Сергій Миронович Квіт. The Battlefront of Civilizations: Education in Ukraine

Sergiy Myronovych Kvit

Нещодавно ви випустили книгу “The Battlefront of Civilizations: Education in Ukraine”. Ви навчились не спати? 🙂 Власне запитання: чим ви зараз займаєтесь, яка ідея, справа вас зараз запалює?

Книжка “The Battlefront of Civilizations: Education in Ukraine” включає в себе не новий оригінальний текст. Це збірка моїх виступів і публікацій 2008-2015 років англійською мовою про освіту й медіа. Там також вміщені деякі філософські речі. Ці виступи відбувалися в різних університетах багатьох країн, деякі з них – коли я вже був міністром. Дещо взято з блогу, який я протягом двох років вів на британському сайті University World News. Там є інші непогані речі. Так я намагався представити важливі події, що відбувалися в Україні, іноземній аудиторії, яка зазвичай не дуже обізнана в нашій проблематиці.

Маю багато інших планів, зокрема хочу зробити дослідження, пов’язане з трансформаціями українського суспільства після основних новітніх українських революцій

Сергій Миронович Квіт

Презентація книги “The Battlefront of Civilizations: Education in Ukraine” у Бібліотеці Конгресу США.

Зараз я одночасно займаюся багатьма речами: повернувся на full time до Могилянської школи журналістики, викладаю, створюю новий Центр оцінювання якості освіти, займаюся ліцензуванням аспірантури. Ще 2009 року ми створили Докторську школу НаУКМА, тому тепер маємо значний досвід функціонування PhD програм (доктора філософії) західного зразка. За час роботи в Міністерстві освіти і науки нашій команді, де було багато, здається, вісім могилянців, вдалося впровадити цей досвід на рівень Закону «Про вищу освіту» та відповідної нормативної бази. Тобто якщо раніше наша Докторська школа в Україні була напівлегальною, то тепер ми запровадили систему так званого “третього циклу” освіти (рівень PhD) на загальнонаціональному рівні й проходимо офіційне ліцензування. В Україні відбувається трансформація пострадянської аспірантури в сучасні PhD програми. Звісно, не всі вищі навчальні заклади зможуть це зробити, але в нас, знаєте, і так забагато університетів.

… mutual trust and respect, “взаємна довіра і повага” …

Сергій Миронович

Маю багато інших планів, зокрема хочу зробити дослідження, пов’язане з трансформаціями українського суспільства після основних новітніх українських  революцій. Мова йде, як мінімум, про студентську Революцію на граніті, Помаранчеву революцію та Революцію Гідності. Це стосується освіти, свободи слова та інших змін у полтичній культурі українського суспільства.

Дуже показовими для мене є послідовність проходження Вами різних програм в КМБШ:”Стратегія в умовах турбулентності” (2004 рік), “Майстерність управління людськими ресурсами” (2005 рік), “Рішення проблем в командах за методологією Адізеса” (2011 рік). Тобто спочатку в керівництва університетом постало питання: як після Революції визначити шлях до цілі? Потім: як зробити так, щоб команда цей шлях пройшла успішно?
Які важливі інсайти керівника за часи роботи в КМА і в Міністерстві вам траплялись? Можливо, власні KnowHow.

Щодо інсайтів, мені подобається методологія Адізеса, оскільки вона повністю відповідає за своїм духом базовій ідеї філософської герменевтики. До речі, я не впевненний, що Іцхак Адізес обов’язково був знайомий з працями Гадамера. Однак його гасло надзвичайно герменевтичне: mutual trust and respect, “взаємна довіра і повага”. На цій підставі можна не лише вирішувати конфлікти, але й будувати університетське життя. Ми звикли в Могилянці до зіткнення різних поглядів і точок зору, і це нормально. На жаль, подібна культура ще не дуже поширена в інших українських університетах. Альтернативні погляди дуже часто не інституціоналізовані, вони є частиною повного андеграунду, що ніяк не впливає на щоденне життя і прийняття важливих рішень. Проте з поліфонічністю поглядів, емоційністю стосовно того, чим насправді є наші цінності і як їх краще можна утверджувати, в Києво-Могилянській академії пов’язані інші важливі речі. Наприклад, ми думаємо насамперед не про перешкоди, а про те, як їх можна долати, щоб реалізувати певні ідеї і проекти. Могилянка виступає агентом широких соціальних змін в Україні, а не лише власне освітніх реформ.

Звичайно, головною запорукою успіху є згуртована команда однодумців. На лекції у University College London я казав про те, що в нашій професійній культурі навіть немає деяких необхідних понять, пропонованих англійською мовою. Наприклад, коли ми в Україні говоримо про лідерство, то маємо на увазі певні харизматичні риси окремої людини, яка когось кудись веде, запалює, надихає – і таке інше. А в англійській мові, в контексті університетського, державного, чи будь-якого управління, “лідерство” – це командне поняття. Тобто, коли визначена загальна стратегія, куди рухається університет чи держава, нова команда, що приходить разом з керівником, визначає оце “лідерство” на всіх рівнях управління. Лише таким чином здійснюється розвиток: рух держави чи університету в заданому напрямі. Це не означає, що учасники команди не можуть мати різних думок. Але всі вони поділяють певні важливі цінності, згуртовуються довкола спільних стратегічних цілей. Так само, завжди має бути присутня плідна дискусія. Дуже важливо цінувати в команді кожен голос, тому що у колег має бути розуміння того, що кожен реалізується сам по собі. Адже всі вони – лідери! Разом з тим,  їхня самореалізація сприяє загальному лідерству, це дуже важливо.

В гуртожитку, 1986

В гуртожитку, 1986

Взагалі теперішнє реформування вищої освіти в Україні (включно з боротьбою проти авторитаризму з початку 2010-го, кількарічною розробкою і прийняттям у 2014 році та імплементацією Закону України «Про вищу освіту») почалося з того, що ми просто захищали історичні й природні права Києво-Могилянської академії на автономію. Могилянці – велика сила. Тому все це зрештою стосується питань команди і корпоративної культури.

Для мене дуже природньо, що людина ніколи не перестає вчитися, і я сам все життя чомусь учуся

Редактор, головний редактор, доцент Інституту журналістики, управління преси та книговидання, директор Могилянської школи журналістики, декан і професор Факультету соціальних наук та соціальних технологій, президент КМА, міністр та народний депутат. Дуже послідовна кар’єра. Це за “відчуттям” відбувалось, чи у Вас є певні  глобальні цілі на життя, які ведуть вас такою стежкою?

Не дуже послідовна кар’єра. Якщо б я міг просто бути університетською людиною, викладачем і дослідником, мені б нічого більше не було потрібно.  Але завжди потрібно доводити до завершення ті справи, за які береш на себе відповідальність. Також, звісно, не без глобальних цілей. У четвертому класі, коли ми ближче познайомилися з усіма предметами, що відтоді викладалися різними вчителями, мене запитали, ким я хочу бути, я відповів — професором. Я ще не зовсім уявляв, що це таке, але мені подобалося самому вчитися і потім комусь викладати. У мене в роду були вчителі і греко-католицькі священники. Це, мабуть, найважливіше, тому мені завжди подобалося щось доводити і роз’яснювати. Так само, моя мама, вчителька математики, найбільше любила пояснювати в класі, щоб кожен учень міг справді зрозуміти, про що йдеться в новому матеріалі. Для мене дуже природньо, що людина ніколи не перестає вчитися, і я сам все життя чомусь учуся. До речі, зараз також офіційно навчаюся в Британській раді.

Вимогливість до себе — це страшенно важливо, інакше ти ніколи не будеш перемагати

Дуже значимим для мене був професійний спорт (фехтування), у мене були дуже хороші тренери, справжні вчителі. Мої досягнення в спорті не були аж такі захмарні: максимум – перемога на першості України в Миколаєві у 1984 році. Професійний спорт дає дуже багато. Атмосфера конкуренції, особитого зростання, велика вимогливість до самого себе. Вимогливість до себе — це страшенно важливо, інакше ти ніколи не будеш перемагати. Через спорт відбулося якесь дуже своєрідне пережиття, особисте відкриття концепції Мішеля Фуко. Точніше, про цю концепцію я довідався набагато пізніше. Була спокуса залишатися у професійному спорті, але дуже хотілося вступати до університету. Поєднувати ці дві справи було абсолютно неможливо.

Студентом я став з четвертого разу, вже після служби в армії, маючи відповідні пільги. Тоді вступити на філософію чи історію без членства в партії чи різних “особливих підходів” було неможливо. Краще сказати, я майже випадково потрапив на журналістику, оскільки там був відносно невеликий конкурс на денне підготовче відділення. Це ще був радянський час, 1985 рік, — я планував, оскільки журналістика тоді була комуністичною ідеологічною спеціальністю, що коли стану журналістом, буду писати про спорт, щоб від мене Комуністична партія відчепилася. А потім, коли у 1996 році з’явилася нагода викладати, я відразу влаштувався на роботу викладачем. Пізніше для власної цікавості я рік пропрацював на посаді начальника управління преси і книговидання в Держкомінформі, коли його очолював Іван Драч, а прем’єр-міністром був Віктор Ющенко. А потім, на запрошення В’ячеслава Брюховецького, вдруге прийшов до Могилянки – відкривати Школу журналістики.

У 1993 році ми з друзями серед білого дня завалили у Василькові пам’ятник Леніну

Сергій Квіт в Києві

Біля Могилянки в перший День Києва

Перший раз я працював у Києво-Могилянській академії 1992 року головним редактором газети «ТАК». Вийщов тільки один номер, «нульове число». Тоді цей проект виявився задорогим для університету. Хоч студентський самвидав завжди створював потужне медійне поле у Могилянці. Не знаю, чи хтось зараз пам’ятає, але навіть Брюх один час видавав власну паперову газету «Діаріуш». Можна було залишатися працювати в Могилянці у 1992 році, але я пішов, щоб потім повернутися у 2001-му доктором наук. За цей час багато сталося. Наприклад, у 1993 році ми з друзями серед білого дня завалили у Василькові пам’ятник Леніну. В газетах з’явилися повідомлення: «Поймана группа вандалов». За фактом падіння пам’ятника СБУ навіть була відкрита, а потім десь через рік закрита кримінальна справа. З великою симпатією згадую місцевих міліціонерів, які нічим не перешкоджали реалізації нашого декомунізаційного проекту. Вони нас оточили і спокійно дали впасти цьому опудалу, мовляв, їм був потрібний «склад злочину». В принципі, головним чином, моя біографія розвивалася не за якимось задумом. Я завжди йшов за цікавістю. До речі, це суто журналістська риса.

Також дуже важливим етапом мого життя було навчання і захист в Українському Вільномі Університеті у Мюнхені. Це було неймовірно цікаво. Вперше я потріпив туди на літню сесію у 1995 році, спілкувався з викладачами з різних країн світу, не лише з Німеччини, але також з Франції, Великої Британії, Америки, Канади, також України. Різні підходи, традиції викладання, старі європейські процедури захисту дисертації. Все це має значення. За кілька років я не пропустив жодної пари. Незабутні враження лишилися про фантастично гарну вільну землю Баварію.

У ті сумні часи можна було успішно просувати якісь важливі освітянські й суспільні ідеї, будучи лише в Києво-Могилянській академії

Майдан, 11 грудня 2013

Майдан, 11 грудня 2013

А з іншого: засновник асоціації “Нова література”, президент “Центру медіа реформ”, голова Консорціуму з університетської автономії”, член Нацкомісії з утвердження свободи слова і розвитку інформаційної сфери, член Наглядової ради Незалежної асоціації телерадіомовників, «Тризуб» та ініціатор з розвитку української Вікіпедії. Цілком зрозуміло, що тільки Ви могли виграти війну з Табачником і розпочати реформувати наше майбутнє – освіту. Хто, як не Ви, готовий духом до реформ, і звідки їх варто розпочати?

У ті сумні часи можна було успішно просувати якісь важливі освітянські й суспільні ідеї, будучи лише в Києво-Могилянській академії. Звісно, багато людей обурювалися тодішньою дійсністю, але дійсний опір став можливим лише в стінах НаУКМА, бо наш університет показав себе також медіумом, як незалежна публічна трибуна. Все, що тут відбувається в відразу йде в медіа, бо це має важливе соціальне значення. Наш бренд дуже сучасний, хоча б з того погляду, що всі інновації у вищій освіті після здобуття незалежності починалися в нашому університеті. Також з погляду відсутності корупції. Не варто демонізувати таких мізерних і неприємних осіб, як Дмитро Володимирович. Краще звертати більше уваги на позитивні речі, які ми беремо на себе і здійснюємо власними руками. Концепція університетської автономії була виплекана у Могилянці, бо ми так живемо і почуваємо себе справді вільними людьми. Консорціум з університетської автономії був надзвичайно важливим проектом, що запрацював після Помаранчевої революції за підтримки Фонду Сороса. Він відіграв ключову роль у згуртуванні відповідних академічних сил і формулюванні ідей, що пізніше лягли в основу Закону «Про вищу освіту», прийнятому вже у 2014 році.

Незалежна асоціація телерадіомовників – це наші давні і надійні партнери, з часів існування Центру медіареформ (2002-2006), діяльність якого на той час сприяла становленню Могилянської школи журналістики. До речі, саме в наших стінах вперше публічно був продемонстрований темник. Роль НаУКМА в утвердженні свободи слова в Україні – це окрема велика тема.

img096

Асоціація “Нова література”. На фото бракує Євгена Пашковського

Пізніше будуть більше оцінені згадані Вами такі важливі проекти, як Асоціація «Нова література» і «Тризуб». Тут ще можна згадати заснований одним з найавторитетніших українськиих політв’язнів націоналістом Зеновієм Красівським наш журнал “Українські проблеми”, що виходив понад 10 років, з якого вийшло троє прозаїків – лауреатів Шевченківської премії (Пашковський, Ульяненко, Медвідь). Один з моїх спортивних тренерів, видатний український фехтувальник Василь Станкович казав, що ніяка робота не пропадає намарно. Коли не знаєш що робити – працюй, і зрештою буде результат. Основу Правого сектору, це була частина Самооборони Майдану, на вулиці Грушевського склали наші ветерани «Тризубу» і УНСО. Хоч зараз все дуже швидко розвивається, створюються нові структури і проекти, але тоді це фактично були початки добровольчого руху. Подібні організації створювалися з великої недовіри суспільства до багатьох процесів (корупція, життя в борг, відсутність системних змін після колапсу СРСР, пов’язаність правлячих еліт з Росією), що відбувалися у пострадянській Україні. Росія ніколи не була партнером України, лише імперським монстром, що від 1991 року знову набирав сили. І врешті, попри параліч державної системи на початку 2014 року, Україна виявилася готовою до війни з Росією ідеологічно і психологічно.

Треба йти до найкращих стандартів і не боятися глобальної конкуренції

Прийняття Закону Про вищу освіту

Прийняття Закону “Про вищу освіту”

Як Ви вважаєте, що потрібно зробити в Україні, щоб на рівні боротися за своє майбутнє в глобальній Візії світу. Як наздогнати? Допустимо у Вас є всі можливі ресурси, чи є у Вас сформоване 1,2,3 того, що варто зробити?

Догнати і перегнати – це публічна риторика з мого радянського дитинства. Мабуть, краще казати про необхідні якісні зміни в українському суспільстві. Все інше, у т.ч. добробут, додасться. Нам потрібно оновлення суспільства з домінуванням нових форм взаємодії, відкритих до співпраці та інноваційного розвитку в усіх можливих сенсах цього слова. Ми вже пройшли великий шлях для того, щоб називатися нацією волонтерів і переможців. Українські питання стали глобальними. Українські революції дають приклади для наслідування. Але чогось таки бракує. Ми маємо пройти цим шляхом ще далі, щоб поруч з величезними здобутками в українському суспільстві не могли співіснувати давні (пост)радянські практики корупції і ганьби, а також ілюзії, пов’язані з “сподіваннями” на самоізоляцію. Треба йти до найкращих стандартів і не боятися глобальної конкуренції. Лише так можна залишитися самими собою в сучасному світі.

Наприклад, в Україні немає розуміння того, що вища освіта й наука нерозривно пов’язані між собою, оскільки без одного не існує і іншого. Також що шкільний вчитель може зробити для процвітання чи збільшення обороноздатності країни більше, ніж будь-хто інший. Я вважаю, що головна перешкода реформування країни – це пострадянська психологія значної частини наших політиків і управлінців, навіть представників бізнесу. Мало хто з них дивиться на витрати на науку і освіту як на інвестиції у майбутнє українського суспільства. Навіть якщо вони так кажуть, то вони так не думають! Пострадянський простір принципово відмінний від т.зв. Третього світу, це зовсім інакший, майже не досліджений феномен. Нас відрізняє високий освітній ценз, але водночас нас єднає корупція, як одна з визначальних рис українського суспільства, навіть після премоги Революції Гідності. Будьмо відвертими – позбутися цієї пострадянської психології потрібно більшою чи меншою мірою дуже багатьом українцям. Включно з тими людьми студентського віку, які навіть не були народжені в СРСР.

Майден, 6 грудня 2013

Майдан, 6 грудня 2013

Освітяни переважно хочуть змін, але не бажають брати в них участь. Тобто вони воліли б працювати так, як звикли, але щоб все довкола них якось само собою змінилося на краще. Також була б збільшена зарплата (останнє я підтримую на100%, оскільки взагалі важко зрозуміти, як можна виживати на такі гроші). Також треба розуміти, що все зміниться лише тоді, коли зміниться наша країна, в першу чергу економіка, а цього, знову ж таки, не станеться, доки не буде реформована наша система науки і освіти. Адже наша галузь відповідальна за підготовку кадрів, за наукові відкриття, що дадуть можливість перейти Україні до суспільства знань та інноваційної економіки. Тут – же створення філософії та ідеології реформ, належних суспільних трансформацій, створення нових управлінських практик. Тому я б починав з науки і освіти, ставив би їх у центр уваги, навіть позичав би міжнародні кошти на реалізацію необхідних загальнонаціональних проектів у теперішніх обставинах.

Чому, на вашу думку, Industrial Parks (IP – більш потужна версія бізнес-парку, що охоплює не лише офіси, а й легку промисловість) не можуть виникнути на основі ВНЗ? Адже бізнесмени зацікавлені в інноваційних дослідженнях.

Саме так і повинно бути. Сьогодні ж, окрім кількох мегауніверситетів (на національному рівні), переважна більшість вітчизняних ВНЗ взагалі не проводить ніяких серйозних наукових досліджень. Тобто ті заклади вищої освіти, які ми називаємо університетами, не можуть вважатися такими на глобальному рівні. Один з основних критеріїв успішності реформування науки і вищої освіти – створення групи університетів світового класу, у т.ч. в різних регіонах України. Для цього наука повинна стати головним завданням їхньої діяльності. Тоді навчальний процес буде організовуватися навколо наукових досліджень, це буде справа переважно молодих, а не лише дуже літніх людей. Необхідно відповідно змінити структуру українських університетів. Інший критерій успішності – створення реального містка для реалізації результатів досліджень в інноваційні економічні проекти. Від бізнесу ми чекаємо на активну підтримку такої політики. Не переоцінюйте українських бізнесменів. Вони часто не довіряють нашим науковцям та їхнім досягненням. І це несправедливо. Держава також повинна подбати про створення відповідної законодавчої і нормативної бази, щоб у нас були всі сприятливі умови й атмосфера для розвитку наукових досліджень та інновацій.

Була запроваджена реальна академічна автономія університетів, ми чітко вказали мету: забезпечення повної фінансової та організаційної автономії

Підписання Угоди про приєднання України до Horizon 2020

Підписання Угоди про приєднання України до Horizon 2020

Назвіть ті проекти, що Вам вдалося, чи, навпаки, не вдалося реалізувати під час роботи в Міністерстві освіти і науки України.

Ми прийняли ряд законів, серед яких головні – «Про вищу освіту» (2014) та «Про наукову і науково-технічну діяльність» (2015). Також були підготовлені важливі законопроекти: базовий «Про освіту», «Про професійну освіту», про зміну фінансування вищої освіти. Це означає, що були створені концептуальні засади для реформування освіти і науки. Ми значно просунулися в боротьбі з корупцією та академічною нечесністю, створили прецеденти для створення атмосфери взаємної довіри в усьому освітянському середовищі. Ми імплементували (розробили основну нормативну базу) закону «Про вищу освіту». Була запроваджена реальна академічна автономія університетів, ми чітко вказали мету – забезпечення повної фінансової та організаційної автономії. Також намагалися пильнувати поступову зміну укладу академічного життя, у т.ч. не уникали неминучих конфліктів з консервативними силами. Були створені перші прецеденти виділення коштів на середню освіту: на лабораторне обладнання для шкіл, реконструкцію шкіл, придбання шкільних автобусів тощо. Важливо, що реформування освіти розглядалося й відбувалося у контексті загального великого процесу децентралізації. Що нам не вдалося зробити – проблематика освіти і науки не потрапила в центр уваги процесу реформування країни. Вона не стала пріоритетною. Всі інші питання є похідними.

Разом з Юрієм Луценком, серпень 2013

Разом з Юрієм Луценком, серпень 2013

Про вас вже ходять легенди, що в студентські часи, попри активне соціальне життя, ви багато працювали і встигли захистити 2 докторські до 35 років! Цілеспрямований дослідник, з навичками самонавчання і високою продуктивністю. Коли і де все це зародилося?

Все простіше, ніж це може здаватися на перший погляд. Існує велика різниця між науковцем (літературознавцем, наприклад) і журналістом. Літературознавець довго мучиться і страждає, перш ніж опублікувати свою статтю. Адже тут присутній певний перфекціонізм, тому між дослідженням і публікацією часто проходить багато часу. А журналіст створює широкий контекст, він працює на виробництві, зокрема робить публікації, щоб допомогти власній аудиторії розібратися у тому, що відбувається довкола. Це не що інше, як питомі риси різних професій.20481495

Були такі випадки, що я на ніч залишався в редакції, щоб встигати вчасно та якісно все робити, бо люди на мене покладалися

Сталося так, що я був не лише літературним критиком, але й журналістом. Відтак я розумів, що  маю друкувати свої матеріали швидко, поки вони не перестали бути новиною. Тому в мене не було проблем з тим, щоб щось надрукувати. Мене запросили працювати в журнал Інституту літератури “Слово і час”, коли я ще був студентом 5 курсу. Я подав їм статтю про особисті стосунки Франка і Грушевського, а потім (що головне) дуже швидко, з один день, відредагував матеріал за порадами редактора відділу. Мені це було страшенно цікаво. Були такі випадки, що я на ніч залишався в редакції, щоб встигати вчасно та якісно все робити, бо люди на мене покладалися. Там була дуже висока редакторська школа, надзвичайно професійний колектив. Я робив багато цікавої роботи, зокрема писав квартальні огляди всіх книжок, які виходили у державних видавництвах. Тобто журнал “Слово і час” мав дуже великий вплив на моє формування. Можливо, зараз це важко зрозуміти, але в навіть в останні роки СРСР сама назва мала революційне звучання. Абревіатура була: СІЧ. Вона викликала повне неприйняття багатьох офіційних комуністичних літературознавців. Перейменування журналу з «Радянського літературознавства» було ініціативою головного редактора Віталія Дончика. Також я дуже вдячний йому за те, що було надрукуване все, що я написав. Тобто в мене було відчуття творчої реалізованості. Ще одна професійна риса — цікавість. Я проце вже згадував. Журналістика завжди йде за цікавістю. Якщо Ви піднімаєте важливі теми, але робите це нецікаво, ніхто Вас не прочитає і не зрозуміє. Отже, я завжди займався тим, що мені було цікаво, і завжди сам створював собі простір, де міг би реалізовуватися.

Не зовсім розумію, що мається на увазі, коли кажуть, що «треба дбати про своє політичне майбутнє». Моя діяльність в Міністерстві була підпорядкована винятково необхідним реформам

На сходах біля Кабміну, липень 2015

На сходах біля Кабміну, липень 2015

Якщо ж ідеться про студентську діяльність, то я відвідував «Громаду», мав відношення до створення Народного Руху і Товариства української мови в Київському державному університеті ім. Т.Шевченка. Маю відповідний мандат – документ для голосування в кібернетичному корпусі. Ми тоді ламали радянську систему, робили як різні важливі справи, так як і кумедні, із теперішнього погляду речі. Наприклад, саморобні синьо-жовті значки, що їх деякі викладачі спочатку намагалися з нас зривати. Молоді люди завжди схильні до того, щоб робити революцію. Кожне покоління в якійсь формі це переживає. Ще десь у 1987 році я створив на базі студентів нашого факультету організацію, яку назвав «Просвіта», ще до того, як була створена всеукраїнська «Просвіта». Через неформальні домовленості ми викладали українознавчі предмети студентам Київської Політехніки. Для цього навіть виділялися спеціальні пари. Це було таке перебудовне волонтерство. У 1989 році ми з дружиною поїхали в Смілу на журналістську практику в місцеву району газету, і сталося так, що я взяв участь у створенні Народного руху Сміли. Це були особливо незабутні враження. В людей була величезна енергія, яка не знайшла тоді належного позитивного застосування. Тож довелося зачекати до Революції Гідності. Але я не маю суто політичних амбіцій. Не зовсім розумію, що мається на увазі, коли кажуть, що «треба дбати про своє політичне майбутнє». Моя діяльність в Міністерстві була підпорядкована винятково необхідним реформам.

Відразу після обрання президентом НаУКМА, 2007

Одразу після обрання президентом НаУКМА, 2007


Я до цих пір пам’ятаю своє приємне здивування, коли зустрів вас на зустрічі закарпатського земляцтва у КМА. Ви ужгородець. Ужгород – одна з найближчих точок до Європи. Яку роль це місто відіграло (є) для вас?

Ужгород — це казкова країна для мене, тому що там я народився й пішов до першого класу школи. Потім мої батьки розлучилися і ми з мамою переїхали до Львова. До дев’ятого класу я туди не повертався. Наступного разу я приїхав до Ужгороду на чемпіонат України – і впізнавав ті місця, де жив, бігав з друзями, впізнавав свою вулицю, ліс біля аеропорту. Все було схожим, але інакшим, тому що дитяча пам’ять є дуже специфічною і вибірковою. Ужгород мені постійно снився, коли я виростав, бо там залишилися дитячі спогади. В цьому було багато містики, тому я вважаю це місто казковим у буквальному сенсі. Почуваю себе закарпатцем і маю дуже великий сентимент маю до Ужгорода.

Які місця чи події порадили б відвідати туристам, які зараз нас читають?

Все залежить від особистого смаку. В Україні скрізь є на що подивитися. Особливий колорит мають Карпати, вся Західна Україна – різні замки: Мукачівський, Ужгородський, Луцький, Олеський та інші. Київ також стає все більш привабливим для туристів. Так само, має свій шарм Одеса та інші південні міста над Чорними морем. Українські регіони, історично пов’язані з козаччиною – такі, як Черкащина, Полтавщина – все більше мають, що запропонувати туристам. Подивіться, як багато туристичних місць на Чернігівщині, включно з пам’ятниками з часів Київської Русі. Треба просто сідати й вибирати, що більше подобається. Україна – неймовірно гарна.

P.S. Придбати книгу можна на Amazon.

Спілкувався Олександр Король

Редактори – Сергій Квіт та Віта Шнайдер

Дякуємо за фото – Pin Production


Враження від спілкування: це найдовша і найцікавіша сповідь на сьогодні. Уявив Сергія Мироновича і з молотом, і з рапірою, і з витягнутими кулаками, чи зустрічаючи світанок на робочому місці. Закласти фундамент довготривалих реформ в освіті України міг тільки справжній “леніновал-філософ”. Революція Гідності відбулась, навіть через один факт – ми вибороли можливість формувати майбутніх українців!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі