозні випадки.

– Якого рівня тобі хотілося б досягти в музиці разом зі своїм гуртом? Які твої амбіції? Чи, все-таки, це для душі?

– Серйозне питання. Воно теж часто розділяє виконавців. Люди можуть створити гурт і займатися творчістю, бо в них є амбіція прославитися та заробити багато грошей. З часом я зрозумів (на це й культурологічна освіта вплинула), що творчість – серйозна річ, це не просто так.

Спочатку варто бути правдивим, робити по совісті. А все решта – речі другорядні

Звісно, хотілося б просуватися, здобувати аудиторію, але шалених амбіцій немає. Є амбіція зробити якомога більше пісень, красивої музики, приносити радість якомога більшій кількості людей. Але це те, що йде уже від творчості, це не зовнішні амбіції, як-то «ми хочемо зібрати стадіон, придумаймо якусь стадіонну пісню». Такого підходу в нас немає.

У нашій діяльності важливо не ізолюватися, а побільше проговорювати якихось речей. Часто виконавцям потрібен «лейбл», який ними опікуватиметься. У нас все організовано власними силами. Є досвід записів, досвід того, як все організовується, але зрозуміло, що відволікання заважає. Хотілося б (і ми для цього передумови робимо) вийти на серйозну студію, мати можливість більше занурюватися в творчість, а не в організаційні питання, які забирають сили.

– Де вас можна буде почути найближчим часом?

– 17 жовтня в арт-клубі «Теплий ламповий». Це буде презентація міні-альбому.

_MG_6788

Що тебе надихає? Є якась справа або хобі, які дають тобі сили й енергію?

– Передусім, музика. Вона вивела мене на дуже багато справді значимих речей. У мене є авторитети. Наприклад, є люди, які для мене «глиби» у написанні пісень; ті, на кого варто рівнятися. Переважно це західні артисти. Наприклад, Девід Боуї, геніальний автор і великий артист, людина, яка відповідно до пісенного матеріалу знаходила засоби його втілення, образи і форму представлення.

До такого рівня ще вчитися і вчитися. Навіть не просто вчитися, а спочатку досліджувати цю школу, розсекречувати механізм, а потім уже вчитися

Крутою song-writer’кою можна назвати Джоні Мітчелл, канадську співачку. Мене вражає, наскільки можуть бути глибокими тексти і прекрасною музика, наскільки правильно ця виконавиця може їх передавати. І таких авторитетних людей можу назвати до десятка. Слухаю їх не постійно, але повертаюся до них як до взірців.

А є маса музики, яка виходить щотижня, яку прослуховую і відмічаю цікаві ходи. Це вже професійна робота, коли ти через себе пропускаєш дуже багато музики і намагаєшся знайти в ній щось захопливе. Крім того, часто людей, котрі займаються творчістю, надихають емоційні речі, що лишили на них відбиток. Мене ж надихає стан спокою, гармонії, балансу. Коли у мене хороший настрій і більш-менш постійна рівновага, тоді, по-перше, я краще організовую свою діяльність і, по-друге, з’являється простір, щоб чомусь покласти початок.

Знову мікросвіт. А із зовнішнього що?

– Образотворче мистецтво, культура. Можна подивитися на роботи якогось художника, і від того всередині щось урухомлюється. Це може бути гарна прогулянка центром Києва або Подолом – гармонізованим зовнішнім середовищем, яке спонукає створювати щось аналогічне.

Мені здається, ти ідеальна людина епохи Античності. Пошук гармонії у всьому, закінченої форми…

– Я писав дипломну роботу з античної археології в Алли Буйських. Зараз вона заступник директора Інституту археології з наукової роботи. Доктор наук, дуже потужний науковець.

 

Бліц. Євген Клімук найкраще вміє… і назви три речі.

– Одразу хочеться сказати «тусити з друзями». Щодо моїх основних навичок, я найкраще вмію створювати музику з людьми. Це спільний процес, і мені подобається бути його каталізатором.

Не хочеться відзначати свої song-writer’ські вміння, але це триває уже десять років, і, думаю, мені це вдається. Подобається бути звукорежисером якогось конкретного концерту, намагаюся викластися по максимуму.

Ще відзначив би спілкування на філософські, релігійні й мистецькі теми з близькими мені в цьому людьми. Цей процес взаєморозвиває, але для нього теж мають бути певні умови. Ми маємо бути достатньо спорідненими та близькими, і тоді виходить суперкрута комунікація. Тут необхідне вміння слухати та емпатіювати.

41616278_464497390708107_6308467536530767872_n

А що ти терпіти не можеш? Або не любиш, щоб не звучало так категорично.

– Є музика, яка може мене трішки дратувати. Якщо немає змоги її припинити, це може бути дуже важко. А є музика, слухати яку подібно до тортур. Ще тупість, невігластво, що не подобається як в інших, так і в собі. Від цього намагаюся позбавлятися: навчатися, проясняти для себе якісь речі, щоб складне робилося простішим, щоб краще розуміти себе та своїх ближніх.

Як проходить твій звичний день?

– Сьогодні, наприклад, саме такий. Я прийшов на студію, записав голос для однієї пісні, пробний. Увечері сидітиму й займатимусь аранжуванням. Якби сьогодні був захід, тоді було б трохи інакше. Зазвичай працюю у вечірній час. Це заходи, які озвучую, або інколи концерти, на яких граю.

Call to actions:

– Я залюбки відгукнуся на потребу в спілкуванні. Не назву це психоаналізом, але механізми схожі. У мене є знайомі, які ходять до психоаналітиків і викладають немалі гроші за кожен прийом. А тут є можливість виговоритися, обмінятися думками. А ще хочеться попросити: «Схаменіться!» Не можна постійно перебувати в потоці здобуття винятково матеріальних благ. Мені просто хочеться, щоб люди менше зосереджувалися на рутинних справах, аби зрозуміли, що, крім існуючої системи, крім цього замкненого контуру, є ще інший світ. Не базисом єдиним!

 

Дякуємо за фото «Broken Bricks», Oksana Olekseichuk, Yuriy Triboy

Спілкувалася Леся Любченко

Редакторка: Леся Любченко

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі