Світлана Матвієнко. «Наука має бути соціально значущою»

1 (1)

Складнощі бувають у всіх, але дехто вміє використовувати цінність цих криз, зокрема Світлана Матвієнко. Вона зуміла усвідомити страх, що в якийсь момент оволодів нею, й перетворила його на імпульс, сила якого сягнула Північної Америки. Тепер вона професор Школи комунікацій Університету Саймона Фрейзера (Канада). Дізнайтеся з інтерв’ю, що означає «нерегульована» могилянська освіта, як поєднати історію кіно та кіберкультуру та чому університет не може бути «вежею зі слонової кістки».

Освіта: НаУКМА (бакалаврат і магістратура «Філології», 1996-2000; 2000-2001); Університет штату Міссурі, США (докторська (2011) з критичної теорії, теорії кіно та медійних студій, психоаналізу); Університет Західного Онтаріо, Канада (докторська (2015) з історії та філософії науки та технологій, критичної теорії).

Посада: професор (Assistant Professor) у Школі комунікацій Університету Саймона Фрейзера (Simon Fraser University) у Ванкувері, Канада.

– Ви стали студенткою Могилянки в 1996 році. Якою тоді була Академія?

– Я вступала до Могилянки, провчившись кілька років у Кам’янець-Подільському педінституті. Ще коли я навчалась у кам’янецькій школі №13, а потім у ліцеї, мене неймовірно захоплювала історія мого міста, Кам‘янця-Подільського (захоплює і досі!). Педінститут займав важливе місце в цій історії, і мені надзвичайно хотілося бути частиною всього цього.

В інституті я зустріла кількох дуже цікавих людей серед викладачів і серед студентів. Один із них, Андрій Бондар, прекрасний український письменник і перекладач, залишається одним з близьких друзів і сьогодні

Однак загалом, інститут виявився надзвичайно суперечливим середовищем, де процес здобування знань було зрощено із глибокою структурною корупцією. Мене це неймовірно гнітило і принижувало, і не мене одну, до речі: принаймні половина студентів нашої групи прекрасно навчалися, але все одно ми мали брати участь у цих «ритуалах». Усе це було досить депресивно, і я так хочу сподіватися, що ці речі змінилися…

Ось Андрій Бондар тоді мені і згадав про Могилянку як про альтернативну систему, яка не лише дозволяла вирватися із цієї «кругової поруки», а й пропонувала нову модель навчального закладу, з новими напрямками, як от культурологія, і з новим підходом, ставленням до навчання та знань. Я вступила до Могилянки лише з другої спроби, і коли нарешті там опинилася, то одразу оцінила, яким фантастичним середовищем вона була.

Тоді був дуже цікавий час. Наше покоління переживало період, коли могилянська освіта була «нерегульована» в найкращому сенсі цього слова

Не було обмежень щодо кількості дозволених кредитів. Пам’ятаю, що мій день починався о восьмій годині ранку й завершувався пізно ввечері, тому що я брала всі курси, які мені були хоч трохи цікавими. Можна було слухати курс про Маркіза де Сада, українське кіно, сучасний психоаналіз, китайську й античну культури, бароко, іронію в літературі, сексуальність, феміністичні студії, читати Жижека і Фуко разом із Домонтовичем і Семенком – здавалося, такого ніде більше в Україні тоді не було.

З нас кепкували представники, скажімо так, «більш традиційних» навчальних закладів, часто демонструючи нерозуміння цих інновацій. Пам’ятаю, ми особливо сміялися із одного викладача, який любив говорити своїм студентам, що, мовляв, «зовсім незрозуміло, чим там ті могилянці на парах займаються… ну ось, що таке ця культурологія, наприклад; вони що, на баяні там вчаться грати?»

В моєму університетському офісі

В університетському офісі Світлани Матвієнко

Я закінчила філологію, але прослухала чи не всі курси з культурології, багато курсів з історії. Це було чудове поєднання філології і культурології, прекрасні викладачі: Віра Агеєва, Соломія Павличко, Олександр Івашина, Дмитро Наливайко, Мирослав Попович, Роман Струць і, звичайно, багато інших прекрасних науковців — я досі безмежно вдячна їм усім.

Пам’ятаю ці довгі подорожі в Національну бібліотеку імені В.І.Вернадського: за відсутності власної могилянської бібліотеки, яка могла б задовільнити всі наші ще наївні, але уже амбіційні студентські дослідницькі проекти. Перекладів не вистачало. Кілька українських видавництв разом із «Основами» робили прекрасну роботу, але все одно цього було недостатньо. Кожний мій вихідний тоді починався з книжкового ринку Петрівка, а закінчувався Бібліотекою Вернадського. Цікаво, що і як змінилося. Я досі не мала можливості про це розпитати…

– Однак Ви вирішили спробувати себе закордоном?  

– Я думаю, що можливість доступу до такого різноманіття курсів фактично сформувала в мені цю потребу досліджувати на перетині дисциплін. Але коли я вступила до аспірантури (тоді вона була приєднана до Інституту літератури), раптом усі ці питання, можливості, цікаві теми не знайшли виходу в дисертаційну форму, адже методологія і тематика мали відповідати якійсь усталеній системі.

Пам’ятаю, що мої перші розмови в Інституті літератури зводилися до того, що «в нас немає такого номеру державної реєстрації, щоб він підходив до теми, яку ви хочете». Плюс, знову виявилось, що треба накривати столи…  І все це якимось чином вважалося частиною процесу створення наукового знання. До того ж, мені було надзвичайно дорого жити в Києві, свого житла не було. І перспектива його колись мати у певний момент стала неможливістю.

Я багато дописувала до газет і журналів, працювала на двох роботах — була репетитором англійської і редактором газети «Коментар», заснованої «Критикою», де просиджувала до другої ночі в редакції чи не кожного дня. Про академічну роботу треба було просто забути

У якийсь момент, пам’ятаю, я йшла зранку на роботу, це було біля метро «Тараса Шевченка», переходила дорогу й згадала, як за день до того перечитувала есей Ролана Барта і чомусь так важко мені йшов його текст… Кілька років перед тим він був один з моїх улюблених авторів і його тексти давались легко, завжди стимулювали і штовхали мене до письма. А тут раптом ніби я вдарилась у невидиму стіну — цей текст просто опирався мені, не впускав…

Я зрозуміла, що більше не росту, а якось ніби зменшуюсь. Що відбувається регрес, і я не знаю, як його зупинити… І в мене з’явився страх, що все найкраще, що зі мною сталося, — уже позаду, і що я буду завжди змушена працювати на квартирну платню і ніколи не напишу таких наукових статей і книг, які мали б якусь вартість і створили б якийсь резонанс чи, важливіше, сприяли б якимсь змінам…  У результаті, перед тим, як зайти у «Критику», я зупинилась в офісі фундації Фулбрайта (вони тоді були в одному будинку) і взяла аплікацію на навчання в Штатах…

– І, як наслідок, у 2004 році Ви поїхали на Fulbright? 

– Так, тоді мій проект нагадував те, що я робила в Могилянці на філології. Мене дуже цікавило автобіографічне письмо: як люди пишуть про себе, як ці тексти змінювались протягом століть. Плюс, вирішила застосувати до цього психоаналіз Лакана. Коли приїхала в Штати, я рік дуже ґрунтовно проробляла цю тему: бібліотека була прекрасна, більш того, завдяки їхнім зв’язкам з іншими бібліотеками, можна було отримати будь-яку книгу, яка коли-небудь, де-небудь виходила. Усе було доступне. Я кайфувала.

Однак, хоча я і пірнула в дослідження автобіографічного письма, мене ще здавна цікавило кіно. В Україні в мене не було осередків для його обговорення чи перегляду в такому обсязі, як мені того хотілося б. Але якось я відкрила для себе кіноклуб Олі Брюховецької. Її ентузіазм, знання і смак у підборі стрічок для перегляду та обговорення мали на мене надзвичайний вплив. Оля мене спокусила кіном назавжди.

В Америці, знову ж таки, все було значно доступніше. Я кожного дня забігала в «dvd rental store», а там – неймовірний вибір робіт: від класичного до андеграундного й експерементального кіно. Зараз про це смішно говорити, але зрозумійте, це ще було до YouTube, який з’явився лише рік по тому, у 2005-му, не кажучи про усі інші легальні, напівлегальні і нелегальні медійні архіви…

Фото з сайту bartable.bart.gov

Фото з сайту bartable.bart.gov

Але той магазин змінив моє життя – так почалася моя альтернативна освіта. Я дивилася як мінімум дві стрічки на день, з усіма супроводжувальними матеріалами й коментарями, які були на дисках. До того ж, була ще одна неймовірна можливість: професори, студенти, докторанти могли просити бібліотеку купувати деякі рідкісні ресурси для них. Тоді я замовила велику кількість різноманітних експериментальних стрічок, ще на VHS, які, напевно, ніхто і не дивився там після мене…

Так я дуже швидко переорієнтувалася з літературного дискурсу на кіно і кіберкультуру, а згодом і зацікавилася постгуманізмом, напрямком філософської думки, із яким досі працюю. До того ж, мій тодішній хлопець, який був мексиканським кінорежисером, – теж стипендіат Фулбрайта, навчався в Інституті мистецтв у Сан-Франциско (San-Francisco Art Institute) у легендарного митця кіноандеграунду Джорджа Кучара (George Kuchar). Отже, він теж, зрозуміло, великою мірою стимулював цей мій інтерес.

Улітку 2006-го він тимчасово працював нічним охоронцем в інститутському кіноархіві, який займав величезне підвальне приміщення інституту. Ми, фактично, жили там кожної ночі і тижнями дивилися неймовірні експериментальні кінороботи, запускаючи всі ці громіздкі бабіни нон-стоп на великий екран – для нас двох. За два роки я вже викладала історію і теорію кіно американським студентам.

Ще давно я відкрила для себе роботи канадського режисера Девіда Кроненберга, особливо його ранні роботи про кібернетичне тіло, які демонстрували зв’язаність тіла й мозку людини із технологією, їх абсолютну нерозривність, яка прочитується навіть на підсвідомому рівні. У Штатах я знайшла багато прекрасних відео- та критичних матеріалів про його роботи, які спонукали ставити нові питання, переглянути його роботи крізь призму, наприклад, постгуманізму й поміркувати про актуальність його ідей для нашого часу.

Також я продовжувала вивчати психоаналіз Жака Лакана, мені пощастило працювати із одною з найкращих лаканістів Америки – професоркою Еллі Регланд (Ellie Ragland). Таким чином, моя перша докторська дисертація поєднала кіно Кроненберга й психоаналіз Лакана

Американська докторантура забрала довгих сім років. Було важко: не вистачало знання мови, знання культури, розуміння американського академічного дискурсу. Я була тотальним аутсайдером. Та ще й в маленькому містечку Колумбія в Міссурі, де мені ніколи не вдалось культурно і соціально акліматизуватися.

Я жила методом частих втеч або до Сан-Франциско, або до Нью-Йорку, де живе моя дорога подруга Вірляна Ткач і де є Український Інститут Америки, в якому мені вдавалось не лише отримувати кожного літа якусь дрібну офісну роботу, але де також дозволяли створювати експериментальні кураторські проекти. Це було фантастично: я знайшла дуже цікавих партнерів із Бостона та Фінляндії, разом ми зробили кілька вечорів експериментальної танки в інституті.

– Чи думали Ви студенткою, що будете працювати закордоном?

– Два перших роки мене підтримував Fulbright, а далі я викладала в університеті і з цього покривала платню за навчання. Університет Міссурі має статус «teaching and research university», тому там всі докторанти не є асистентами професорів (teaching assistants), а самі розробляють та викладають курси — і це був дуже цінний досвід, який мені неймовірно згодився потім. Я викладала там п’ять років: курси аргументації та композиції, де студентів вчать писати академічні роботи; потім курси з історії кіно та кіберкультури, критичної теорії і психоаналізу.

Photo: Kia K., transmediale, CC BY NC-SA 4.0

Дискусія “Unmasking Cyberwar” на конференції transmediale в Берліні, лютий, 2018. Photo: Kia K., transmediale, CC BY NC-SA 4.0

Спочатку я не бачила майбутнього в Північній Америці. Більше того, у 2003 році, коли ще подавалася на Fulbright, я думала, що за кілька років повернуся. Майже неможливо було уявити, що я можу повноцінно існувати в чужому середовищі. Але після приїзду в Штати це скоро змінилося, і в мене з’явилося відчуття, що я там назавжди. Не знаю, як це пояснити, але це була абсолютна впевненість. Вона переорієнтувала моє ставлення до всього.

Американці більше не були для мене «вони», а перетворились на «ми». І я вже відчувала себе не «відвідувачем», «тимчасовим гостем», а реальною частиною цієї культури, хоч й абсолютно відчуженою частиною. Дуже скоро я зрозуміла, що саме в цій відчуженості я солідарна із переважною частиною американського населення!

Коли після приїзду до Америки я потрапила в новий контекст, усе, і особливо моя робота, почало неймовірно сповільнюватися. Я звикла працювати швидко. Могилянську дворічну магістратуру я закінчила за один рік (2000-2001). Але в Америці все змінилося. Я зрозуміла, що нічого не знаю про те, як тут говорять про певні речі і чому про них говорять так чи інакше.

В університетах читали абсолютно інші теоретичні роботи, інші теми вважалися актуальними, інакше формулювалися питання. Не кажу вже про чільне місце марксизму на всіх гуманітарних та комунікаційних факультетах, що мені спочатку було важко зрозуміти…

Загалом, багато що було дивним і незрозумілим. Аби адаптуватися, треба було інвестувати час. У все: людей, телевізор, розваги і, звичайно, наукові конференції та книги. Треба було прочитати Маркса, нарешті! Усе це не просто викачувало мої незначні студентські ресурси, але й допомогло мені зрозуміти, хто я тепер, в цій радикальній суміші всього і всіх.

Болючий, але неймовірно корисний процес, який нагадує виживання на повітряній кулі в погану погоду, коли вирішуєш, що є непотрібним баластом, а що треба зберегти за будь-яку ціну

 – Але для проведення досліджень Вам потрібно було знайти роботу. Як складалася  ситуація з пошуком місця працевлаштування? 

– Я дуже хотіла знайти роботу в Штатах, але мій статус дозволяв працювати в країні лише протягом одного року після отримання докторського ступеня, а потім треба було покинути країну. До того ж, коли почала розсилати аплікації, то зрозуміла, що викладацькі посади, які мене цікавлять найбільше, знаходяться на факультетах комунікації, а я була з докторантом з English Department. Тоді якраз вибухнула фінансова криза, і академічний ринок роботи був просто жахливий.

Із моїм статусом термінового працівника не було ніяких шансів. Залишатися в Штатах без роботи я не могла. Переді мною постала серйозна дилема

Усі сім років я не підтримувала ніяких зв’язків в Україні, було відчуття, що повертатися немає куди. У мене навіть не було грошей на квиток, якщо чесно. По-друге, я не знала, як в Україні зможу продовжувати дослідження, які почала в Штатах. А, по-третє, мене потягнуло у нове дослідницьке поле.

До речі, коли я ще закінчувала першу дисертацію, то зрозуміла, що мене цікавить технологія у ґрунтовнішому сенсі. Не просто те, як її репрезентує кіно, скажімо, не просто на рівні сприйняття і фантазії (хоч мене цей аспект теж досі дуже цікавить), а така річ, як історія і філософія науки й технології. Мене цікавила природа наукового знання, а також технологічні системи, інфраструктури і те, як вони підтримують та організують політико-економічні процеси, як ці системи змінюються і не змінюються.

Час мого легального перебування в Штатах добігав кінця, і мені потрібно було скоро покинути країну. Постало питання: куди рухатись далі? І його треба було вирішити дуже швидко – за три місяці.

– І куди Ви вирушили й чому?

– У 2008-му році на одній науковій конференції у Флориді, де я робила свою першу презентацію про роботи Кроненберга, помітила цікаву доповідь в програмі про Facebook і пішла її послухати. Так я зустріла хлопця з Торонто, Рікі, який став і залишається одним із моїх найближчих людей сьогодні. Ми прекрасно дружили, обмінювались ідеями, текстами, читали й коментували роботи одне одного.

І в цей складний для мене час, на початку 2011-го, він розповів мені про дуже гарний центр у канадському університеті Західного Онтаріо – the Centre for the Studies of Theory and Criticism, де роблять дослідження якраз на перетині філософії, критичних студій, студій медіа тощо (раджу подаватися туди, неймовірно класна програма, тільки погляньте на курси, які там пропонують!).

В університетському офісі

А ще там були професори, які працювали із лаканівським психоаналізом. Я одразу написала до одного з них, Aлана Піроу (Allan Pero), запитавши, чи є сенс мені подаватися на їхню докторську програму, якщо в мене вже є PhD.

Загалом, у Північній Америці складно вступити до докторантури двічі, в пріоритеті (як і має бути) студенти після магістерок. Сказала, що хочу вивчати історію кібернетики й лаканівського психоаналізу (у 1950-х роках Лакан дуже цікавився цією новою наукою). Мій проект сподобався, мене підтримали, прийняли, дали мені стипендію, і влітку я переїхала до Канади.

– А куди саме Ви переїхали?

– Я жила біля Торонто, Університет Західного Онтаріо (University of Western Ontario) знаходиться в місті Лондон. Це маленьке, надзвичайно зелене місто, його навіть називають «forest city». Мені там подобалося, хоча соціальне життя у місті було дуже мляве. Зате можна було повністю зануритися в роботу. Відривалась я на вихідних і святах в Торонто.

Захистивши другу дисертацію, Ви лишилися працювати в Канаді? 

— Я працювала над дисертацією в Центрі критичних студій, але викладала курси на Факультеті інформаційних та медійних студій (FIMS), зокрема курси про історію та теорію інформації і про соціальні мережі. Якось мене здивувало те, що хоча бум мобільних додатків почався ще в 2007-2009 роках, про них написано було дуже мало. Я звернулася до декана факультету, Ніка Даєра-Візефорда (Nick Dyer-Witheford), і запропонувала зробити конференцію про мобільні додатки, Аррs and Affect.

Нік відгукнувся, і разом із кількома іншими колегами ми організували прекрасну конференцію, яка дала початок багатьом публікаціям про мобільні технології

Зокрема, колекція статей The Imaginary App (MIT Press, 2014), яку я зредагувала разом із прекрасним американським теоретиком музики та музикантом з Нью-Йорку Полом Д.Міллером, сценічне ім´я якого DJ Spooky. That Subliminal Kid — теж результат цієї ініціативи. А Нік, разом із Аланом Піроy, став співкерівником моєї другої дисертації — «Кібернетика Лакана».

Як науковець Нік зробив дуже важливий внесок в комунікаційні та політекономічні студії. Ще доволі давно, в 1990-х, він звів разом дві речі — марксизм та все, що позначається «кібер-», і таким чином проблематизував нові шляхи перезавантаження капіталізму. Одна з його найвідоміших книг так і називається – «КіберМаркс» (1999). Остання його книга, «Кіберпролетаріат» (2016), яка виграла багато наукових нагород, пропонує нове прочитання поняття «класу» за умов інформаційного капіталізму.

Дискусія "Unmasking Cyberwar" на конференції transmediale в Берліні, лютий, 2018. На фото: Владан Йолар, заcновник і директор SHARE LAB (Сербія), Раян Бішоп (Вінчестерська Школа Мистецтв, Великобританія); Світлана Матвієнко; Меґан Болер (Торонтський університет). Photo: Kia K., transmediale, CC BY NC-SA 4.0

Дискусія “Unmasking Cyberwar” на конференції transmediale в Берліні, лютий, 2018. На фото: Владан Йолар, заcновник і директор SHARE LAB (Сербія), Раян Бішоп (Вінчестерська Школа Мистецтв, Великобританія); Світлана Матвієнко; Меґан Болер (Торонтський університет). Photo: Kia K., transmediale, CC BY NC-SA 4.0

— А як Ви сприйняли події Майдану? 

— Коли він почався, то я дуже перейнялася із зрозумілої солідарності. Але мені важлива також була реакція Ніка, з яким ми тоді тісно співпрацювали над кількома проектами: його життєва філософія — «знайди місце боротьби й долучись». Так визначає свою ціль автономний марксизм, що, на відміну від традиційного марксизму, не розглядає робітників як жертв, яких неуникненно заковтує капіталістична система, слабких і без засобів боротьби, а навпаки, шукає посильні завдання і вирішує їх. Майдан був саме тим місцем.

Однак, на жаль, поїхати в Україну я тоді не могла, довелося спостерігати за подіями тільки через соціальні мережі. Хоч я і покинула Facebook незадовго до того, коли почався Майдан, мусила повернутися, щоб дивитися, що відбувається, чи всі живі, інформувати своє середовище про події в Україні, тому що нічого не було зрозуміло взагалі. Те, як висвітлювалися чи, радше, не висвітлювалися світовими медіа події в Україні, мене просто шокувало.

Окрім того, я спостерігала за тим, що відбувається на самому Facebook, як, наприклад, мої пости стають невидимі для моїх друзів в Північній Америці, як формуються закриті інформаційні мікросередовища (echo-chambers), як блокується інформація, як активізуються тролінг і хакери, і як навіть, здавалося б, цілком притомні люди починають постити неймовірну дезінформацію тощо

Тоді з’явилася ідея проекту про Facebook-revolutions? 

— Так. Спочатку він був сконцентрований на Україні, але нам було одразу зрозуміло, що все, що відбувається, — частина глобальної кібервійни: це стосується подій і в Сирії, і в Іспанії, і в Сполучених Штатах, і в Ірані. Тільки ця війна розгортається топологічно, вона створює простори насильства недоступні для регулювання і невидимі навіть за умов сучасної цифрової прозорості. Ця тотальна війна уникає статусу війни, вона маскується під різними іменами й найчастіше прикидається миром.

Цього літа ми закінчили книгу «Кібервійна і революція: цифрові трюки глобального капіталізму» (Cyberwar and revolution: Digital subterfuge in global capitalism). У ній ми запропонували марксисько-лаканівське прочитання кібервійни як перезавантаження капіталістичної системи, у яке залучено кожного із нас, навіть коли ми знаходимося далеко від поля битви, де проливається кров.

Фото з сайту woe.kg

Фото з сайту woe.kg

— А де Ви працюєте зараз? 

— Уже другий рік працюю у Школі комунікацій Університету Саймона Фрейзера у Ванкувері. Наш університет дуже цікавий. Його було засновано 1965 року, коли постала необхідність лібералізації освіти. Спільнота вирішила, що потрібен альтернативний університет, який був би не для заможних людей, а для тих, хто хоче працювати й отримувати хорошу освіту. Цей дух тримається і сьогодні.

Студентство живе активізмом, вони не байдужі до соціальних проблем, яких у Ванкувері дуже багато, оскільки це одне із найдорожчих міст в світі. Ми маємо величезну кількість бідного населення, без житла й роботи. Ванкувер — це відкрита рана. Коли йдеш центром міста й бачиш людей, які лежать на землі, часто непритомні, прямо в тебе на очах вживають наркотики… — це дуже важко. Ціни на нерухомість ростуть неймовірно. Кожен день на вулиці опиняються нові бездомні. Тут як ніде співіснує розкіш і тотальне зубожіння.

До того ж, ми живемо на територіях незаконно й силою відібраних у корінного населення, яке вже 200 років живе під окупацією. Проблема пошуку нових, справедливих форм співжиття в цьому просторі, який бачив стільки насильства як в ХІХ, ХХ, так і в ХХІ столітті, — найнагальніша! (Одна з головних різниць між Штатами й Канадою полягає в тому, наскільки замовчуваними є у США ці проблеми)

Протягом останніх років помічаю, що я знову переосмислюю свій статус суб‘єкта території: переосмислюю себе у відношенні до місця, де тепер живу. Адже тут я долучилась до поселенців, які проживають на відібраних територіях. Що це для мене означає? Хто я тепер? Як мені будувати своє життя для себе, а також серед і для інших?

Дослідницька подорож до Зони відчуження у жовтні 2016-го року. На даху високоповерхівки у місті Припять з колегою і подругою, американським філософом Марґрет Гребович (Margret Grebowicz)

Дослідницька подорож до зони відчуження у жовтні 2016-го року. На даху високоповерхівки у місті Прип’ять з колегою і подругою, американським філософом Марґрет Гребович (Margret Grebowicz)

Розкажіть, будь ласка, детальніше про Школу комунікацій. 

— Школа комунікацій — частина більшого факультету, який має назву Faculty of Communication, Art and Technology (FCAT). Тож ми працюємо на перетині комунікаційних студій, мистецтва й вивчення технологій. Тут надзвичайно інтернаціональне середовище. У нас прекрасні викладачі — науковці зі світовими іменами й талановиті молоді професори.

Ми будемо раді студентам з України. Якщо виникне інтерес, питання — будь ласка, звертайтеся до мене

Я особисто шукаю магістрантів і докторантів з України, з якими ми могли б працювати над проектами про історію радянського та українського інтернету, кібернетики, а також займатися темами екології та технології, зокрема, тих, які стосуються Чорнобиля, куди я продовжую їздити вже протягом двох років. У нас є дві магістерки й одна докторська програма: МА in Communication, Double Degree МА in Global Communication, PhD in Communication.

Наскільки я встигла зрозуміти, в України та Канади зовсім інше розуміння предмету та методів комунікаційних студій. В Україні комунікаційні студії найчастіше пов’язані з журналістикою (я бачу це на прикладах УКУ та Могилянки). Натомість у нас комунікаційні студії ближчі до філософії, політології, гендерних студій, соціології та культурології.

Серед спеціалізацій пропонуємо такі: медійні системи Азії, великі дані, критична комунікаційна теорія, кібервійни, документальні студії, соціологія мистецтва, політична економія, візуальні студії тощо. Фінансування отримують ВСІ магістри та докторанти, яких зараховуємо. Ми беремо стільки студентів, скільки маємо спроможність профінансувати. Фінансування надається або у формі внутрішніх чи зовнішніх грантів, або викладання семінарських занять (teaching assistantship).

А як відбувається відбір кандидатів? 

— Спеціальний комітет (Graduate Studies Committee) відбирає студентів на основі їхніх проектів, університетських транскриптів, а також релевантності запропонованих проектів щодо інтересів наших професорів. Ми беремо студентів, якщо в нас є професори, які працюють у відповідній галузі чи з певною темою, якою хочуть займатися потенційні студенти, і якщо ці професори мають можливість взяти додаткових магістранта чи докторанта (як правило, професор-керівник не веде більше 4-х студентів).

Із групою студентів Світлани Матвієнко в Центрі міської історії у Львові по завершенню нашого курсу "Інформаційне місто: медійна археологія та політична економія" в жовтні 2016-го року

Із групою студентів Світлани Матвієнко в Центрі міської історії у Львові по завершенню нашого курсу “Інформаційне місто: медійна археологія та політична економія” в жовтні 2016-го року

— Зараз, коли Ви вже маєте дві докторські роботи, як вважаєте, чи змінилися мотиви Вашого дослідження?

— Так, справді, мотиви змінилися. І радикально. Ще в мої могилянські роки я жила якоюсь фантазією, що університет — це такий закритий у собі мікрокосм, вежа зі слонової кістки, у якій можна зачинитися від світу й ловити кайф, занурюючись у лише тобі цікаві теми, позираючи згори на інших. Я концентрувалась лише на тому, що цікавило мене, що приносило задоволення лише мені. Але потім, особливо протягом останніх десяти років, у мене сформувалась зовсім інша позиція.

Я переконалась, що сьогодні проекти мають бути соціально значущими. Вони мають ламати стереотипи, ризикувати, протистояти системі влади та сприяти створенню умов співіснування для тих, кому важко досягти розуміння

Науковці — це ті, хто коментує складні речі для великих аудиторій. Викладання, книги — це наша соціальна робота. Я сьогодні щось вивчаю чи пишу тому, що це важливо не лише мені. Наприклад, сьогодні в Україні (так само, зрештою, як і в інших країнах світу) є кілька тем, які мене турбують. Наприклад, нерозуміння політично-економічних реалій інформаційного капіталізму та глобальної кібервійни. Також, фетишизація технологій та технологічний детермінізм як один з основних процесів реформування.

А найголовніше, звичайно, те, як пристрасно викреслюються із соціального простору й пам’яті якісь уявні, сконструйовані інший та інша. Як протидіяти цим процесам? Як зупинити всілякі інститути, що насильно намагаються регулювати пам’ять, викорінюючи саму можливість егалітарного суспільства? Що робити для того, аби захищати права інших — інших, якими за певних обставин обов’язково будемо ми?

Спілкувалася Орися Грудка

Редакторки: Ганна Морозова, Марія Чадюк

Дякуємо за головне фото Олексію Радинському. Це світлина з дослідницької подорожі до зони відчуження у вересні 2017-го року. Світлана Матвієнко на тлі напівзруйнованої мозаїки Івана Литовченка у Прип’яті

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі