Орися Демська. Генератор натхнення

1

Орися Демська – це викладачка, яка надихнула 3 з 30 своїх студентів у Німеччині обрати темою магістерської роботи Україну. Вона зацікавлює українською мовою і школярів (викликавши фурор в Українській академії лідерства), і студентів Могилянки. Довідайтесь з інтерв’ю, коли українська корпусна лінгвістика не відставала від світового контексту, наскільки важливий час «на подумати» та чому в Орисі Мар’янівни не було іншого вибору, як стати лінгвістом 🙂

Освіта: Дрогобицький державний педагогічний інститут ім. Івана Франка; Львівський державний університет ім. Івана Франка (аспірантура); Міжнародна школа гуманітарних наук Східної і Центральної Європи (наукове стажування); Університет Сержі-Понтуаз, Франція (наукове стажування).

Посада: професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», великий вчитель Української академії лідерства.

Авторка понад ста публікацій, зокрема, чотирьох книг; співавторка двох книг і двох словників.

Як Ви прийшли до вивчення української мови? Ваш батько Мар’ян Демський вплинув?

– Не те, що вплинув. Скажу навіть більше: у мене за великим рахунком не було вибору. Я ще не встигла народитися, а в батька було однозначне рішення, що народжується навіть не філолог, а мовознавець

З часом стало зрозуміло, що я більше лінгвіст, ніж мовознавець. У мене формальний склад розуму, тому тяжію до дуже чітких, майже математичних мовознавчих напрямів. І звідси, власне, тема моєї докторської дисертації – корпусна лінгвістика, що на межі математики, програмування і мовознавства. Це як сродна праця, бо тема відповідає моєму способові мислення.11214063_1020425968001695_4528948609206333817_n

Але в Україні вона є доволі вузькою, не поширеною.

– Річ в тому, що тоді, коли тільки почала цим займатися, у корпусних студіях ми йшли в однаковому темпі разом зі Східною та Центральною Європою.

Тому що так, корпусна лінгвістика започаткована у 1960-х роках в університеті Брауна (США), але це був перший її історичний етап. А вже модерна, сучасна корпусна лінгвістика – це 1995 рік, коли з’являється Британський національний корпус, який стає прототипом для всіх інших мов. Тож насправді наприкінці ХХ – початку ХХІ століття ми не дуже відставали від світового контексту.

Але корпусна лінгвістика має таку специфіку, що потрібен не тільки науковець, який формулює, творить наратив цієї галузі знань, а й споживач. На початку нульових і десятих, коли працювала над цією тематикою, українські мовознавці не були готові до використання корпусу як форми емпірики. Така ситуація і сьогодні не надто змінилася. Проте поява корпусу на зразок британського – це питання часу. Споживач з’явиться – буде й корпус.

Далі йдеться вже про інтелектуальний ринок, а ми цього ніяк не враховуємо. Українська наука, зокрема гуманітарна, мовознавча, не мислить категоріями ринку. Вона мислить категоріями захисту української мови, бо справді треба боротися і захищати її.

Але позиція того, хто захищається, завжди слабка. Того, хто нападає, – також слабка. Того, хто відбувається за правилами гри часу, – оце сильна позиція. Тому я не прихильник захисту чи нападу, я разом з тими, хто будує суголосно з вимогами часу та столітньої перспективи

Як Ви ставитеся до розробки стандарту української мови для вивчення іноземцями? Наскільки я розумію, зараз досі триває процес його підготовки.

– Я скажу, що ми запізнилися з цим уже щонайменше років на 20. Це надзвичайно важливо для нас з погляду багатьох аспектів. По-перше, українську мову як іноземну не обирають для вивчення на Заході, оскільки вона не сертифікована. Західний світ прагматичний. Якщо він обирає якусь мову для вивчення, то повинен мати якийсь диплом чи сертифікат з цієї мови. Це на рівні особистості.

Тепер перейдімо на інший рівень. Хочемо ми того чи не хочемо, але будь-яка імперія колись закінчується. І те, що Російська імперія завершиться, теж питання часу. А розпад будь-якої імперії супроводжується міграційними рухами. Частина російського суспільства після завершення Російської імперії опиниться в Україні. Це непогано, що вони прийдуть, але потрібно, щоб вони інтегрувалися в наше суспільство, а не колонізували його.

Саме тут важливими є знання мови, перевірити яке можна шляхом складання сертифікованого іспиту. Тому нам потрібен міжнародний стандарт, який слугуватиме інструментом захисту нашого мовного простору від тих, хто прийшов, залишився, але не опанував мови, не вивчив історії, не зробив того, що потрібно для інтеграції.

Людина набуває громадянства, складаючи іспит з мови. А як вона його складатиме? За якими стандартами? А якщо ми даємо громадянство без іспиту з мови й історії, то отримуємо феномен Саакашвілі – ні суспільство, ні він не захищені

Я влітку стажувалася в Секретаріаті Кабінету Міністрів і чула, що планується відкриття Українських інститутів у Парижі й Берліні. Але у зв’язку з тим, що не затверджено цього стандарту, є складнощі, щоб запустити ці Інститути.

– Але, з іншого боку, ми маємо Дипломатичну академію України імені Геннадія Удовенка при Міністерстві закордонних справ, де розробили стандарт української мови для дипломатів. І ці стандарти добре працюють. Я розмовляла з керівником Академії, і він розповідав, що дипломати з великим задоволенням студіюють саме українську мову для дипломатів, тобто за фаховим спрямуванням.

Український інститут Міністерства закордонних справ – це надзвичайно важливо, але як будь-що важливе, воно не народиться за один день. Ми повільні, але сподіваймося, що ми довго запрягаємо, проте швидко їздимо. Не знаю, який стан у Берліні, але я думаю, що в Парижа є хороші шанси. Здогадуюсь, що до Інституту там безпосередньо буде причетна Ірена Карпа (як культурний амбасадор у Парижі від України). Заходи, які вона робить, надзвичайно модерні; вони справді працюють. Це дає надію, що й Інститут у Парижі буде ефективно функціонувати.40152219_1393765574091240_7081335339394007040_n

Ви певний час працювали в Академії наук. Наскільки ця інституція є ефективною? Бо з моєї суб’єктивної точки зору, Академія наук здається дещо закритим середовищем.

– Погоджуюсь, що інституції Національної академії наук дещо герметичні. Молодь приходить туди радше спорадично, ніж систематично. Вступають до аспірантури  чи приходять на роботу одиниці. Як на мене, НАН мала б бути дещо більш відкритою, більш інтегрованою у соціальні процеси суспільства. Але тут значною мірою працює традиція.

Проте це не означає, що немає непересічних постатей, готових до суспільної комунікації. Скажімо, Лариса Терентіївна Масенко, яка працює в Інституті української мови. Я не знаю, чи хтось сьогодні є більш потужним мовознавцем в Україні, ніж Лариса Терентіївна. Вона працює і в Києво-Могилянській академії. Це той феноменальний приклад, блискуча модель, яку можна застосовувати, щоб академічні вчені ставали викладачами, а викладачі докладалися до академічної науки. Лариса Терентіївна взагалі багато речей започаткувала в Україні – і модерну соціолінгвістику, і модель зв’язку Академії наук і Могилянки.

Але тут важливо розуміти, що згори не вийде насаджувати моделі співпраці. Якщо у якийсь момент з’явиться рух знизу – науковці підуть в університети

Хоча я і зараз знаю багатьох співробітників Академії наук, які викладають в університетах, пишуть підручники для школи та ін.

А ким Ви себе бачите більше: науковцем чи викладачем? Як дійти до рівня, коли ти можеш розвиватися в науці, а ще паралельно навчати когось?

–  Це довга дорога до себе. Оскільки я виросла  у родині професора, то бачила, як батько вчився все життя, мама-вчителька вчилася все життя.  Тому все, що я найкраще вмію, – це вчитися. Я починала з викладацької кар’єри: спочатку в Дрогобицькому педінституті (тепер це Дрогобицький педагогічний університет імені І. Франка), потім в університеті імені І. Франка у Львові, після цього я потрапила у систему Академії наук.

На початку своєї викладацької кар’єри була переконана, що з мене найгірший викладач, який тільки може бути 🙂 Тому при першій нагоді втекла до Академії наук, вважаючи, що я більше науковець. Попрацювавши в Академії наук сім років, написавши докторську дисертацію, ще кілька книжок, зрозуміла, що ні: з мене кращий викладач.

І справді, я мала велике щастя і дуже вдячна Ларисі Терентіївні Масенко, яка запросила мене до Києво-Могилянської академії. Потім ще кілька років не знала, хто я більше: чи викладач, чи науковець. Але років так чотири-п’ять тому все-таки зрозуміла, що є більше викладачем.

Я захистила свою кандидатську дисертацію в 1996 році, отримала диплом професора у 2016 році – 20 років щоденної наукової праці. І це власне дорога до себе. До моменту, коли вже починаєте розуміти, де ваше місце під сонцем, яка ваша сродна праця, як каже Сковорода, треба пройти шмат життя.38121324_2152956921692543_8575551700008435712_n

– Але зазвичай ми прагнемо швидкої відповіді, результату.

– Я противник швидкого старту. У мене є колега Юнона Лотоцька, блискучий психолог. Вона якось зауважила, коли ми розмовляли про феномен швидких перемог: якщо люди отримують яскраві швидкі перемоги, то стають жертвами тих досягнень. Натомість, коли перемога дається тяжкою працею, то в неї багато інвестовано, інша її ціна.

Наприклад, в гуманітарній науці треба багато прочитати. А на це йде не один рік. Треба багато писати, але більше, ніж 7 сторінок на день – це вже талант таланту. У середньому, як пишеться 2-3 сторінки, то взагалі молодець. А ще треба думати 😉 над тим, що читаєш і пишеш… Словом, це далеко не швидка історія.

Я взагалі проти швидких результатів. Дуже люблю японський віршик, на жаль, не знаю, хто автор, і відтворю його приблизно, але суть збережу: «Нумо, равлику, помаленьку вилазь на Фудзіяму». Той равлик буде довго лізти, але це і є ідея руху, повільного, однак незворотного руху вгору

Якось на одній з моїх публічних лекцій до мене підійшли люди й запитали, в чому мій секрет. Не зрозумівши, перепитала, а потім відповіла: «Я люблю те, що роблю, і щодня працюю».

– «Працюю» – Ви маєте на увазі суто викладацьку й дослідницьку діяльність?

– Я працюю по-різному. Часом можу читати щось, здається, дуже далеке – наприклад, «Історію грошей». Читала  цю книжку, і дуже багато запитань виникло щодо мови. Ось дивіться: чеканяться слова і чеканяться гроші. Цінність грошей/слова, значення грошей/слова… Кожен день працюєш, щось робиш, вчишся, довідуєшся і робиш те, що любиш. Хоча в мене є і канікули, і відверте байдикування.

А ще дуже люблю час «на подумати», коли нічого іншого не робиш. Перші практики планування такого часу в мене пов’язані зі стажуванням у Ґіссенському університеті. Там просто трошки по-іншому збудований робочий день – у тебе є час «на подумати».

І це дуже слушно, бо ж казав хтось: «Бійтеся убогості заповненого обов’язками життя». Часом гіперактивність – це втеча від себе. Чудово, коли просто є година-дві на сісти та подумати, що ти прочитав, чому написав так, пізнати себе. Інколи це дуже страшно, але це надзвичайно важлива практика в житті

Стиль Вашого викладання передбачає не просто виклад фактажу: Ви вчите думати, ставити запитання. А як Ви почали ставити запитання? Тобто що Вам допомагає вчитися?

– Просто має бути цікаво. Безмежно вдячна батькам за те, що не ламали мого характеру. Коли я робила щось не так, мене не карали, а пояснювали наслідки моїх вчинків і мою відповідальність за них. Батько формував наш світогляд. Давав мені і сестрі читати правильні книжки, обговорював їх з нами.

Як наслідок, я сформувалася у системі координат вибору та відповідальності. Напевно, це й зумовило ті результати, які маю

40766712_456527048188817_6758183056604921856_n

Ви викладали в багатьох країнах: у Франції, Німеччині, Польщі… Який досвід найбільше запам’ятався?

– Найбільше – досвід викладання в Московському університеті імені Ломоносова українською мовою. Я читала гостьові лекції про історію української лексикографії на відділенні славістики в нульові роки.

А який запит на вивчення української у світі?

– Лише 1996-1997 рр. у Вроцлавському університеті викладала саме українську мову (лексику української мови й історію мови з елементами історичної граматики). Потім це все були такі дисципліни: лексикографія, корпусна лінгвістика, ідентичність і мова.

Зараз в Ґіссенському університеті (Німеччина) маємо проект «Зони контактів і конфліктів у Східній Європі». У межах цього проекту розробляла два нові курси – «Мова і конфлікт», «Топонімічний конфлікт». Тобто йшлося про те, як мова або історія мови бере участь у різних геополітичних конфліктах. Нас цікавила мовна історія Донецького регіону. Аналогічно топонімічний конфлікт – декомунізація та перейменування.

Апробовуючи названі курси, працювала з європейськими студентами, які навчаються за програмою ERASMUS+. Більшість наших занять мали формат «перевернутого класу».

Виявилося, що в Німеччині є близько 90 назв вулиць Леніна. Це було відкриття навіть для самих німців. Також у мене була студентка з Італії, яка досліджувала, як виглядає їхній простір, пов’язаний з Муссоліні. Тож фактично мої західні студенти осмислювали свій простір через український

Отже, де-юре йдеться про мову (ономастику), але це не є практика вивчення мови як іноземної. Це теоретичні курси, де мова є однією зі складових історії, яку я розповідала, яку ми вивчали. Тому не можу сказати, наскільки існує зацікавлення саме українською мовою у світі.

Але таке пізнання свого через українську ситуацію, можливо, ще більш актуально.

– Так, і люблю про це розповідати. Серед моїх студентів були не лише філологи, а й культурологи, політологи, історики.

З усіх цих людей (близько 30 загалом) упродовж року троє обрало Україну темою магістерської роботи. Вважаю це чудовим коефіцієнтом корисної дії

17522555_10209412574371580_935328854997751223_n

Як почалася історія з Українською академією лідерства?

– У мене є таке правило: коли мої студенти звертаються до мене з якимись діловими пропозиціями, то знаю, що маю їх послухати і зробити все, що можу. Бо я сама вчу їх бути проактивними.

Якось улітку моя студентка Оксана Красовська зателефонувала і сказала, що є проект, і мене хотіли б запросити повикладати українську мову. Через тиждень відбулася зустріч з Оксаною Красовською і Романом Тичківським.

От вони розповідають про проект, і я почула слова «цінності, місія, візія». Думаю: «О! І це в Україні?». Далі вже не слухала: зрозуміла, що хочу приєднатися

Але проблема була в тому, що колеги бачили модель української мови – «як правильно писати, як скласти ЗНО». Я запропонувала, що буду розповідати про українську мову у світі, але не готуватиму до ЗНО, бо не вмію цього робити. Оксана, яка слухала мої лекції у магістратурі, сказала: «Добре, чудово». Так почалася співпраця з УАЛ.

У щастя людського є два крила, так і в мене. З одного боку, є Могилянка. Я безмежно люблю своїх могилянських студентів! А з іншого боку – Українська академія лідерства, де теж надзвичайно непересічні дітлахи. Так, спілкуючись зі своїми учнями, зрозуміла, що я все-таки спочатку викладач, а потім науковець.

– Пам’ятаєте своє перше заняття в УАЛ?

– Так. Прийшла в аудиторію й сказала: «Я в житті не викладала у школі. І такого віку студенти, як ви, у мене вперше. Прошу вашої допомоги». Ця допомога насправді була мені потрібна. Тоді навіть уявлення не мала, як навчати цих дітлахів, які щойно закінчили або ще навіть не закінчили школу.

Єдине, чітко розуміла, що мені потрібно було розірвати їхній зв’язок з уроком української в школі. І я попросила написати коротке есе про зелені черевики. Це був фурор 🙂

«Може, про калину? Може, про любов до української мови?» Кажу, що ні. Це «розірвало» аудиторію: студенти зрозуміли, що буде щось нестандартне, а для себе зрозуміла, що їм це цікаво. У такий спосіб почали. Зараз я читаю курс про мовний код ідентичності, про мовне обличчя країни, про мову і державу.уал

– А як Ви розповідаєте про мовну ідентичність ?

– Наприклад, дивимося фільм «Моя чарівна леді», мюзикл 1964 року з Одрі Хепберн у головній ролі. І розбираємо цей фільм, коментуємо, як Еліза Дуліттл, на початку історії абсолютно мовно неграмотна, у кінці фільму засвідчує блискуче знання англійської мови. І ми бачимо, як вона із жінки у брудному, темному одязі перетворюється на яскраву жінку в білому одязі. Ба більше, еволюція відбувається і в просторі: вокзал – середовище вищого світу.

Це гарний приклад, бо багато хто не вважає, що потрібно гарно розмовляти, вправно володіти мовою, не сприймає мову як інструмент. Зрештою, ми вчимося у школі, як грамотно ставити коми, а не як користуватися мовою для досягнення певної мети.

23519012_1973211003000470_9206702678563634757_n

Ще знаю Вас як організатора «Liberal Arts». І одна справа – це дослідницька діяльність, викладання для студентів, а інша – навчання вчителів.

– «Liberal Arts» – це з одного боку моя ідея, а з іншого – Української академії лідерства. Коли об’єднали моє й уалівське бачення, вийшла Програма УАЛ «Liberal Arts» для вчителів. Це надзвичайно життєдайний проект, який збирає навколо себе унікальних людей, спікерів, цікавих проактивних вчителів. Ми розуміємо, що обіймаємо зовсім невеликий сегментик українського суспільства, але я думаю, що крапля камінь точить, і все в житті починається з малого.

Програма УАЛ «Liberal Arts» для вчителів важлива й потрібна для української школи. Ми намагаємося сформувати освітню культуру Liberal Arts.

Найважливіше завдання цього проекту – розширити межі до століття, щоб відбуватися не тут і тепер, тиждень уперед-назад, навчальний рік або від виборів до виборів. А у межах століття

Тому велика подяка Western NIS Enterprise Fund (WNISEF) за підтримку в реалізації цього проекту.

Як Ви все встигаєте, як відновлюєтеся?

– Люблю дивитися фільми, особливо, коли є і книжка, і  фільм. Останньо перечитала Франсуазу Саган «Чи любите ви Брамса» у хорошому перекладі українською мовою. А потім передивилася фільм за цим твором, де грають Інгрід Бергман та Ів Монтан. Це безмежне задоволення – неймовірна естетика французького чорно-білого кіно.

 

Спілкувалася Ірина Мартинюк

Редакторка: Марія Чадюк

Дякуємо за фото Українській академії лідерства

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі