Тарас Мірошниченко. Від “оболонського гопника” до завзятого патріота

myroshnychenko

Враження від спілкування: Позитив та відкритість – дві риси, які неможливо відірвати від Тараса. Що вже казати про його історію. Від “оболонського гопника” (як він сам жартує) до завзятого патріота, який регулярно буває на фронті, вносить прозорість в судову систему, бере участь у дебатах, проводить тренінги та грає футбол. Насолоджуйтесь!


Освіта: 2003 – 2007 ФПвН (бакалавр)

Робота: Селф-мейд-мен)

Налаштовуйтесь на хвилю Тараса під час читання: плейлист спеціально для ММ:

Які в тебе асоціації зі словом “Могилянка”?

–  Люди, звичайно. Згадуючи Могилянку, думаючи про неї, – це передусім люди, яких я зустрів, які створюють досі цю атмосферу. А ще – це аура, внутрішній комфорт (всі, хто вчились – усі це помічають, коли потрапляють у ці стіни). Пам’ятаю, як ще в десятому класі вирішив приїхати подивитись на саме приміщення. Тоді Червоний корпус Шевченка вразив мене абсолютно непотрібною помпезністю, а тут – плаци, всі корпуси разом – тоді я і зробив свій вибір.

–  А як ти обрав факультет?

– Вступав одразу на два напрями – історію та право, хотів вчитися на історичному. Проте пройшов на право – такий собі меркантильний вибір 😉 Не жалкую, проте іноді замислююсь над тим, що було б, якби…

dsc_0139

Цікаво почути про студентське життя з живих спогадів. Чи є в тебе цікаві історії? Чи було щось цінне для тебе?

– Для мене студентське життя – кардинальна зміна у житті порівняно зі шкільними роками. Жив у Києві, вчився на Оболоні, через дорогу від дому, столиці майже не бачив. Тому насамперед відбулося пізнання свого рідного міста. По-друге, відверто кажучи, я був оболонським гопніком (сміється), грав у футбол, мав якісь свої інтереси (ще варто зізнатись, зі школою мені теж пощастило), завдяки батькам розвивався інтелектуально – загалом мало не займався самоосвітою. Але, потрапивши сюди, я зрозумів, що світ неосяжний, і треба якомога більше від нього брати. Одразу поринув у студентське життя: перш за все був вражений не надто розвиненим спортом в Академії, що для мене становило дуже велику цінність. Тому я написав листа Брюховецькому, на що він мене запросив до себе й запитав, кепкуючи, чому я не вступав в Інфіз. Як він мені пояснив – дане питання не стоїть у пріоритеті, хоча, як на мене, від цього багато втрачається: визнання, командна робота… Пам’ятаю, як створив футбольну команду «Борщ» із правників (на той час правники не здобули жодних перемог): з першого набору не залишилося майже нікого, проте результати були – ми виграли тричі Могилянський кубок та чемпіонат, і все завдяки постійним та наполегливим тренуванням та командному духу. То був мій перший досвід успішного лідерства. Ще такий спогад про «каренти» з англійської: за годину до тестів заходили з одним другом у кафе «Алла» й випивали по чарці коньячку – і таких традицій було багато.

x_6c56a732

Як ти вважаєш, що гарно було б залишити в нашій системі?

–  Насамперед – це свобода вибору. Для мене шоком було, коли сказали, що буду сам собі предмети обирати. Також я був у захваті від викладачів, їхнього професіоналізму та небайдужості. До сих пір пам’ятаю життєві поради нашого криміналіста Олександра Федоровича Свіріна, викладача філософії Івана Яковича Лисого, який за семестр зміг нас «розкусити» й дати цінні настанови кожному, як вісім із половиною годин здавав залік з логіки, індивідуальний викладацький підхід Тетяни Шмарьової. Вона викладала курс «Історію держави та права зарубіжних країн», мені дуже подобався предмет, і я вирішив, що хочу мати з нього максимальний бал. Мені запропонували автомат у 97 балів, я сказав про своє бажання і прийшов на екзамен. Коли дійшла черга до мене, відповів на всі питання, і мені каже пані Тетяна, що запитає ще одне: якщо відповім – поставить сотню. До сих пір пам’ятаю запитання: “де проходили докемасію булевти?” Тоді я взагалі забув, що це все означає, й у цей момент однокурсниця, яка теж гарно знала предмет, випалює відповідь, на що я просто повернувся до неї. Тоді викладачка подумала, що я на неї розсердився, бо вона не дала мені відповісти, тому почала нас заспокоювати й обом поставила по 100 балів. Вже в коридорі я зміг подякувати Каті, яка мене виручила.

Пізніше я пригадав хто такі булевти і що таке докемасія, й зрозумів, що сам себе загнав у рамки, а справжнє навчання – це вихід за них.

Receive Updates

No spam guarantee.

–  Ти казав, що досить рано почав заробляти і придбав власне авто? Як тобі це вдалося?

–  Так, почав працювати з 14 років із власної ініціативи, підробляв на будівництві, продавав мобільні телефони, мив машини в заторах, працював ведучим-конферансьє, насправді, багато чим займався – ніколи не боявся роботи та й самому подобалося мати живу копійку, проявляти підприємницьку жилку. Але й без допомоги батьків не обійшлось, вони завжди підтримували мене.

dsc_0149

Як ти, до речі, ставишся до питання престижності професії?

– Для мене це однозначно стереотип і питання усвідомлення цінності праці непрестижної професії, але вкрай необхідної. Я надзвичайно вдячний моєму дідусеві, який для мене був з малечку прикладом, і завдяки йому я в певний період життя усвідомлено пожертвував кар’єрою й тепер займаюсь власною справою, планую самостійно свій день, відчуваю себе вільною людиною.

–  Зі складних питань: перемоги ніколи не даються просто так. Чи довелось тобі пережити складні моменти? Можливо, щось підтримало?

–  На другому курсі я потрапив у дуже серйозну аварію, ходив деякий період на милицях – тоді й відбувся відсів справжніх друзів: мої товариші, яких я знав усього лиш рік, постійно навідувались, витягували мене на вулицю, ледь не на руках принесли на Конвокацію, щоби я відволікся, зарядився позитивом.

Такі критичні моменти, коли реально сам хочеш обрати – жити далі чи ні, спонукають переосмислити життя, заново почати його цінувати, загалом фокус та пріоритети змінюються, більше приділяєш уваги тому, чого справді прагнеш, більше спілкуєшся…

–  Як далі ти фінансово розвивався?

–  В певний час ти розумієш, що рівень твого доходу покриває повністю всі твої потреби. Але саме в цей момент головне – не розслаблятися. Так я працював у партії й мене оточували люди, яких, справді, цікавили здебільшого гроші. Я почав замислюватися тоді, як зловив себе на думці, що з’являлась спокуса витратити менше грошей на відрядження, а решту залишити собі. Коли пропускаєш це через себе – розумієш, що це має дуже негативний вплив, буквально змінює тебе – починаєш прагнути змінити свій шлях. Тоді я звільнився, почав свій бізнес. Останні два роки на волонтерських засадах документую воєнні злочини, щиро прагну допомогти виграти нашій країні в цій гібридній війні. Моя мета – це міжнародний трибунал та виплата репарацій.

dsc_0200

Що ти найбільше цінуєш у людях?

–  Інтелект та почуття гумору.

–  Чи є звички, які ти свідомо випрацював?

–  Скоріш за все – це заняття спортом. Після травми було дуже важко повернутись, довгий час боявся навіть починати бігати, хоча й дуже любив. Також звичка цікавитись іншими людьми – бувало, що я не турбувався, що переживають мої друзі, однак із часом розумієш, як це важливо проявляти цікавість одне до одного. І відповідальність.

–  Що б ти змінив в Україні?

–  Найбільша наша проблема – це відповідальність, причому як позитивна, коли людина робить щось важливе, то й винагорода має бути гідна, так і негативна, коли ти вчиняєш злочин – маєш відповідати за це. Також було б гарно, якби люди різних професій мали б легкий доступ до інформації про міжнародні гранти за їхніми інтересами та кваліфікаціями.

–  Яке твоє хобі?

– Досі граємо з могилянськими друзями в футбол. З дитинства маю пристрасть до книг, люблю більярд, подорожі, зараз активно в задоволення займаюсь волонтерством.

–  Що зараз найбільше наповнює твоє життя?

–  Багато читаю, приділяю час самонавчанню, відвідую й сам проводжу тренінги. Особливо зараз подобаються заходи в American House, Освітній асамблеї.

14233156_1110450792378482_7816884814612364106_n

–  Щоб ти побажав студентам, які зараз вступають або вже навчаються?

– Я б порадив бути більш відкритими. Чесно кажучи, багато можливостей відкинув через свою закритість, упередження, низьку самооцінку.

Ти ніколи не будеш готовий, тому потрібно принаймні спробувати, і двері самостійно відчинятимуться.

Call to actions:

Лупайте сю скалу! Допомогти можу багато чим, іноді навіть не знаючи про це наперед 🙂 Не бійтесь спитати поради, попрохати про допомогу!

Мені потрібне розуміння іншими реального стану справ. Досить вже закривати очі на очевидні речі, пора віддати усього себе (а іноді навіть трохи більше) для гармонізації уявного та реального світів. Не вистачає достатньої кількості однодумців, людей, готових не тільки вірити в реальність змін, але й докласти зусиль задля них.

Спілкувався Олександр Король

Редактори: Анастасія Бут, Марія Савченко

Дякуємо за фото  Pin Production

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі