Тамара Марценюк. «Гендерний підхід передбачає вибір»

Tamara-Martsenyuk-6-1-800x532

Чи може наука сприяти суспільним змінам? Беззаперечно. Тамара Марценюк, одна з найвідоміших дослідниць гендерної тематики в Україні, вважає, що освіта та дослідницькі проекти не повинні «варитися у своєму соку», а мають бути відкритими до суспільства. Дізнайтеся з інтерв’ю, які перспективи розвитку гендерних студій в Україні, що таке «освіта неспокою» та як правильно конструювати свою реальність.

Освіта: НаУКМА («Соціологія»), навчання за стипендією в Готландському університеті (Швеція), Ґетеборзькому університеті (Швеція), університеті Осло (Норвегія).

Досвід: навчальні, дослідницькі і викладацькі візити до Швеції, Шотландії, США (Стенфордський і Колумбійський університети), Канади, Німеччини, Англії, Фінляндії, Естонії, Бельгії, Литви, Угорщини, Австрії, Чехії, Польщі. Викладала три англомовні авторські курси у Європейському університеті Віадріна (Німеччина).

Кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології НаУКМА (авторські курси «Вступ до гендерних студій», «Гендер і політика», «Маскулінність і чоловічі студії», «Фемінізм як соціальна теорія та суспільний рух» та інші), гендерна експертка Української гельсінської спілки з прав людини.

Авторка книг «Гендер для всіх: виклик стереотипам» (2017), «Чому не варто боятися фемінізму?» (2018) та більше 100 наукових публікацій, серед яких англомовні статті та розділи книг, посібники й звіти досліджень. Про досвід навчання і досліджень за кордоном написала «По світу по освіту: посібник із міжнародного стипендійного навчання» (2015).

Поділяє ідею публічної соціології – науки і досліджень заради суспільних змін, тому постійно залучена у різноманітні міжнародні дослідницькі або викладацькі проекти, останні серед яких стосувалися тематик: «Гендер, нація і революція: участь жінок у протестах на Євромайдані», «Невидимий батальйон»: участь жінок у військових діях в АТО. У 2015 році перемогла у Всеукраїнському конкурсі «Science Slam Україна» із лекцією «Гендерна соціологія Майдану: участь жінок у протестах»

Займається освітнім активізмом, проводить тренінги для широкої цільової аудиторії: журналістів, аналітичних центрів, державних службовців, політикинь, громадських активістів та ін. Має популярний онлайн-курс на платформі «Прометеус» «Жінки і чоловіки: гендер для всіх».

Виступ на Семінарі творчої молоді в Ірпіні, 2017

Виступ на Семінарі творчої молоді в Ірпіні, 2017

Чому Ви обрали Могилянку й соціологію?

– Передусім, тому що це був україномовний виш. Я родом з Волинської області, з україномовного середовища, й мені хотілося навчатися рідною мовою. А на той час, у кінці 90-х, навіть провідні виші були двомовними. Ще мені дуже сподобалася концепція – нестандартний підхід до навчання і виклик традиційній пострадянській освіті. Спрацювало й «сарафанне радіо», бо в моїй школі уже були ті, хто вчилися в Києво-Могилянській академії і давали дуже хороші відгуки.  

А спеціальність я вибрала абсолютно випадковим чином, методом виключення. Знала, що не хочу йти на економіку, право, інші дисципліни. Обрала соціологію – і ні краплі не шкодую. Тут я закінчила все можливе щодо цієї спеціальності: бакалаврат, магістерку, аспірантську програму. З 2004 року викладаю на кафедрі соціології. Ось так я в Могилянці уже 20 років.

Ви були в Спудейському братстві. Як, загалом, досвід перебування в студорганізації може допомогти у подальшому житті?

– Коли я вступила на магістерку, то вирішила, що потрібно більш активно залучитися в різноманітні організації. Бо на бакалавраті в нас було таке інтенсивне навчання, що тоді просто не мала змоги. Я була в різних організаціях, але Спудейське братство – одна з ключових: активне проведення часу разом, взаємопідтримка й друзі, як на рівні гуртожицького життя (тому що я вісім років прожила в гуртожитку на Троєщині, і в нас там уже була певна спільнота ). Це, знову ж таки, україномовне середовище, відродження певних українських традицій, зокрема й давніх могилянських.

Водночас організації дають додаткову змогу відчути ще одне, що є «родзинкою» Києво-Могилянської академії, – міждисциплінарність. Тобто можливість спілкуватися не лише з одногрупниками, а з людьми різного віку й з різних дисциплін

Тож позанавчальна діяльність так само була інтенсивною?

Точно. Я досі пам’ятаю студентський театр, який робив постановки, фаєр-шоу; художню студію «Антресоля», куди я так само ходила, з якою підтримую активні взаємини. З «Антресолі» походить також ілюстраторка моєї книжки про фемінізм Марія Кінович.

Мені, зокрема, дуже подобається, і я приємно вражена, що досі триває Кіноклуб Києво-Могилянської академії. Як на мене, це унікальне явище для України в цілому. Колись він мав різний формат. Наприклад, був рік, коли ми читали курс на кафедрі соціології спільно з Володимиром Іщенком, Анастасією Рябчук «Соціальні проблеми України й світу». І в межах цього курсу ми по понеділках показували фільми на соціальну тематику.

Києво-Могилянська академія – це також виш, що, напевно, найбільше доєднувався і чи не вперше проводив Марафон написання листів (щорічна правозахисна подія, котру проводить Amnesty International, одна з найбільших правозахисних організацій), який я організовувала кілька років поспіль.

КМА – це й безліч міжнародних подій, до яких я долучалася, працюючи 7 років у міжнародному відділі Могилянки. Думаю, навряд якийсь виш має міжнародний відділ такого рівня. І це деякі з прикладів. У нас була і є низка чудових центрів – сходознавчий семінар, Центр польських і європейських студій, був Центр візуальної культури та інші.

КМА вечірка

КМА вечірка

Коли Ви обрали наукову сферу діяльності? І як це відбулося? Бо нині нерідко звучать скарги, що «молодь не хоче йти в науку». Наскільки це був свідомий крок?

– Мені дуже сподобалося навчання у Києво-Могилянській академії. Наприклад, ще на той час я слухала, наприклад, «Вступ до гендерних студій», «Соціологію сексуальності», які ми, випускниці кафедри, продовжуємо викладати, але у трохи іншому форматі. Напевно, найцікавіших людей я зустрічала на різних мовах – польська, чеська, хорватська. Здається, саме на хорватській мові як вибірковій я познайомилася з Анастасією Рябчук, Василем Черепаніним, Олександром Надтокою. Вони з різних кафедр і теж працюють зараз у Києво-Могилянській академії.

У нас були дуже цікаві викладачі-практики. Як відомо, при нашій кафедрі є Київський міжнародний інститут соціології (КМІС). Так ось засновники нашої кафедри Володимир Паніотто й Валерій Хмелько принагідно й засновники КМІС. У нас викладали й інші працівники цього інституту, які могли демонструвати практичне застосування знань. У мене якраз починав викладати Михайло Винницький свій і досі улюблений для студентства курс із економічної соціології.

Бажання вступати в аспірантуру з’явилося на магістерці. Захистила дисертацію досить швидко. Можливо, тому що моїм основним місцем роботи була Могилянка – кафедра соціології і міжнародний відділ КМА, і мені не потрібно було працювати повний робочий день за межами Академії. Я тоді фактично ледве не днювала-ночувала у КМА, в тому числі, й на вихідних, тому що в нас тут було багато різних подій.

Крім того, Могилянка дає середовище. А для науки дуже важливо мати поруч людей, які займаються тим самим, які готові з тобою співвикладати курси, реалізовувати спільні проекти

Ми, наприклад, почали робити журнал соціальної критики «Спільне», організовували конференції, навіть літні школи. Тобто був спільний драйв і командна робота. Але, на жаль, як і все, що тримається переважно на волонтерських засадах і власній ініціативі, це поступово виснажує, спричинює вигорання. І наразі ситуація трішки змінилася. Хоч і зараз є група людей, з якою приємно, цікаво працювати разом.

Чи зіштовхнулися Ви з якимись упередженнями на початку своєї кар’єри, що були пов’язані з темою дослідження – гендерними студіями?

– Мені пощастило бути в стінах Києво-Могилянської академії, де мене навчали гендерній тематиці. Тобто сексизму і несприятливого ставлення майже не було. І взагалі, зараз для жінок є більше можливостей здобувати кандидатські, докторські ступені.

Якщо порівняти відсоток жінок серед кандидатів, докторів наук ще навіть 10-20 років тому і зараз, то видно, що він поступово збільшується. А все тому, що оскільки освіта втратила таку значущість для фахової роботи, то конкуренція з боку чоловіків менша, які активно полишають економічно неприбуткову сферу. Нещодавно могилянський випускник і викладач Володимир Єрмоленко написав доречний матеріал на цю тему – «Злиденність університетів».

Біля Центральноєвропейського університету (Будапешт)

Біля Центральноєвропейського університету (Будапешт)

Водночас, коли я захищала кандидатську роботу в Академії наук Інституту соціології перед комісією з 25 людей, більшість з якої – чоловіки, не всі ставилися з розумінням до цієї тематики. Вона не завжди сприймалася серйозно. Я була подвійно «проблемна» людина, бо україномовна, ще й гендерна тематика. Але разом з тим, була підтримка: в Академії Наук є ті, хто фахово ставляться до будь-якої тематики.

Зараз я бачу, що освіта все-таки більше сприймає ті теми, яких раніше взагалі не було (адже соціології як науки у СРСР не існувало), і це дуже добре.

Тема дискримінації, з якою Ви працюєте, буває психологічно важкою. Чи зіштовхувалися з професійним вигоранням?

– Справді, коли вивчати тему, яка стосується гендерного або навіть сексуального насильства чи різноманітних дискримінацій за різними ознаками, то є різні виклики. Наприклад, інколи люди навколо сприймають мене ніби психоаналітикиню, розповідаючи власні найскладніші проблеми, причому часто в зовсім неочікуваний момент.

У принципі, коли ти розумієш, скільки багато проблем є у світі, дивишся цю статистику, береш глибинні інтерв’ю, то, з одного боку, справді емоційно важко. Але з іншого, так само, як радять в медицині та інших сферах, не потрібно сприймати все надто емоційно й особисто. Необхідно вміти, як вчать на соціальній роботі, казати «ні» й розуміти, що в тебе немає ресурсів допомагати всім. Також варто позбутися місіонерського бажання врятувати увесь світ і розв’язати усі проблеми, бо це нереалістично.

А ще дуже важливою є підтримка колег. Хоч і тут є нюанси. З одного боку, добре, що є події, де ми можемо поділитися досвідом, певні конференції. Але з іншого, це теж великий виклик – вийти з нашого «тепличного» середовища, яким часто, але не завжди є КМА, до людей, які не поділяють твої погляди.

І це теж треба розуміти: завжди будуть люди, котрі не поділяють твої погляди, цінності. Просто треба сприйняти це як даність. Не переживати через це особисто

Тому доводиться мати таку, я сказала б, психологічну реабілітацію. Мені свого часу дуже допомогли поради жінки, військової психологині, яку я опитувала для дослідження становища ветеранів АТО. Зокрема, вже згадувані: вміння сказати «ні», зважити свої ресурси, чітко розуміти свої можливості – з яким питанням можеш працювати, з яким – ні. Адже можна відкласти чи переспрямувати запит на інших колег, поєднати людей, щоб це питання було вирішено.

Які інновації, що засвоїли під час міжнародного досвіду, ви застосовуєте у своїй викладацькій практиці?

– Найбільший вплив на мене справило, напевно, моє навчання у Швеції. Я свого часу чотири рази була стипендіаткою шведського інституту й розпочинала з дистанційного навчання міжкультурних комунікацій. А літній семестр ми провели у Швеції в Готландському університеті. І мені дуже сподобався формат, який був менш ієрархічний, ніж звичний, пострадянський.  

Бібліотека міста Лінчопінг (Швеція)

Бібліотека міста Лінчопінг (Швеція)

Що мені ще запам’яталося зі Швеції – дружня нестресова атмосфера. Бо хоч Могилянка й була експериментом 90-х, несхожою на інші виші, проте все одно коли я навчалася, частина курсів мали доволі стресову атмосферу, треба було заробляти ці бали. Я намагаюся розв’язати ситуацію так, щоб не було жорсткої атмосфери конкуренції за бали. Краще, коли студентство на семінарах концентрується радше на тематиці й дискусії, а не на бажанні хоча б щось сказати, аби заробити свій бал за кожен семінар.

Більшість моїх курсів – вибіркові. І мені здається, якщо вже люди прийшли, то в них уже є мотивація. Бо мені нецікаво працювати з немотивованими людьми. Наразі проблема лишилася, що надто великі групи, їх комплектують по 35 людей – це дуже багато. До 20 – це був якраз оптимальний варіант, щоб ще якось працювати на семінарах в інтерактивному форматі.

Але все одно, я намагаюся якось залучати всіх й робити письмові завдання, що мають практичну складову. Бо коли я вчилася у Швеції, нас просто посилали в містечко, де ми жили, задля спілкування з людьми, виконання завдань. У своїх курсах теж намагаюся давати не такі завдання, які можна сплагіатити, а більш практичні.

Тобто це освіта, в основі якої мотивація, а не просто бажання відсидіти. Мета якої – створити цікавий, фаховий продукт (есе, інтерв’ю, дослідження тощо), який потім можна зробити публічним

– А як ще проходять Ваші заняття?

– До прикладу, ми робимо спільний проект-дослідження. Інколи навіть у співпраці з певними громадськими організаціями, як це було з Національним економічним центром України на курсі «Гендер і економіка». Тоді ми виконувала таке дослідження – вплив агропромислових об’єктів на сільські громади, зокрема на сільських жінок.

У межах цього дослідження ми поділилися на три групи й їздили вивчати об’єкти. Це, наприклад, був «Миронівський хлібопродукт»; зокрема, «Наша ряба» – заводи у Вінницькій області. Ми виїжджали туди, перебували кілька днів, спілкувалися з офісним персоналом, з активістами та ін. Такою була практична робота.

З колежанками по кафедрі соціології, Конвокація 2018 року

З колежанками по кафедрі соціології, Конвокація 2018 року

Зараз у мене на курсі «Маскулінність і чоловічі студії» студентство по групах опитують чоловіків, які поділяють феміністичні ідеї. У результаті, надіюся, ми матимемо десь 10 великих наративних інтерв’ю з такими чоловіками, які розмістимо у відкритому доступі. До речі, ще одна риса курсів: дослідження – найкращі тексти, а інколи ледь не всі – ми десь публікуємо, робимо відкритими. Це теж особливість шведської освіти – вона має бути відкритою до суспільства, не «варитися у своєму соку».

Тому дуже люблю коли на курси приходять люди з різних спеціальностей. Рада, що зараз на всіх курсах, які викладаю, є іноземці та іноземки (котрі вивчили українську). У нас, на жаль, ще мало англомовних курсів. Але думаю, наступного року я свій курс «Маскулінність і чоловічі студії» запропоную англійською, щоб зібрати всіх іноземців Могилянки (яких насправді не так багато).

Також застосовую ідеї студентоцентричного навчання, яким навчалася на викладацькій програмі у Центральноєвропейському університеті (Будапешт). Зокрема, збираю зворотній зв’язок. Це дає можливість гнучко, навіть під час курсу реагувати на певні речі. І забезпечує комунікацію. Бо освіта – це й можливість дискусії.

А мої курси, я сказала б, – це «освіта неспокою». Це те, що приносить тривогу, бентегу, тому що після цього не можеш спокійно дивитися зовнішню рекламу, фільми, серіали. Починаєш думати, аналізувати деталі, шукати проблеми щодо соціальних нерівностей та дискримінацій, стереотипного ставлення тощо

Є люди, які визнають це, а є ті, хто не поділяє. І це добре, що маємо розмаїття думок і можливість для дискусії. Але щоб критикувати, все-таки потрібно прочитати базову літературу. А для наших студентів це часом виклик. Це те, в чому різниця із західними університетами.

Я викладала в Німеччині в Європейському університеті Віадріна, і там більша мотивація вчитися, більшою мірою читають. Не лише основну й додаткову літературу. Більше готові дискутувати по літературі. Не лише на основі життєвого досвіду, тому що ви розумієте, курси на гендерну тематику – це про наше повсякдення, тут усі можуть подискутувати, – а на основі прочитаної літератури.

Можливо, в Німеччині це й з економічного погляду пояснюється?

– Звісно, я усвідомлюю, що багато в чому впливає економічний чинник і розуміння того, що освіта принесе потім кращу зарплату. Однак я також поділяю ідею освіти як взаємної відповідальності. Тобто ми не просто проводимо гарно час (бо зараз освіта – це певною мірою розвага: потрібно робити усе, аби студентство «не заснуло і відірвалося від екранів телефонів» – надавати PowerРoint, відео, ледь не танцювати). А домовляємося, що студентство все-таки читає, і на основі цього ми вже про щось говоримо.

Це як у нас в соціології є дві категорії чинників: структурні, які від нас не залежать (економіка, якісь інституційні правила), але й індивідуальна мотивація теж важлива. Мала стипендія, потрібно працювати, інші нюанси, проте є якась певна індивідуальна відповідальність і бажання. Я не вірю в те, що бракує часу щось вивчити чи кудись сходити. Для мене брак часу означає радше брак бажання, мотивації.

З активістками Світової федерації українських жіночих організацій у Нью-Йорку після виступу, приуроченому 16 днів протидії гендерному насильству

З активістками Світової федерації українських жіночих організацій у Нью-Йорку після виступу, приуроченому 16 днів протидії гендерному насильству

Так, тому що якщо захочеш щось робити, то знайдеш час. А які є перспективи вивчення гендерних студій в Україні?

– Загалом, є два підходи до цього питання. Підхід, який, як на мене, втілено в Могилянці, це курси на гендерну тематику на різних кафедрах. У нас немає окремої кафедри гендерних студій чи центру, програми. Ці питання інтегровані в інші дисципліни. Є інший підхід, коли є окремі центри, наприклад, в Острозькій академії, Бердянському університеті та інших. КНУ імені Т. Шевченка відкрив навіть магістерську програму з гендерних студій, яка цього навчального року розпочала роботу.

В Україні розвинені обидва підходи, але оскільки в нас немає можливості отримати ступінь бакалавра з гендерних студій, то підхід спеціальних програм гальмується, і на рівні Міністерства освіти цьому приділяється недостатньо уваги.

Але дуже важливо, перш ніж говорити про університетську освіту, говорити про шкільну. Вона в Україні ще доволі стереотипна, часто базована на підході статево-рольовому, який плутають з гендерним. Цей підхід значить, що кожній статі передбачена своя роль у суспільстві й треба навчити її цю роль виконувати.

– А що саме означає цей підхід, як проявляється?

– Яскравий приклад – сегреговане трудове навчання, обслуговуюча праця для дівчаток, технічна праця для хлопчиків. Як на мене, трудове навчання має вчити всіх дітей, незалежно від статі, вміти себе обслуговувати, практичним навичкам: приготувати собі яєчню, пришити ґудзика, прибити гвіздок. Це корисно для всіх.

Так само я більше прихильниця змішаного фізичного виховання. Не лишень, що всі хлопці мають грати у футбол, а дівчатам – гімнастика, аеробіка. Можливо, є дівчата, які хочуть грати у футбол, чи хлопці, які хочуть на гімнастику. Тобто, як на мене, гендерний підхід передбачає вибір. Ми не «запихаємо» дитину в певну чітку комірку, а надаємо можливість обирати те й інше.

Проте в цій сфері вже є певний поступ. Наприклад, проводиться гендерна експертиза підручників, бо, як виявилося, вони дуже стереотипні. Є ще радянські підручники з фразами на кшталт «Мама мила раму, а тато працював», що відтворює стійкі стереотипи, хто робить в родині обслуговуючу, неоплатну працю.

Але ми водночас бачимо, що є певний супротив ідеям гендерної рівності. Є люди, які вважають, що це руйнування так званих «традиційних цінностей». Хоча мені складно побачити, яким чином люди, котрі мають можливість себе реалізувати й обрати професію чи роль у суспільстві, руйнують інститут родини

Як на мене, йдеться радше про здоровий глузд. Нам треба навчити людину бути самостійною. Багато в яких аспектах. Тому дуже важливо на рівні школи мати курси про права дитини, притому доволі критичні, щоб діти могли подумати. Адже навіть простір школи сегрегований, справедливо чи ні. Чому, наприклад, найелементарніше, вчителі мають свої приватні, хорошої якості туалети, а в дітей туалети, де немає ніякої приватності, без кабінок?

У мене є знайомі, які борються за гідні умови перебування дітей в школах. Це права людини, звідси починається гідність. І важливо, щоб школа вчила не просто зазубрювати статті з Конвенції прав дитини, а вміти рефлектувати на якусь несправедливість. На щастя, ми бачимо, що ці зміни потроху відбуваються.

Як Ви себе характеризуєте, більше як дослідницю чи викладачку?

– Я ідентифікую себе, передусім, як публічну соціологиню. Це означає дослідження задля суспільних змін, спільно з громадянським суспільством, медіа-середовищем, державними службами. Тобто це проекти, які часто ініційованими певними людьми.

Наприклад, коли до мене прийшла Марія Берлінська й попросила допомогти з соціологічним дослідженням про становище жінок, які воюють в АТО. У результаті ми зробили таке дослідження, яке стало початком кампанії «Невидимий батальйон» і привело до реальних змін.

34140866_1756782874379406_2429509428496564224_n

Зараз більш особисте питання. Що для Вас поразки і чи боїтеся Ви їх?

– Можливо, для мене поразки – це коли я почуваюся трохи втомленою від діяльності, активності. Якось бачу, що не все відбувається так швидко, як хотілося б. Я можу бути трохи розчарована, коли дізнаюсь про зарплатню у Могилянці й бачу, як колеги (особливо, сумісники) покидають це робоче середовище.

Але, можливо, поразки потрібно сприймати більш позитивно – як зміну шляху. Зараз мені важко згадати якусь поразку, бо я по життю оптимістка. У нас в соціології є так звана теорема Томаса – реальність є такою, якою ми її бачимо, конструюємо для себе. Якщо ви вважаєте, навіяли собі, що всюди «зрада», то вам і буде так здаватися.

З одного боку, це якесь певне самонавіювання, але з іншого, це те, як ми себе налаштовуємо, на яку хвилю. Тому я зазвичай налаштовую на хвилю оптимізму.

Мені дуже подобається вислів Олександра Довженка: «Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі. Що кому».

Тож для мене склянка майже завжди напівповна. Бо бувають, звісно, такі випадки, що я засмучуюся, але намагаюся на цьому не зациклюватися й іти далі.

Сall to action:

– Я вірю в силу освіти, самоосвіти й вважаю, що нам варто розвиватися. Зараз є доволі багато різних можливостей, зокрема онлайн-освіта, різні семінари. Можна повертатися до КМА. Я, до речі, закликаю людей, які закінчили наш бакалаврат і не пішли в магістерку, повернутися навіть через 10 чи 15 років. Мені здається, це буде зовсім інший досвід, ніж одразу ж після бакалаврату.

І, загалом, в нашому університеті такого дуже багато: курси, семінари, тренінги, публічні лекції, культурні події. Я вважаю, що це має бути різностороння освіта, в тому числі й зі сфери мистецтва – музика, концерти, мистецькі дії. Адже цікаво працювати у сфері розвитку не лише раціонального знання, а й так званого емоційного інтелекту, який може принести мистецька сфера.

Сподіваюсь КМЦ нам у цьому допоможе

 

Спілкувалася Мар’яна Мельниченко

Редакторки: Анна Морозова, Марія Чадюк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі