Роман Набожняк. Одержимий мрією

45108653_2324966564194320_7603962202810220544_o

Роман Набожняк не боїться мріяти і втілювати свої задуми в життя, бо його кредо – «відчайдушно створювати».

Як виникла ідея «Veterano Brownie»? Коли чекати на відкриття нового монозакладу в Києві? Та чому Романові брауні не можуть бути рожевими? 🙂

Відповіді на ці питання шукайте в нашому інтерв’ю!

Освіта: НаУКМА, програмна інженерія; Київська Школа Економіки, програма з підприємництва для ветеранів АТО.

–Чому обрав Могилянку?

– Моя історія з Могилянкою розпочалася ще з середньої школи. Тут навчався старший брат (зараз Олексій викладає в Могилянській школі журналістики). Тож, ще у шостому-сьомому класі, коли брат готувався до вступу, я мав можливість проходити Могилянські тести. Потім вони дісталися мені у спадок. Та й загалом особливих варіантів не було. Подавав документи ще в НАУ і в КПІ. Могилянка була першим ВНЗ, що оприлюднив результати (здається, 8 липня). Вступав на дві спеціальності: фізику та програмну інженерію. Сталася цікава історія: коли сканер у КМЦ виводив на екрани результати тестування, першими з’явилися списки програмної інженерії. Я був 39-м із 45, а на екран вміщалося тільки 30. Відповідно, у першій тридцятці свого прізвища не побачив – шок, з’явилися думки: «Блін, а що буде, якщо не пройшов…» На фізиці був восьмим (всього набирали, здається, 15 людей), тобто стовідсотково проходив. Почав задумуватися: «Може, перевестись на фізику?» І лише коли результати вивісили у друкованому вигляді, побачив, що й на програмну інженерію гарантовано проходжу, бо за рахунок людей, які обрали інший пріоритетний напрям, список рухався вгору, і я опинився десь на 27 місці.

– Чому саме програмна інженерія?

– Щодо майбутнього напряму вищої освіти почав думати ще у сьомому-восьмому класах. Батьки теж нагадували, що потрібно визначатися і натякали, що програмування – це дуже перспективно. У школі найбільше захоплювався історією, ходив на олімпіади з мови та літератури. Разом з тим, доволі комфортно почувався у математиці й фізиці, принаймні на рівні гуманітарного класу. Коли почав готуватися до вступу (2002-2003 роки), не мав навіть комп’ютера.

Зараз для когось це може звучати дико, але перший комп’ютер у мене з’явився у 9-му класі.

До цього ходив на комп’ютерні курси в Черкасах, бачив його три рази на тиждень. Чому програмування? Тоді це була данина тренду. Розумів, що правознавство й економіка будуть суперперевантажені напрями, які до того ж найменше мене цікавлять, а на інших себе й не бачив.

– Чому після закінчення Могилянки вирішив повчитися в Київській Школі Економіки, до того ж, уже на зовсім іншій спеціальності?

– Я до цього пройшов дуже довгий шлях. У Могилянці ще з другого курсу слухав minor з Public relations. Тобто ще під час навчання у мене вийшов такий стик напрямів, факультетів, професій. Було цікаво поєднувати зовсім різні сфери. Коли ходив на пари з PR, там були переважно соціологи та економісти. Вони дуже дивувалися з мене 🙂 Але це, зрештою, призвело до того, що поєднання компетенції в різних сферах (нехай ці знання були й не суперглибокими), дало мені унікальну перевагу, якою пізніше скористався на своїй найбільш довготривалій роботі, в ІТ-компанії, де я займався комунікаціями. Мені було просто спілкуватися з клієнтами, знаходити спільну мову й точку контакту з нашими програмістами. Ще під час навчання працював у медіа-, digital- та креативному агентствах. Тоді мені просто хотілося там попрацювати, спробувати щось нове. Я працював на цих позиціях не більше року, найдовше затримався в ІТ-компанії – 2,5 роки. Але завдяки ним дізнавався дуже багато нового з різних царин, знайомився з людьми із різних сфер діяльності, тому це теж має свої переваги.

– Свого часу ти пішов у зону АТО добровольцем. Що стало поштовхом до цього? Це було зваженим рішенням?

– Це був серпень 2015. Війна вже тривала більше року. Пішов не в армію служити, а поїхав на війну. Є люди, які йдуть служити в армію; і люди, які їдуть на війну. Я не військова людина, у мене немає особливого бажання лишатися на контракт. Причина, яка спонукала мене до цього, одна: я просто не міг інакше. У різних інтерв’ю намагався відшукати те, що мене підштовхувало вчинити саме так, перебрав дуже багато причин.

Все-таки причина одна: ти прокидаєшся і розумієш, що вчинити по-іншому не можеш. І все.

– Що відбулося після повернення із зони АТО? Як ти наважився на відкриття власної справи, що до цього спонукало? Для тебе це стало способом адаптації, чи ідею виношував дуже давно?

– Ідея власного бізнесу визрівала в мені тривалий час. Ходиш, дивишся: друзі, знайомі щось роблять, запускають якісь стартапи. Відвідуєш різні заклади й думаєш: «Хотілося б колись відкрити щось своє». Безпосередньо після війни у мене було кілька місяців психологічної і фізичної реабілітації. Потім з дружиною поїхали у весільну подорож до Азії на кілька місяців.

Після повернення з АТО я просто почав готувати вдома. Приходили знайомі, з якими ми тривалий час не бачилися, а їм же, за традицією, треба накрити на стіл: перше, друге, «солоденьке» – десерт. Готував для себе і для Юлі (бізнес-партнерка та дружина – ред), рецепти шукав в Інтернеті. Одного разу приготував брауні – за ніч з’їли цілий кілограм і нам не стало погано! Потім одна зі знайомих, куштуючи брауні, сказала: «Боже, як смачно! Ви не думали це продавати?» А я тоді взагалі ні про що не міг думати, ще продовжував спати з увімкненим світлом і шукати пістолет під подушкою у разі чого.

15875526_1668313059849245_7888967422616832596_o

Вже коли ми були в подорожі в Азії, я почав згадувати слова «чи не думали ви це продавати?» У Непалі прочитав пост Льоні Остальцева, засновника Veterano Group, про те, що якщо ви – ветеран і у вас є ідеї, або ви знаєте ветеранів, у яких є класні бізнес-ідеї, напишіть мені, давайте будемо розвивати цю тему. Ось в якийсь момент склалося все докупи. Зрозумів, що хочу створювати. Усвідомлене бажання з’явилося вже після війни. До війни, звісно, було бажання створювати щось: музику, настрій для людей, смачний продукт, від якого будуть в захваті. Мені подобається бути на сцені, на кухні, у своєму майбутньому закладі (вже через кілька тижнів). Я від цього кайфую.

Кайфую, що руйнівна енергія, яка рухала нами на Сході, тепер дає життя чомусь новому.

Багато хлопців різними справами займаються після війни, але ті, що беруться за створення чогось нового, роблять це відчайдушно. «Відчайдушно створювати» – це моє мотто.

– А ідея монокондитерської пов’язана з тим, що найкраще вдається випікати саме брауні?

– Це суперсмачно, це суперпросто, це легко масштабувати, це те, що я придумав, і я використовую свою авторську рецептуру. Мені це подобається, мені це не набридає. That’s why.

– Ти досі печеш сам?

–  Поки що так, але сподіваюся, що вже через декілька тижнів буду тільки керувати. Буду дзвонити і просто казати: «Так, на завтра 30 кг! Працюємо!» 🙂

– Розкажи, будь ласка, про новий заклад. Як виникла ідея, і що це буде?

5I3A9506

– Заклад називається «Veterano Brownie». Це логічне продовження і третій етап розвитку нашого бізнесу. Коли в Індії робив бізнес-план, прописав на кілька років таку стратегію: на першому етапі ми мали цим займатися вдома; потім запускаємо цех виробництва; третім мав бути заклад. Десь через півроку (6-10 місяців) після того, як попрацював вдома, почав прораховувати затрати на цех. Коли трішки налагодилися бізнес-процеси, зрозумів, як це працює: постачальники, доставки, партнерські історії… Те, що я порахував, мені не сподобалося. Цех з найманими співробітниками, правду кажучи, був не зовсім вигідним з економічної точки зору. Одним із каналів продажів, задіяних на той час, був маркет «Всі.Свої» на Десятинній. І це був наш єдиний досвід офлайн-продажів, а решта у нас ішла через онлайн, через форму замовлення. Офлайновий канал «Всі.Свої» став нашою точкою виходу до людей, де ми вперше наживо зустрілися з нашими клієнтами, з людьми, які взагалі не знають про нашу історію, не розуміють, що таке Veterano. Їм важливі лише якість і смак.

–  Безпосередня комунікація з клієнтом –  це дуже круто.

–  Так! І мене вперше прийшло відчуття, коли дивишся на людину, яка їсть твій продукт і насолоджується ним. Це важко описати.

Так у нас народилася ідея «брауніфейс» – людини, яка вперше куштує шматочок брауні, і в неї на обличчі з’являється непідробне задоволення.

u2

Мені, напевно, як кожному виробнику, важливо розуміти, що продукт, який я створюю, дійсно приносить задоволення і є цінним для споживачів. Так само на концерті кайфую, коли споглядаю, як наші слухачі із задоволенням слухають, хтось підспівує, знає текст. Це якийсь magic, обмін енергіями…

Власне, ми дійшли до того, що можемо перестрибнути ось цей другий етап цеху й переходити одразу до закладу. У якийсь момент дійшли до такого стану, коли ти або масштабуєшся, або вмираєш. У нас є певні виробничі обмеження по кухні, по потужностях. Немає часу і можливостей робити паузу, оформити кредит, купити обладнання, відкрити цех, бо все це час, а замовлень усе більше і більше.  І в одну мить вирішили, що fuck it! Зробимо це.

– Брауні уже будуть готуватися безпосередньо у вашому закладі?

– Так. Буде декілька робочих циклів. Зранку, до відкриття закладу, відбуватиметься процес випікання, і ввечері, після закриття, – теж. Але гості будуть бачити приготування заготовок: як плавиться шоколад, заливається, міксується вся основна маса. Ми пропагуємо відкритий бізнес, у нас немає ніяких таємниць. Робимо всі необхідні документи, які посвідчують, що наш продукт є безпечним і зрозумілим. Можливо, колись викладу свій рецепт, але перед цим запатентую його 🙂 Ми не використовуємо ніяких стабілізаторів, ароматизаторів і такого іншого. Більше того, ми почали замовляти 100% терте какао, а не плитковий шоколад, що має вже свій багаж шкідливих домішок.

Зараз маємо ідею (це такий спойлер) робити брауні з рубіновим шоколадом.

Цей тип шоколаду винайдений у Швейцарії, здається, минулого року. Це новий вид какао-бобів і його тільки-но зараз почали завозити в Україну. Він рожевого кольору. Я його випробовував, тестував з продуктом, щоб брауні теж вийшов рубінового кольору, але він не виходить таким просто тому, що у процентному відношенні рубінового кольору недостатньо, щоб зафарбувати масу. І виникає дилема: тобі хочеться зробити продукт, щоб він був fancy, Instagram friendly. І ти такий: «О, рубіновий брауні рожевого кольору! Як цього можна досягнути?» Можна додати якісь барвники, навіть натуральні, але ми не будемо цього робити. Можливо, цей рубіновий шоколад десь у іншому вигляді використаю, як якесь вкраплення чи ще щось. Може, хтось використає цю ідею, додасть туди барвників, але знайте: рубіновий шоколад не дає брауні такого кольору 🙂

KOC_7145

– А смак рубінового шоколаду чимось відрізняється?

– Він трошки ягідний. Ягідно-фруктовий.

– Поговорімо детальніше про заклад. У меню, окрім брауні, будуть ще якісь десерти? Чи лише брауні і напої?

– Кава, кілька чаїв і какао. Тобто від початку однозначно запускатимемося як superstrict моноформат, де буде десять уже наявних наших брауні-смаків, і ще є два додаткових рецепти (не буду озвучувати, усе побачите у нашому закладі). Кожні один-два місяці будемо щось змінювати, додавати сезонні смаки. Ідея в тому, щоб довести кількість брауні-рецептів до ста. У нас історія в тому, що ми запустимося, це наша задача number zero, а потім будемо придумувати. Звісно, є багато відгуків від людей, які очікують відкриття закладу, і є попит на якісь сендвічі, але ми говоримо про  те, що оскільки ми – браунарня, то базово це має бути брауні.

– Це унікальний формат для України, у нас ще непопулярний і непоширений.

– Він набуває поширеності. Це вже така історія з ресторанного менеджменту, який я слухав у школі ресторанного менеджменту в KMBS.

Моноформат – один з гастрономічних трендів зараз, але є дуже багато спокус його спотворити і розмити: «А може мені ще зефірки продавати?».

– А яка локація?

– Нижній Вал, 39. Спочатку ми зробимо відкриття для наших патронів – це 30 людей, які зробили внесок по $500. Це був наш невеликий краудфандинг у Facebook. За рахунок цього зараз робимо ремонт. Ці люди першими повірили в нас. Ми їм надаємо на знак вдячності: пожиттєвий брауні на День народження, безкоштовну каву в іменних чашках. Буду проводити для них та їхніх родин майстер-класи з приготування, надамо корпоративну знижку для офісу. І, безумовно, кожен, хто приходить до нас у заклад, є частиною нашої соціальної місії. Ми допомагаємо в адаптації ветеранам і вимушеним переселенцям з окупованого Донбасу та Криму працевлаштуванням і 10% з прибутків перераховуємо сім’ям загиблих через дружній нам фонд.

48360560_2009349555797357_6107389644612042752_o

– Дуже гарна ідея закладу. Ти згадав про майстер-клас. Чи не думав проводити майстер-класи, платні чи безкоштовні, вже у власному закладі?

– Ще не думав. Чесно кажучи, зараз немає часу про це думати.

– Тепер поговорімо трохи про музику. Музикою займаєшся професійно, з дитинства, чи це вже свідомий вибір?

– Музика – це взагалі найдовше заняття в моєму житті, знайомство з яким почалося ще в п’ятирічному віці. Тобто уже – страшно подумати – 23 роки. Ноти, насправді, навчився писати раніше, аніж літери 🙂 На сольфеджіо ходив і сам уже записував музичні диктанти, а бабуся приходила на музичну літературу і за мене робила конспекти, бо я ще не вмів писати. Музика супроводжує протягом усього життя, так чи інакше. Якраз після повернення з війни вирішив, що їй треба дати потужніший поштовх, вивести на більш професійний рівень свій проект – гурт DVIZH ПАРИЖ. Ми робимо записи на студії з саунд-продюсером Сергієм «Кнобом» Любінським, який робить записи для The Hardkiss та Vivienne Mort. Я зібрав класних музикантів, кожен з яких працює з професійними артистами в інших проектах, і ми просто займаємося тим, що нам подобається. Завжди заохочую музикантів приносити до нас в студію, на репетиції те, що, можливо, хтось із них не може реалізувати в інших музичних проектах, і щоб ми разом робили те, що інші не сприймають.

Потрібно робити тільки те, що тобі подобається. Ось і все. dyptykh

– Як довго існує ваш гурт?

– Узагалі, «DVIZH ПАРИЖ» існує з 2014-го року. Відповідно, пауза була під час моєї служби. Але новою точкою відліку можна вважати 17 квітня минулого року, коли ми дали перший концерт у новому складі. Це було якраз у ті дні, коли ще йшов «Голос країни», і ми таким чином поєднали всю цю історію, вирішили запуститися з того часу. Кілька концертів було у нас: виступали на Могилянській вечірці «КМА OLD SCHOOL Party», їздили в Харків на Impulse Fest, виступали там хедлайнерами «малої сцени» на другий день. Останній концерт минулого року, який був для нас дуже знаковим, відбувся у Малій опері. Це крутий майданчик, куди я ходив свого часу як слухач. І тут ми виходимо на цю сцену… До нас прийшли люди, і їм подобається. Це просто щось неймовірне! Минулого тижня почали роботу над другим синглом, також працюємо на Revet Sound з Сергієм Кнобом, і, думаю, зарелізимося десь в кінці лютого-на початку березня.

– Розкажи, будь ласка, про свою участь у “Голосі країни”. Чи був досвід корисним для тебе? Чи не хочеш повторно взяти участь?

– Голос країни для мене був якоюсь дикою історією. Ми із дружиною із покоління, яке уже давно не дивиться телек. Відтак, “потрапити на телек” уже давно не є якоюсь “священною коровою”. Від моменту, коли мені запропонували прийти на попередній кастинг я в цілому надскептично ставився до цієї історії. Адже зрозуміло, що для форматного телешоу не так важливі твої вокальні чи особисті дані. Головне – історія, драматична, часом доведена до грані здорового глузду. Очевидно, для редакторів моя історія – форма-пікселька, дружина чекає, рюкзак, флешбеки з війни, сльози і так далі. Дуже не хотілося потрапити у коловорот усіх цих стереотипних уявлень про ветеранів, українську журбу і хлопчиків-героїв. Ми обговорювали це із Юлею, і вона в якийсь момент сказала: “А чому ні? Зроби це, будь собою і кайфони!” І я вирішив так, власне, а чому ні? Сюжет принаймні вийшов не таким журливим, як ми очікували 🙂 А далі – найголовніше, що відбувалося не на екрані, репетиції із мегакрутими музикантами, топовими в Україні. Неймовірно круте відчуття, коли приносиш на репетицію свої ідеї для аранжувань, і починаєш взаємодіяти з хлопцями, створювати. Круто було особисто познайомитися із Сергієм Бабкіним.

Було цікаво спостерігати за молодшими учасниками, у яких ще був той якийсь дитячий трепіт перед зіркою, кумиром. А мені було якось так просто і звично. Я пов’язую це із досвідом війни: там усі рівні, усі смертні.

Два найкрутіші досвіди на Голосі – це коли я приніс на репетиції власне аранжування пісні ОЕ – Стіна, і його затвердили, а друге – такий бекстейдж, після закінчення зйомок фіналу ми командою ішли по ВДНГ (там проходили зйомки), я взяв гітару Сергія, і ми співали разом “Я не той”. Просто ти йдеш і з Бабкіним на два голоси співаєш його пісню і сам підіграєш на його ж гітарі. Меджік 🙂 А щодо повторної участі – хіба що в якості запрошеного музиканта із власною піснею.

– На «Голосі країни» ти брав участь самостійно. А організувати довкола себе команду (бо музична група – це теж команда) – не так-то й легко, з’являються певні труднощі в роботі, нові моменти. Як тобі вдається заохочувати людей працювати разом? Що ти найбільше цінуєш у своїй команді?

– Найскладніше було знайти першу людину. Починав свої пошуки з того, що писав музикантам, знайомим, незнайомим, тим, кого мені радили: «Маю музику, яка грає у мене в голові. У мене є група (якої ще немає). Давай грати це разом». На той час у мене були якісь демо-записи, що залишилися від попереднього складу, з яким ми працювали до війни.

У нас немає історії про те, що ми дружимо зі школи чи ще щось таке, але ми всі знайшлися на платформі спільних музичних смаків, уподобань і бачення того, якою має бути група, і що ми хочемо отримати в кінці. Кожен із нас хоче стадіон, і ось це спільна мета, ціль, завдання, яке нас об’єднує. Мене колись запитував знайомий: «Навіщо тобі стадіон?» А я йому кажу: «Не знаю. Подивися виступ Queen на Live AID. Що може бути краще в цьому житті? Що може бути краще в житті музиканта?» Мені хочеться цього, мені подобається виступати для великої кількості людей, і я почуваюся вільно та комфортно на сцені, на своєму місці. Нарешті я втратив почуття невпевненості. Це не переживання, а це… Ну come on, ти створюєш щось нове, у тебе народжується пісня і, звісно, треба зробити великий крок, щоб представити це публіці. Мабуть, цей страх пропав після війни, після того, як я стикнувся з обставинами, коли сорі, але ти взагалі можеш не вижити. І тому мені не суперскладно ризикувати в бізнесі; я розумію, що це не смертельно. І виходити на сцену – це не смертельно.

Ти просто йдеш далі – вперед і вгору, на свій персональний Еверест.

34190048_2156183204616566_1751058746399784960_o (3)

– До речі, музику і тексти пишеш сам?

– Я пишу тексти і те, що називається «гармошка». Пишу під гітару або під клавіші на комп’ютері, тобто приношу гармонію і мелодію вокалу, а музиканти уже кожен під себе адаптує, робить аранжування з огляду на їхній досвід роботи та взаємодії зі своїм інструментом, з огляду на те, як вони його відчувають. Бувають такі моменти, коли чуєш музику в своїй голові й нічого з цим не можеш зробити. Це як нав’язлива ідея. Звідки це приходить, не знаю.

– Спілкуючись з письменниками чи музикантами, інколи питаю, чи вірять вони в музу, натхнення. І я зробила свою категоризацію. Є ті, хто вірять в якусь прагматику письма: сідаєш і пишеш, а є ті, котрі чекають чогось і хочуть, і тоді щось приходить. А що думаєш про це ти?

– Тут треба знаходити розумну комбінацію. Якщо довго чекати, можна не дочекатися. Обожнюю пісні, які пишуться за п’ять хвилин, тобто коли сідаєш і пишеш безперестанку. Можна в кінці на записі поміняти якесь слово чи два, але я вірю, що найчесніші тексти, найчесніша музика, яку ти не мусолиш ходиш, а от сів і написав. Іноді є відчуття, якщо просто зараз її не напишеш, тобі стане погано. Це відчуття починає тебе душити, і підходить, підходить до горла… Усе, сідаю, пишу, тому що далі жити неможливо.

– У тебе дуже багато проектів. Ти печеш власноруч брауні, займаєшся музикою, відкриваєш власний заклад… Як все встигнути? Звідки ти береш сили, час, натхнення на те, щоб це робити?

– Справа в тому, що кожен з цих видів діяльності мене драйвить. Одне моє захоплення підживлює інші. Коли робиш музику, розвиваєш гурт, теж маєш частину менеджерської роботи – це не суто творчість. Нові ідеї народжуються на перетині старих, і драйв для мене народжується на перетині видів діяльності. Коли, наприклад, на 3 у мене репетиція, на 8 – зустріч з партнерами, я відчуваю себе живим. Якщо у мене менше роботи, чесно кажучи, здається, що вмираю. Коли відкриємо браунарню, заведемо собаку, і це буде ще один вид діяльності, ще один обов’язок і захоплення 🙂

– Лишається ще час на щось? Я зазвичай називаю це «хобі», але для тебе, як я розумію, музика, випічка – це і є хобі. Тож чи є щось крім цього?

– Я для себе не розділяю: ось в мене робота чи в мене репетиція, а далі там починається leisure time. Це все і є моє життя. Сім’я – це моє життя, моя дружина, наші подорожі, наш спільний досвід в бізнесі, наш досвід у її документальному кіно. Моя дружина Юля – режисерка-документалістка. І перший її фільм, який, власне, був її дипломом в Могилянській школі журналістики, це документальний фільм «До скорого». Частину кадрів я знімав, будучи на службі, а Юля знімала тут. Це і не робота, але й не знаю, як це назвати? Ми цим живемо. Я цим живу.

Це не хобі, це не робота, це не захоплення. Це і є я.

45374057_2333241740033469_1399104374269018112_o

– Хочу запитати тебе як випускника, людину, яка має чимало досвіду. Які поради можеш дати студентам зараз? Що не втратити, а на що краще не звертати увагу у цей час?

– Головна порада: бути, а не здаватися. І нічого не робити в півсили. Я дуже багато чого під час навчання робив в півсили. Мені здавалося, що це репетиція життя. Насправді, те, що відбувається щосекунди, це і є життя. Другого не буде. Не боятися помилятися. Взагалі, помилятися – це круто, тому що тільки помилки ведуть нас вперед. Мені здається, коли ти все робиш правильно, ти часом втрачаєш орієнтири. Живіть на повну.

Call to action:

Відкритий до роботи з букінг-менеджером для розвитку музичного проекту, на аутсорс для піар-кампаній та івентів у браунарні раді запросити могилянців-сміливців. І взагалі – збирайте навколо себе сміливців та тих, хто одержимий своєю справою.

Будьте одержимі, йдіть за мрією, не звертайте.

Спілкувалася Анна Морозова

Редактори: Тетяна Юла, Леся Любченко

За фото дякуємо Юлії Кочетовій-Набожняк, Андрію Процу, Микиті Садику та Гері Сулікову

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі