Петро Охотін. Особисте й політичне: чому добро має бути сильним

ohotin

Освіта: НаУКМА, політологія (

Робота: 2009-2011 – радник лідера громадської організації, 2012 – SMM-спеціаліст, телеканал “Україна”, 2012-2014 – менеджер проектів і акаунт-директор, діджитал-агентство “Цифірь”, 2014 – 2015 – політичний радник, Представництво Фундації “Відкритий Діалог” в Україні, з 2015 – директор зі стратегій PolitExpert Consulting Group,політтехнолог, співавтор книги “Виграти вибори: покрокова інструкція”.

Налаштовуйтесь на хвилю Петра під час читання: плей-лист спеціально для ММ

–  Чому вступав саме до КМА?

– Я вступив до Могилянки в 2004 році. Проте мрія про вступ з’явилася у мене раніше – ще тоді, коли в підручниках читав про козацтво і про тодішні братства. Це дуже романтична доба, повна яскравих непересічних людей. Хотілося стати одним із таких. У 10 класі я потрапив до Києва. У Могилянці мені сподобалася атмосфера невеликого університету й те, що всі розмовляли українською. Вступав на дві спеціальності – політологія та філософія.

Досить довго вагався, але потім вирішив, що треба робити якісь активні зміни, а не просто осмислювати все. Мій вибір політології виходив із громадянської позиції. Політикою зацікавився ще в школі – у дев’ятому чи десятому класі. Обурення і відчуття того, що потрібно щось змінювати виникло під час акції «Україна без Кучми» – коли відбувся протест і з’явилися політв’язні в справі «9 Березня». Почав активно спілкуватися з людьми з мого містечка, намагатися контактувати з людьми з Києва. На період мого вступу до КМА припав початок Помаранчевої революції. На цьому грунті познайомився зі своїм другом Андрієм Вальчишиним, з яким ми зараз стали бізнес-партнерами та написали книжку «Виграти вибори: покрокова інструкція». З Андрієм ми познайомилися на «антикучмівських» акціях у 2004 році. Навіть жили на конспіративній квартирі на Подолі – створювалися й такі групи для “підстраховки” Майдану. Отак, власне, захоплення політикою і бажання змінити світ привели мене в Могилянку.

dsc_0256

Пам’ятаєш які-небудь особливі історії зі вступу?

– Подавав документи також в університет ім. Шевченка і в університет ім. Драгоманова, аби порівняти атмосферу. Це геть різна аудиторія! Найбільше мене здивував іспит у Шевченка. Досі пам’ятаю ситуацію, коли саме вступне випробування ще не почалося, але з аудиторії вже вийшла дівчинка «по-багатому» вдягнена й каже: «Можете мене привітати зі вступом. Лечу зараз у Туреччину. У мене квиточки на літачок за 2 години». Звичайно, у Могилянці такого не було. Тут ми здавали одразу 7 предметів, їх перевіряли, і до кінця дня вже були готові результати. Це було класно і  приємно.

–  Наскільки я знаю, одразу після вступу ти став членом «Спудейського Братства», яке в той час було дуже активне…

–  «Спудейське Братство» і зараз активне, комунікую з молодими часто. Тепер трохи історії.  До «Спудейського Братства» я вступив у 2005 році. Ми з Андрієм розглядали це як інструмент змін. Вальчишин був трохи старший і вже у 2005 році прийшов до Студентської Колегії зі своїм блоком, а ще через рік став головою «Спудейського Братства». Власне, уже тоді ми почали практично застосовувати те, що вивчали на дисциплінах із соціальних технологій. Зокрема, як приводити людей на вибори, як їх мобілізувати. Я теж робив спробу обратися до Студентської Колегії, але не мав мотиву перемогти. У той період я активно цікавився ідеями французьких інтелектуалів 60-х років, тому вибори до СК розглядав як простір для перформенсу. У нас був зареєстрований блок «Пряма дія». До цього часу багато хто пригадує наші «стьобні» агітки. Наприклад, ту, де Ярослав Остафійчук стоїть біля холодильника з намальованим Гагаріним, а знизу напис: «Пряма дія не витратила на вибори ні копійки, бо нема». На дебати ми прийшли з Ростиславом Голдою, який був біологом. Він знайшов телячий мозок у формаліні. Я прямо на дебатах дістав його й кажу: «Ми не будемо маніпулювати вашими мізками, бо нам вистачає своїх». На останній хвилі кампанії ми роздали презервативи “Contex”, а тому на спільному фото були зображені саме з ними. Тодішній слоган: «Пряма Дія – Надійний Вибір». Узяли третє місце.

Раритетний плакат з виборів до СК-2007

Тобто ви використовували могилянську спільноту як інструмент? Бачили можливості показати свої ідеї?

–  Ми радше жили цим середовищем. Власне, я вже тоді помічав, що є багато активних людей, і тусувалися всі вони на першому плацу. Це було місце, де поза віком і поза часом збиралися люди – головне місце спілкування. Там IT-шники розмовляли з політологами, політологи з економістами. Мікс надзвичайно цікавих людей. Чесно – я цим надихався. Проводив аналогії з тим, якою я уявляв собі Могилянку 17 століття. Мені здавалося, що так і має бути. Хтось із тодішніх йшов до спілок, хтось влаштовувався на ситих посадах у державі… Здавалось, так було й у нас. Тим не менш, усі люди за типажем були схожі. З ними було цікаво і прикольно.

–  Я так розумію, що приблизно в той час ти почав свою активну професійну діяльність, так?

– Я дуже радий, що мій перший рік у Могилянці пройшов у 2004 році – президентська кампанія, Помаранчева революція… Мені ж було 16 років усього. Пригадую перший досвід спостереження: ходили з Олегом Бардяком Голосіївським лісом, шукали джипи з «каруселями» [технологія фальсифікації виборів, – прим.редакції] за  Януковича, щоби подзвонити журналістам. Це був перший досвід написання листівок і газет. З тими людьми, з якими я познайомився в той період, ми в подальшому підтримували стосунки, брали разом участь у виборчих кампаніях – як початківці і згодом як партнери. Перші функції були суто польові – роздавати й розносити листівки. Однак, це вже був досвід, і я побачив, ким хочу стати і що для цього робити.

Коли почалася професійна діяльність як така?

– Першим потужним досвідом вважаю 2009 рік, коли ми працювали в команді «Новий Київ» Зоряна Шкіряка – нині він радник Міністра внутрішніх справ України. Багато чого навчилися в той період, адже Зорян Несторович був сміливий у рішеннях. Влаштовували різні акції та вели активну інформдіяльність. Зокрема, проти мера Леоніда Черновецького. Однією з найбільш сміливих акцій була та, де ми вручали двометрового рожевого слона Черновецькому – нібито повертаємо «слонів» [«роздавати слонів» сленговий вираз на окреслення невиконаних обіцянок, прим.ред.]. Ще одна акція – смішний парад, стилізований під епоху «застою» Брежнєва. Був зроблений колаж, на якому Леонід Черновецький цілувався з Леонідом Брежнєвим. Висміювали корупцію тодішнього мера та його команди: «могильщики» звітували скільки вони землі продали, бюджетники – скільки вони дають «відкатів». Корисний досвід!

dsc_0270

Сучасні студенти надзвичайно цікавляться тим, як почати працювати. Що ти порадиш? Які перші кроки варто робити?

– Не бійтеся експериментувати! У мене, наприклад, був досвід роботи з різними групами. Робота на виборах взагалі часто межує із законністю. Якщо вам щось пропонують, то аналізуйте. Намагайтеся вливатися в колектив, не бійтеся говорити про свої сильні сторони. Як показує мій досвід, найкращі партнери – це ті, з якими ти вже встиг щось пройти.

Необхідно знайомитися з людьми?

– Так, треба не соромитися шукати колег через політичні, релігійні, спортивні погляди. Не боятися межових ситуацій, де люди проявляються. Якщо ви таких ситуацій боїтеся, то краще знайти собі тихеньку роботу й ні на що не претендувати. Необхідно визначитися зі своєю межею амбіцій.

Що ти можеш сказати щодо освітньої системи КМА? Що подобалося? Чого не вистачало?

–  Як би ми не намагалися критикувати адміністрацію, у нас ніколи не мав місце феномен поваги “суто за посаду” й щось подібне. Часто нас, могилянців, критикували за нібито “награну” відкритість і демократичність, але в нас дійсно це все є. Різні організації, гуртки, які функціонують і намагаються впливати на політику університету.

Не вистачало життєвого цинізму, а радше – реалізму.

Зокрема, у питанні оцінки роботи. Коли я працював на виборах, то часто чув від депутатів, що якщо скликається мітинг, то треба проплатити студентів з інших київських ВНЗ, а могилянцям можна дати стрічки із символікою і вони будуть стояти безплатно. Мені здається, що це погано, коли студентів намагаються використовувати в політичних іграх, паразитуючи на ідейності. Ідейність –  ознака відповідальних громадян, а не слабкість, за це треба преміювати, а не експлуатувати.

Вільний вибір предметів – це тодішнє ноу-хау. Така свобода змушує людину відчувати відповідальність, платити за свої помилки (якщо взяв предмет “не по зубах”). Мене пригнічує те, що відмерла культура першого плацу – простору, де пересікалися всі – незалежно від майна, факультету, статусу. З іншого боку, покоління змінюється, тому щось має відходити, а щось, чого ми не помітили, приходить.

А що стосується досвіду інших університетів? Можливо, ти знаєш про інновації, які варто було б втілити в нас?

– Я думаю, що якою б незалежною не була Могилянка, нам варто орієнтуватися не на бюджетні кошти, а на бізнес-партнерів. Це б вирішило таку проблему, як низька оплата адміністрації та викладачів.

Добро має бути рентабельним, бо інакше воно програє злу.

Українці люблять образ героя, який має впасти й померти. З образом «мертвого героя», «вічного терпили» необхідно прощатися, бо з цього абсолютно нема користі. Герої мають бути успішними, здоровими, ділитися своїм досвідом та виховувати подібних до себе.

Герой – це не сумний монумент. Це – фонтан, який освіжає людей у спеку.

–  Я знаю, що ти працював на каналі «Україна»

–  Так, у 2010 році ми з Вальчишиним провели низку виборчих кампаній і наступило «міжсезоння». У той період в Україні на ноги вставав digital-маркетинг в інтернеті. Компанії скоротили бюджети на телебачення та зовнішню рекламу, почали шукати інші шляхи комунікації. Мій товариш очолив новостворений відділ нових медіа на каналі «Україна» й запросив мене як спеціаліста з маркетингу в соціальних мережах. Досвід на телебаченні був дуже цікавий і допоміг мені в майбутньому. Згодом я перейшов у комерційний digital. Робив промо-кампанії для торгової марки «Оболонь», працював з «Lay’s», Jack Daniеl`s»… Тоді я відчув, що таке реклама, і мені це подобалося. Однак у 2014 році, коли втік Янукович, мені захотілося повернутися  в політику. Андрій Вальчишин отримав пропозицію очолити представництво польської Фундації «Відкритий Діалог», мене запросили як політичного радника. Ми займалися питаннями моніторингу Майдану для подальшого інформування Заходу. Після Майдану довелося попрацювати з визволенням заручників: один із наших волонтерів, Сергій Лефтер, потрапив у підвал ополченців у Слов’янську. Звільнити вдалося за допомогою російського блогера Віктора Майстренка, там була ціла спецоперація з усіма шпигунськими штучками. Після цього почали звертатися близькі викрадених терористами –  Фундація допомагала рятувати їх із полону. Публічно про це не говорилося – боялися, аби людям не нанесли шкоду. На жаль, таке визволення стало неможливим, коли прийшли професійні російські війська, наші джерела сказали, мовляв, місцеві ватажки нічого не вирішують. Довгий час ми з Андрієм працювали з опозицією Казахстану – проводили адвокаційні кампанії на їхню підтримку в партнерстві з «Відкритим Діалогом». Кейс, за який я найбільш гордий – це координація правозахисних місій у справі Надії Савченко у 2014 році. Ми запрошували польських та українських депутатів і правозахисників, літали до Воронежу й Москви на суди. Збереглися фотографії з «пошуків» О. Сенцова, О. Кольченка, Г. Афанасьєва – шукали їх у Бутирці, в Інституті Сербського, просили польських депутатів писати звернення в ці установи, сподіваюсь, це теж зробило вклад у захист цих людей. Тоді ж я побачив, що таке російська каральна система. Власне, перша версія списку Савченко писалася мною, Марком Фейгіним та аналітиками «Відкритого Діалогу». Ми першими озвучували його на прес-конференції в лютому 2015-го, потім його лобіювала ВО «Батьківщина». Як би не склалася політична доля Надії Савченко, я дуже радий, що брав участь у її адвокаційній справі.

Надія Савченко

–  Розкажи щось більше про російську каральну систему?

– Розкажу про один випадок. Під час першої місії на захист Надії Савченко, в одному із придорожніх ресторанів ми зустрілися з воронезькими правозахисниками. Я почав розпитувати про їхню діяльність, як раптом одна правозахисниця подивилася на мене й каже: «Знаєш, взагалі в нас діє закон про шпигунство, тому давай про політику не будемо говорити. Ти з іншої країни, також присутні поляки. Нам можуть від 7 до 11 років за це дати». І тут я зрозумів, наскільки це страшно й жахливо. У Воронежі ми познайомилися з журналістом Євгенієм Огарковим із «плюсів». Під час першої місії ми стояли під стінами СІЗО з українськими та польськими прапорами, бо нас не пустили до Надії, а от Огаркова наступного дня заарештували за те, що він вийшов у ефір на цьому тлі. На щастя, через кілька днів його випустили та депортували, але ці дві історії добре ілюструють, як жорстко працює система у РФ. Радію, що в нас відбувся Майдан, і ми не пішли цими авторитарними шляхами.

Receive Updates

No spam guarantee.

Твої думки щодо політичної перспективи України?

–  Статус України великою мірою визначається географічним положенням. Тут у неї є дві функції: бути активною країною, у якій щось відбувається, суб’єктом політики, або ж просто пасивно до когось приєднатися. Я, звичайно, за активний варіант. Коли мені говорять, що все погано чи долар піднявся, я завжди згадую історію Франції чи Німеччини – там люди постійно боролися за гідне життя, усіма доступними методами. Головне в таких випадках – аби люди перестали вірити абстрактним ідеям та красивим меседжам, а розуміли свій особистий і національний інтерес.

dsc_0327

Успішна країна складається з успішних людей, які не соромляться вимагати високих зарплат, гарного сервісу, чесного суду.

Все це здобувається кров’ю й болем. Найбільше боюся, що прийде авторитарний лідер, який усе законсервує. Динаміка має рухатися. Наразі я бачу багато ініціатив, акцій, фестивалів, які не могли б з’явитися за Януковича. Люди вчать мови, шукають щось за кордоном, і це однозначно плюс. Так і має бути у світі, що розвивається.

Які мостики кожен із нас у своїй роботі може вибудовувати, аби інкорпорувати Україну в світову спільноту?

– Перший пункт – розуміння людиною того, що національний інтерес є її добробутом, який, у свою чергу, є частиною свободи людей. По-друге, я хотів би, аби з’являлися люди, які не бояться бути азартними та грати в політику. Необхідні люди, які відчувають драйв від того, що вони займаються державними справами. Щоби це було нове покоління військових, поліції тощо. Люди, які не бояться кабінетних начальників, які готові обстоювати свої права. Саме так ми зможемо розбурхати застій.

У протистоянні системі людина викристалізовується.

Мають бути свобода, добробут, кайф від улюбленої справи, здатність обстоювати себе, відповідальність перед іншими. Необхідне розуміння того, що жодна держава у світі зараз не здатна дати тобі гарантію захисту та добробуту. Створюйте середовище людей, яким ви довіряєте й готові віддати останнє. Пам’ятайте, що життя у вас одне. Слідкуйте за собою. Час у нас зараз дуже цікавий, але дуже небезпечний.

Питання щодо інкорпорації можна розділити. Перше питання –  як інтегруватися саме українцям? Але проблема наразі в тому, що створюються пласти людей із кращою освітою і вищими доходами, які націлені на еміграцію. Звідси – створення спільнот, які не обмежені кордонами: товариства випускників, братства тощо. Я хочу, щоби ситуація в зовнішній політиці змінилася, й Україна мала свій почерк – стала агресивною, динамічною країною; центральноєвропейським Ізраїлем, суб’єктом міжнародної гри.

dsc_0306

–  Якими є принципи твого життя?

–  Перший принцип – чесність. Я завжди чесний зі своїми партнерами. Це стосується і грошей, і власних відчуттів щодо спілкування. Обираю все казати одразу і вважаю, що це краще, ніж тихі образи. По-друге, почуття свободи. Якщо десь є жорсткі посадові інструкції, я там себе не бачу. Власне, я так і став політичним консультантом, а не пішов на роботу в корпорацію, хоча в мене був досвід роботи на каналі «Україна». По-третє – це ризик. Не боюся ризикувати. Бувало різне: доводилося переховуватись, змінювати телефони, однак законів я не порушив, а якби порушив, то не сказав би. Наступне – розвиток. Хоч мені зараз 28 років, я намагаюся заповнити ті білі плями, що маю. Наприклад, я незадоволений рівнем своєї англійської мови, тому продовжую ходити на курси. Дуже добре пам’ятаю, які книжки хотів прочитати. У мене наразі із собою книжка «Стратегия. Логика войны и мира» Е. Люттвака, яку я хотів прочитати ще на 3 курсі, але купив буквально декілька днів тому.

Як ти формуєш власні механізми самонавчання?

– По-перше, головне мати час на роздуми і не соромитися 15-20 хвилин нічого не читати, а роздумувати, бо пошук інформації народжується з питань.

Я боюся того дня, коли не зможу ставити запитання і втрачу інтерес.

Коли в мене є питання, я вже шукаю, як втамувати свій інформаційний голод. Насамперед – це, дійсно, “Coursera”. Наразі я там слухаю історичні курси, зокрема курс з історії Китаю. Для розваг обираю тематику культури – наприклад, нещодавно закінчив курс із написання пісень. Політика – це storytelling. Наступне – це “KhanAcademy”. Унікальне явище! Там є все: від того, як працює тіньовий інтернет, закінчуючи літературними школами. Намагаюся ходити на цікаві лекції та візити спеціалістів у моїй сфері. Буквально днями був на лекції Лінкольна Мітчелла, політтехнолога, якого привозив «Інститут майбутнього». Намагаюся спілкуватися з людьми. В українському середовищі політтехнологів багато освічених людей, з якими я підтримую стосунки. Ми обмінюємось книгами, говоримо про сучасне мистецтво, просто ходимо в лазню.

Я вважаю, що людину треба показувати цілісно. Твоє хобі?

13817186_1203211369721386_908049639_n

– Минулого року я зацікавився академічним малюванням. Я ніколи не вмів малювати, але записався в IZONE на курси, ходив на “Drink and Draw”. Це такий вільний простір, де є оголений натурщик або натурщиця, якого всі малюють, паралельно п’ючи вино або пиво. Це дуже цікавий формат. Зараз я на канікулах, але з осені планую продовжити навчання малюнку й живопису. Зі спорту: коли я жив у своєму рідному місті, у Козятині, на жаль, у мене не було простору для секцій, бо це був кінець 90-х, тренери займалися іншим. Тому я ходив у тренажерку. Коли я вступив до Могилянки, то записався на секцію «Триглав». Зараз я розумію, що це було карате в шароварах, але тоді мені здавалося, що це класний стиль. На останніх курсах університету займався тайським боксом. З останніх моїх захоплень –  бразильське джиу-джутсу: часто ходжу на ефіри й боюся прийти з побитим обличчям чи із синцями, тому зав’язав з «ударними» стилями.

Ти казав, що написав книгу в співавторстві за Андрієм Вальчишиним. Розкажеш про неї?

–  Ми з Андрієм мріяли щось написати разом ще з року 2006-го, але руки не доходили. У певний момент вирішили, що час прийшов. Ми посиділи, порадилися. Найменше було суперечок щодо структури книги, бо ми одразу розподілили, хто які глави пише. «Брейнстормінгом» зробили обкладинку. Обкладинку малювала Анастасія Пєтушкова, коректуру робила дружина Андрія. Найбільше суперечок було щодо ціни. Ми вирішили зробити дорогий український бестселер, який коштував би великі гроші, однак ми довго сперечалися скільки взяти. Перед місцевими виборами ми продавали книжку за 490 грн за примірник. Наклад розійшовся. Її купували переважно кандидати місцевих рад. Також вона є частиною бібліотеки декількох депутатів Верховної Ради. Як ми підходили до випуску книги? По-перше, нам стало образливо, що в Україні немає хорошої бізнес-літератури. По-друге, ми відчували потребу створити настільний «хенд-бук» – візьми й роби. Ще в студентські роки, коли я хотів дізнатися, як робляться вибори, я брав у бібліотеці книжку в руки, але натомість читав про теорію держави, теорію права, однак не про технології. Наша книжка написана у формі інструкції – максимально цинічно й чесно. Власне, я дуже пишаюся цим продуктом. Ми самі вклалися в дизайн, папір, реалізацію, рекламу. Книжка окупилася за кілька тижнів. На закиди щодо високої ціни ми відповідали: «Принизливо пропонувати кандидату в депутати книжку, яка коштує дешевше, ніж пляшка дорогого віскі».

Перший примірник нашої книжки

Call to actions:

Я можу поділитися своїми знаннями у сфері організації медіа-кампаній та виборчих процесів, досвідом видання книжки. Я не соромлюся брати участь в проектах, де я нічого не розумію. Готовий ризикувати та залучатися до різних стартапів.

Враження від спілкування: Петро сам себе охарактеризував ось ціє фразою: “Герой – це не сумний монумент. Це – фонтан, який освіжає людей навколо”. Він фонтанить здоровим патріотичним запалом, практивними маркетинговими та політехнологічними кейсами, має власну сильну думку в кожному питанні. Швидкий на слово та відповідальний на дію. Саме такою має бути політика в Україні! Я пишаюсь, що такі могилянці її формують.

 


Спілкувався Олександр Король

Редакторки: Станіслава Хоменко, Анфіса Дорошенко, Марія Савченко

Дякуємо за фото  Pin Production

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі