Володимир Стецик. «Важливо не втратити шанс»

Основне фото (1)

Володимир Стецик переконує, що сьогодні від кожного нас залежить значно більше, ніж ми думаємо. Треба тільки чітко це усвідомлювати і, що найважливіше, мріяти. Дізнайтеся з інтерв’ю, чи можемо ми впливати на власне майбутнє, чому не треба боятися змін та, головне, як не зробити «розворот» на попередню траєкторію?

Освіта: НаУКМА («Фінанси», 2008)

Досвід: аналітик, консультант, викладач, директор з трансформації закупівель при Київській школі економіки, автор книги «Розворот»

– Чому обрали Могилянку? І чому саме фінанси?

– Моєму вибору передували дві історії. Ще 1995 року вперше побував у Києві з дитячим хором і опинився в Могилянці. Круглий третій корпус справив на мене якесь особливе враження. Пізніше, вже класі у восьмому, випадково, здається, на УТ-1 побачив якийсь сюжет про Києво-Могилянську академію. Тоді вона мені дуже сподобалася, і я сказав: «Хочу». Відверто кажучи, в мене до останнього були сумніви, чи можна вступити в Могилянку чесно. На щастя, я зміг переконатися, що КМА – те місце, куди можна потрапити завдяки власним знанням.

Чому фінанси? Це був перший набір на спеціальність «Фінанси» в Могилянці. Я не знав про її існування. До того часу мав твердий намір обрати економтеорію або політологію (як другу спеціальність). Уже навіть написав у своїй заяві «ек», але дівчинка, яка приймала документи, сказала: «До речі, Ви знаєте, що у нас є нова спеціальність – “Фінанси”?» І якось не дуже задумуючись, «ек» виправив на літеру «ф», і вийшло «фінанси». Це було дуже спонтанне рішення, про яке жодного разу не пошкодував.

CRW_1781

– Розкажіть про свою участь у студентських проектах. Як досвід перебування в студорганізації може допомогти в подальшому житті?

– Окрім Спудейського братства, відвідував хор «Почайна». Безпосередній вплив хору – знайомство з дружиною, яка теж навчалася в Могилянці. Загалом, студентські організації полегшували процес адаптації до нового середовища. Особливо важливим для адаптації була участь у вертепі на першому курсі. У мене добре виходило співати, тож колядували ми тоді на славу: вдалося завоювати повагу старшокурсників та отримати заряд впевненості.

Як «Почайна», так і Спудейське братство дали можливість познайомитися з могилянцями на кілька років старшими, а також з однолітками з інших факультетів. З деким з них досі підтримую дуже гарні, близькі взаємини. Та й, узагалі, студентські організації – це все-таки приємний досвід. Можна було спробувати себе в різних проектах, долучитися до чогось незвичайного.

IMG_1021

– Як почалася Ваша професійна діяльність? Розкажіть про перехід від навчання до роботи.

– Ще на третьому курсі почав працювати в Києво-Могилянській бізнес-школі, що дозволило мені слухати лекції викладачів. Цей досвід до певної міри вплинув на те, що зараз сам викладаю в Київській школі економіки.

На четвертому курсі вже проходив співбесіди на серйозні вакансії підприємства «Великої четвірки»

Дуже тішуся, що встиг отримати реальний досвід ще до кризи 2008 року. Моїм однокурсникам, які після випуску з магістерки 2008 року вийшли на ринок праці без досвіду, було складніше.

Напевно, це не те, чим можна хвалитися, але, з одного боку, мав дуже низьку відвідуваність на магістратурі, а з іншого – full time еxperience протягом двох років на момент випуску з магістерки. Довелося дещо пожертвувати навчанням. До речі, студентське життя фактично закінчилося після бакалаврату: часу ні на «Почайну», ні на Братство не залишилося.

– Якщо не помиляюся, 2015 року Ви переїхали жити й працювати в Дубаї. Розкажіть про адаптацію.

– Було нелегко. У перші дні переключався на те, щоб завершити рукопис своєї книжки та підготувати його до друку. Це була частина адаптації. До того ж, в Дубаї перебралося ще кілька людей з України. Разом адаптуватися було легше.

Іронії переїзду додає той факт, що коли я вперше побував в Дубаї (в 2013 році), твердо вирішив, що це місто мені не підходить, в жодному разі не хочу туди їхати. Кажуть: «Хочеш насмішити Бога, розкажи про свої плани». Так сталося і зі мною. Мій тодішній роботодавець прийняв рішення вийти з ринку України і з альтернатив, куди запропонували перебратися, були Південна Африка й Росія. Власне, альтернатив не було 🙂

Чим Близький Схід справді особливий, то це тим, що туди рідко їдуть на довгий час. Протягом першого року звідти поїхала половина наших друзів, протягом другого – ще половина. Жив там з сім’єю протягом 2 років, але як тільки випала нагода повернутися в Україну, не роздумуючи, скористався нею. Загалом, досвід був дуже цікавий.

_S7A6262

– Пізніше Ви переїхали до Саудівської Аравії. Поділіться своїми враженнями від місцевих традицій? Чи складно було звикнути до нового середовища? Чи є речі, які досі дивують Вас?

– Насправді я ніколи не жив у Саудівській Аравії, однак провів там понад 9 місяців на проектах. Найперше, що вражає в Саудівській Аравії, це релігійна ортодоксальність. Їхнє суспільство дуже незвичне й дивне для українців. У чому це проявляється? Наприклад, там специфічне ставлення до жінок, яким буквально недавно дозволили водити автомобілі.

У кафе місця поділяються на Single’s Section (для чоловіків) та Family Section (сімейні). Жінка може знаходитися лише в сімейній секції

Або, наприклад, в Саудівській Аравії ситуація, коли за одним столом сидять чоловік і жінка, не пов’язані жодними родинними зв’язками, є неприпустимою, недозволеною. Окрім того, нас могли б спокійно попросити вийти з кафе на час молитви. П’ять разів на день у мусульман є молитва, на час якої всі заклади просто закриваються, і ніхто не задумується про дискомфорт для клієнтів. Ну і ще є низка речей, незвичних для нас. Можливо, якби це була моя релігія, я ставився б до цього з більшим розумінням, а оскільки це не так, то існував якийсь внутрішній спротив щодо цієї країни.

– Поговорімо тепер про Вашу книгу. Якщо правильно зрозуміла, Ви писали її в часи Майдану: закінчили 2015-го, а друком вона вийшла тільки тепер. Що було основною спонукою викласти це все на папір: зовнішні чи внутрішні потреби?

– Комбінація. Відповідаючи на це запитання, визначу три причини. Перша – це внутрішня потреба. Глибока особиста драма смерті близького друга, який загинув на Майдані. Богдан Сольчаник, що увійшов в історію як викладач УКУ, був моїм давнім приятелем ще зі шкільних років. Разом ми вигравали Всеукраїнські олімпіади й історичні турніри. Це була людина, з якою можна не бачитися роками й при цьому під час кожної зустрічі отримувати колосальне задоволення від спілкування. Він був дуже важливим для мене.

20 лютого, коли Богдан загинув, виникла думка: світ повинен дізнатися про нього більше, і я готовий взяти на себе роль оповідача

Можу назвати дві зовнішні причини. Перша – з часом стало зрозуміло, що людська пам’ять викривлює події Майдану. Моїм головним завданням було зберегти хронологію й хід думок, що існував саме в той момент. Другу зовнішню причину можна пов’язати з назвою книги – «Розворот». Ідеться про зміну напрямку руху України.

Наразі ми опинилися в ситуації, коли є ризик зірватися на попередню траєкторію, і я, власне, говорю про вибори 2019 року. Важливо не втратити цей шанс, адже за нього заплачено дуже високу ціну

У мої студентські роки відбулася інша яскрава велика подія – Помаранчева революція. На жаль, тоді в нас трапилася хвиля якогось розчарування, і ми поступово відійшли від процесу реформ, але за ці десять років вдалося подорослішати. Якщо головне, що кричали на Помаранчевому Майдані, було «Ющенко, Мороз і Тимошенко», то вже на Майдані 2013-2014 рр. очікування, ніби хтось прийде й усе вирішить за нас, не було.

DSCF2098

Наразі ми маємо можливість впливати на наше майбутнє

Звісно, тепер існує страх, побоювання, що в нас цю можливість заберуть, внаслідок виборів 2019 року. При кожному спілкуванні щодо книги хочеться робити акцент, що ми відповідаємо як за свої дії, так і за бездіяльність також. Відповідно, очікувати, що вибори усе вирішать самі по собі – це бездіяльність, за яку понесемо відповідальність у майбутньому. Наша країна вже втратила десять років. Треба вчитися на власних помилках.

– Чи є в книзі рецепт, як не зійти з траєкторії?

Изображение 064 – Шуканий рецепт – це мрії. Мрії, що транслюються в чітку візію того, якою буде країна в майбутньому.

Дуже часто голосуємо на виборах проти чогось, захищаємося, але не творимо візії

У книзі є лінія спогадів про достатньо активний серпень-вересень 2013 року. Наприклад, у серпні в Могилянці була зустріч із Богданом Гаврилишиним (на жаль, уже покійним).

Мав нагоду поставити йому приблизно таке питання: «Українці піднімали Революцію на граніті, Помаранчеву революцію, раніше чи пізніше повстанемо і проти цього режиму. Питання в тому, що робити далі? Можемо підняти бунт, але не можемо побудувати щось нове».

Пан Богдан відповів, що не варто витрачати занадто багато енергії на демонтаж старих систем, краще запропонувати альтернативу, нове рішення. Мені здається, що ми тепер з цим непогано справляємося. Інша справа, що результат не завжди є таким швидким, як нам цього хотілося б.

– Що може зробити кожен із нас, аби не втратити траєкторію?

– Треба чітко оцінювати наш поточний прогрес й активно комунікувати. Тобто, якщо кожен із тих, хто хоче рухати Україну в позитивну сторону, зможе загітувати десять людей, що сумніваються, – це вже буде результат, успіх. Сидіти й розчаровуватися – означає прирікати себе на ризик, на те, що знову опинимося в ролі жертв.

– Ви закінчили книжку 2015 року. Чому вона вийшла друком тільки тепер? Можливо, зараз отримали якийсь поштовх до цього, чи просто раніше не доходили руки?

– Напевно друге, не доходили руки. Тільки 2017 року повернувся в Україну. Дистанційно це робити важко. Насправді, дуже довго роздумував над тим, щоб видати книжку обмеженим тиражем для найближчих друзів. Пізніше мені порадили, що більший тираж дозволить отримати ISBN-код та зафіксувати книгу на бібліотечних радарах. Можливо, майбутнім дослідникам цього періоду вона справді знадобиться, принаймні я на це сподіваюсь. Коли складав плани на 2018-й, то в січні сказав собі: «Або видам її цього року, або рукопис так і залишиться рукописом». Це було тверде рішення.

– Розкажіть трішки про UrbanSpace500. Ви автор ідеї чи співзасновник?

– Я, образно кажучи, пасажир. Цей проект спокійно існував і реалізовувався без мене. Мені просто захотілося долучитися, проголосувати гривнею чи доларом за реалізацію цього проекту. Він не є унікальним. В Україні, як мінімум, з’явився спочатку проект UrbanSpace100 в Івано-Франківську. За прикладом цього проекту захотілося зробити більш масштабний у Києві. Дуже цікавий досвід у плані координації 500 людей. До того ж, це не просто 500 людей, а 500 співвласників. На жаль, наразі не маю ресурсу, передусім часового, щоб активно долучатися до проекту, тож займаю позицію пасивного спостерігача, якщо можна так сказати.

– Якими ще проектами займаєтесь?

Хотілося б поділитися ще одним проектом, яким пишаюся. Ми створили Центр вдосконалення закупівель у межах Київської школи економіки. Так склалося, що у своїй кар’єрі найбільше досвіду набув в закупівлях. Хотілося б поділитися ним, тому почав викладати.

Завданням Центру є покращення компетенцій фахівців, які щоденно мають справу із закупівлями. Наразі навчається вже шостий набір студентів. У межах всього навчання охопимо 200 спеціалістів переважно із державного сектору. Ми ділимося найкращими міжнародними закупівельними практиками, піднімаючи в такий спосіб конкурентність українських підприємств.

– Займаєтеся викладанням тільки в межах цього проекту?

– У мене є дві моделі викладання. Перша – це навчання за конкретною програмою, де мають бути якісь практичні завдання, можливість їх перевіряти. У дещо спрощеному, не зовсім академічному вигляді, вона існує в межах Центру вдосконалення закупівель.

Друга модель більше схожа на довільне спілкування, її не зовсім можна назвати викладанням. Наприклад, це зустрічі, які організовує Українська академія лідерства. У мене є якась внутрішня потреба зустрічатися зі школярами, щоб відчувати їхні пріоритети, інтереси. Це не викладання, а більше мотиваційна зустріч, де можеш відповісти на їхні запитання, розказати про можливості, розширити кругозір, запросити мріяти.

_S7A5013

– Чи є у Вас якісь хобі? Чи вдається поєднувати їх з роботою?

– Не вдається. Хобі мають властивість видозмінюватися. Із задоволенням повернувся б до вокалу, більше подорожував би. До речі, коли запитують, чи будуть наступні книги, відповідаю: «Можливо, зокрема й про подорожі, роботу та відпочинок за кордоном».

Знаю на власному досвіді, що між туризмом та еміграцією існує велика різниця. А ще хочеться більше часу проводити із сином. Не знаю, чи можна назвати це хобі.

– Які поради могли б дати сучасному поколінню студентів як випускник Могилянки? Що важливо не втратити, на що потрібно звернути особливу увагу в цей час?

– Спочатку хочеться дати поради випускникам Могилянки. Ми не повинні забувати про альма-матер. Завжди можна зустрітися за бокалом пива й сказати: «Могилянка вже не та». Однак краще зібратися й подумати, що зробити, щоб вона була «та». Дуже вдячний своєму однокурснику Кості Пересєдову, який очолив Асоціацію випускників. Мені дуже хочеться вірити, що цей проект дозволить Могилянці розвиватися.

Щодо студентів, то мені, якщо чесно, не завжди легко зрозуміти сучасних студентів. У нас уже виникає певний розрив. Однак перша порада: не боятися помилок, тому що вони дають нам досвід.

Залиште час для студентського життя. На проекти, емоції, друзів, День факультету чи якісь події студентських організацій. Часу в майбутньому не побільшає – його треба виділити зараз

Порадив би також знаходити час на позанавчальну діяльність, експериментувати, пробувати якісь авантюрні речі. Студентські роки найбільш легкі в плані невисоких ризиків чи ціни помилки, порівняно з тим часом, коли з’являється сім’я.

 – Сall to action:

Не бійтеся отримувати новий досвід! Не бійтеся змінювати себе!

Спілкувалася Ганна Морозова

Редактори: Тетяна Юла, Ганна Морозова

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі