Сергій Коровайний. Фокусуватися на відчутті

53502702_2551986731497302_7184548587542413312_n

 

Сергій Коровайний любить працювати там, де “сходяться журналістика, документалістика, цікавий сторітелінг та ще й новітні технології”. І до того ж, не втомлюється весь час шукати для себе щось нове. Звучить фантачтично, чи не так?

Дізнавайтеся з інтерв’ю, де Сергій шукає стан «тут-і-зараз» і чому він ніколи не возить у подорожі фотоапарат?

Освіта: КНУ ім. Шевченка, Newhouse School of Public Communications

Спочатку ти вчився у КНУ на економічному факультеті. А як так сталося, що економіст вирішив стати журналістом, або навіть, краще сказати, фотографом і вступити в Могилянку?

Маленький дисклеймер: я не випускник Могилянки.  Провчився там чудовий рік і вважаю себе справжнім могилянцем. І це головне. Коли вступав, не зовсім розумів чим я хотів би займатися. Мені подобалася географія, але географом бути не дуже хотілося. Тож подумав, що міжнародна економіка – це та ж географія, але із вкрапленнями економічних вчень. Як виявилося, я дуже помилявся  Це був справді корисний досвід, але на 2-3 курсі зрозумів, що це не моє. Якраз тоді зустрів людей з Інституту журналістики, які робили у КНУ фотоклуб. І один з них став моїм другом і ментором – Олексій Фурман.

Я зрозумів, що мені досить важко сконцентруватися на одній спеціальності, адже світ дуже цікавий – хочеться багато всього побачити, відчути.

І робота журналістом, фотожурналістом, зокрема, – це те, що потрібно. Постукався в «Радіо Свободу» і вони взяли мене на практику. Коли закінчував університет Шевченка, бакалаврат, уже кілька років працював у фотожурналістиці. Врешті, хотілося і якоїсь спільноти навколо журналістики, навчитися чомусь ще, окрім зйомки, котру я вже опанував. Тому пішов в Могилянку.

13006452_898293530283385_8737920724058389089_n

Фото: Anna Zevako

Ти вчився в Newhouse School of Public Communications (США). Чому вирішив податися закордон і чому саме в Америку?

Спочатку в мене було бажання – отримати досвід життя за кордоном. Я був в Америці за програмою Work and Travel: працював біля Лос Анжелеса в парку розваг. Мені сподобалась Америка. Там почав дуже багато подорожувати сам. І це був такий стиль життя, який хотілося повторити. До того ж, мої друзі їздили в Америку по Фулбрайту.

Ти провчився в трьох вишах, тож які бачиш переваги американської системи освіти? А, можливо, якісь переваги є таки у нас?

Американське навчання, особливо на магістратурі, фокусується на тому, щоб студенти могли здобути якомога більше практичних навичок. Відповідно, там мало академічних дисциплін. Тебе вчать робити, але не вчать думати. У Європі – навпаки: багато академічних дисциплін – ти дуже багато пишеш, думаєш, читаєш, але менше отримуєш практики. В Україні воно нібито теж так, але рівень дещо нижчий. Хоча, порівнюючи Могилянку з американським вишем, не можу сказати,що була якась космічна різниця. Звісно, в Америці більше технічних можливостей, там краще розвинена індустрія, більший ринок.  

Zach-Krahmer1

Фото: Zach Krahmer

Ти перед навчанням жив у Америці, працюючи за програмою Work and Travel. Розкажи, будь ласка, про адаптацію в іншій країні. Під час навчання, напевно, адаптація проходила довше, все таки, і якось складніше. Чи ні?

Мені дуже мало часу потрібно на адаптацію. Я звик бути далеко від дому ще з часів навчання на бакалавраті.  Звісно, коли я поїхав в Америку вчитися, мені стало в пригоді те, що я вже був у цій країні і до цього трохи подорожував.

Але була й адаптація в університеті. Я приїхав на початку літа і слухав всього два предмети. Перший – це так званий PhotoBootCamp, де ми з колегами робили спільний проект, підтягаючи таким чином одне одного до єдиного рівня знань. На  було жодних проблем з цим предмтом, бо це про фото, відео, теорію, історію фотографії. Мені було цікаво і я, власне, все це знав. А вже другий предмет – право – це суцільне пекло. Ми читали різні судові справи та ще й юридичною мовою.

Розкажи, будь ласка, про свій досвід на «Радіо Свобода».

Багато хто питає: «А навіщо на радіо фотограф?».  «Радіо Свобода» – це мультимедійна платформа, яка є однією з найкращих медіа у сфері візуальних комунікацій. Я шукав проекти, які дали б мені можливість ходити на цікаві події і щось публікувати. Тоді я написав буквально всім, але нікому не були потрібні стажери. Написав «Свободі» і мене взяли.  На жаль, у них не було стаф-фотографа, тому вчитись знімати студенту економічного факультету, другого курс було ні в кого. Довелося опановувати все самому. Наразі я давно вже не знімаю новини, але от зараз ми разом з колегами робимо VR і один з проектів був спільним із «Радіо Свобода».

А потім ти працював у Ukraїner’і, і їздив у одну з перших розвідок. Як тобі цей досвід?

Ну в Ukraїner я потрапив, коли вже декілька років працював на «Радіо Свобода». Це був серпень 2016, друга експедиція «Приазов’я». Я сам з Донеччини і часто якраз там бував, на Азовському морі, ще з дитинства. Повертаючись із чергової поїздки в ці краї, побачив, що Ukraїner шукає волонтерів. Тобто, це знову був поштовх долі.  Як фотограф, ще до Штатів, з’їздив в експедиції чотирма регіонами: Приазов’я, Полтавщина, Полісся і Бессарабія. Звісно, це волонтерство, на котре витрачаєш вільний час, але це настільки тебе драйвить, надихає, що потім ти значно продуктивніше робиш свою основну роботу. Це чудовий досвід, чудові світанки, дороги, птахи…

Фото: Ukrainer

Фото: Ukrainer

А зараз ти працюєш у NewCaveMedia. Розкажи трішечки про цей проект.

Я є частиною команди, але вже не в працюю в стафі, займаюся лише окремими пректами. Засновували NewCaveMedia мої ментори з фотоклубу: Олексій Фурман, Сергій Полєжака, Кирило Жилінський.  Ці хлопці заснували одну з перших в Україні VR-студію, яка робить editorial та commercial content в форматах відео 360, VR та AR.

Мені дуже подобається, коли сходяться журналістика, документалістика, цікавий сторітелінг та ще й новітні технології.

Тут трохи поясню. З точки зору журналістської етики, фотографія необ’єктивна, хоча б тому, що фотограф показує тільки те, що він хоче, а те, що поза кадром залишається під питанням. Технологія 360˚ відео абсолютно чесна – ти нічого не можеш приховати. Починалося все із підготовки матеріалів для «Свободи», трохи для «Української правди». А зараз це в основному робимо комерційний контент: від ЮНІСЕФ до Mitsubishi і WWF. Найвища ланка за складністю у нашій роботі – це повноцінний VR, коли ти не просто спостерігаєш, а береш участь: ходиш, переміщуєшся, присідаєш, підстрибуєш. І один із найбільших проектів – «AftermathVR», у якому я assistant director. Це інтерактивна розповідь про найтрагічніший день Євромайдану, коли 47 людей вбили за декілько годин. Це величезний проект, який ми спочатку робили за допомогою Google, отримавши ґрант для імерсивних сторітеллерів від компанії. Потім уже інші джерела залучали. Вдалося відтворити все абсолютно документально, навіть кожну бруківку сфотографовано-відскановано від Хрещатика до Жовтневого палацу. За допомогою фото і відео, які було зроблено того дня, інтерв’ю з очевидцями, учасниками (медики, волонтери, сотники), похвилинно виклалася історія того дня. Це не просто VR, це музей у віртуальній реальності, де з прив’язкою до місця і часу розказано цю історію.

Хотіла запитати про подорожі. Ти сказав, що любиш подорожувати. Розкажи, будь ласка, взагалі про свої подорожі, куди ти мандрував? Подорожі це більше хобі, чи як? Чим вони тебе надихають?

Подорожі? Це якась залежність  Коли ти живеш у місті, в роботі, в рутині, в постійній метушні, то того обітованого  стану «тут-і-зараз» дуже важко досягти. От для мене «тут-і-зараз» – це моменти щастя, тому що ти гостріше сприймаєш життя і по-справжньому живеш.

33425647_2105378549491458_4344703597108264960_n

Я дуже люблю подорожувати. Не раз питав себе: «Чому ж так?»

Мені здається, що подорожі – це момент, коли тобі якраз легко спіймати це «тут-і-зараз» і гостріше проживати  життя в ці моменти, більше відчувати, більше бачити.

Усе, мабуть, почалося зі Штатів, ще першої поїздки по WorkandTravel: у мене там були якісь зароблені грошики і вільний час. Це був West Coast біля L.A. і там було куди поїхати. Я почав просто кожну можливість використовувати, кудись їздити, і з кожним разом подобалося все більше й більше. Назавжди запам’ятав один яскравий момент. Колись я завжди брав із собою камеру у подорожі, щось знімав увесь час. Тоді я був у Сан-Франциско: було літо, прохолода від океану, захід сонця, Golden Gate Bridge збоку, запах, як у степу Донецькому… З океану находить туман, крізь який намагається ще пробитися сонце. Дивовижне якесь відчуття. Я почав щось знімати, а тоді думаю: «Навіщо? Це ж те саме, що вже багато разів було знято і твої картинки нічим не відрізняються від сотень інших». Із тих пір я ніколи не возив у подорожі фотоапарат і не збираюся. Я розрізняю поняття «знімати» і «дивитися»: знімати – фокусуватися на картинці, дивитися – фокусуватися на відчутті. І мені набагато цінніше саме ці відчуття. Робочі ж поїздки важко вважати за подорожі, тому що або ти працюєш, або ти відчуваєш.

Найбільший кайф ловлю, коли я сам. Щоправда, єдина людина, з якою можу подорожувати (і мені це подобається) – моя дівчина.

Взагалі, ти вчився закордоном, багато подорожував, тож досвіду в тебе чимало. Чи не хотів би ти якось ділитися цим, можливо, думав про викладання?

Коли мені щось пропонують, то щя намагаюся не відмовляти. Наприклад, я вів фото- та відеокурси в таборі для діток-переселенців. Але мені не здається, що в мене є настільки багато знань і досвіду, щоб ділитися. Можливо, це недооцінка, але я абсолютно чітко розумію, що є ще дуже-дуже багато потенціалу для росту. Я працюю у сфері Visual Communication, але іноді пробую і розширювати свої можливості. Спочатку я знімав репортажі і навчився це робити більш-менш добре. Але крім цього, зараз я багато знімаю part creative photo, роблю VR-відео, а також відео зі світлом, акторами. І поки я ще не знайшов те саме, своє, місце в індустрії, де б хотів залишитись на довго, то  із періодичністю в рік чи два починаю щось нове і постійно вчусь. Тож куди мені викладати – ще самому потрібно вчитися Хоча, мабуть, те, що вже вмію, із задоволенням міг би розповісти. І я буду щасливим, якби мої знання були для когось корисними. Адже 1 мене свого часу вчили такі ж хлопці та дівчата, непрофесійні викладачі, котрі хотіли передавати свої знання. Звісно навіть тепер є кілька людей, котрі часто звертаються до мене за порадами про фото та відео, і я залюбки допомагаю. До речі, після Fulbright, багато людей зверталися, щоб я допоміг з аплікацією, документами, есеями.

Оскільки мені колись допомогли, то я ніколи не відмовляю в допомозі новим аплікантам.

Фото: Andrii Prots

Фото: Andrii Prots

Які поради ти б міг дати студентам?

По-перше, не думати, що ваш університет і спеціальність – це остаточно. Будьте завжди відкритими до можливостей. Взагалі, треба бути чесним із собою. Приміром, якщо ви розумієте, що спеціальність не ваша – наважуйтеся на рішучі зміни.

Крім того, цінуйте всіх, хто навколо. Навчаючись в університеті ви знаходите зв’язки. Ніколи не знаєш, як доля зведе тебе з тією чи іншою людиною, як вона колись може стати тобі в пригоді.

І ще одне – будьте більш розслабленими, дозволяйте собі маленькі слабкості.

Усе, що ви повинні робити – робіть, але обов’язково знаходьте час для себе.

Спілкувалася Морозова Ганна

Редактори: Матковська Дарина, Кропивний Віктор

Основна світлина: Кузан Валентин

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі