Олена Ящук-Коде. Культурний амбасадор України

111

Нині усе частіше можна почути про «неофіційних» амбасадорів України у світі – культурних діячів, спортсменів та ін. Це почесне звання належить й Олені Ящук-Коде, ініціативи якої сприяють культурному діалогу між Україною і Францією. Дізнайтеся з інтерв’ю, як зароджувалася Могилянка і творився її унікальний внутрішній світ, які особливості життя української діаспори в Парижі та де можна прочитати про українсько-французько-британський трикутник 🙂

Освіта: НаУКМА («Культурологія»), Інститут політичних наук у Парижі

Досвід: авторка книги «Париж і Лондон. Столиці мого життя», співавторка збірок «Париж такий, як є, і іншого немає», «Підземне царство метро», англомовної збірки «My Paris Story» та «Енциклопедії Києво-Могилянської Академії», співзасновниця «Літературних прогулянок у Парижі», художниця.

Налаштовуйтесь на хвилю Олени під час читання, плейлист спеціально для ММ:

Чому Ви обрали КМА й культурологію?

– Почалося все з того, що я вступила до першого Національного гуманітарного ліцею при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка у 1991 році. Це фактично і змінило моє життя. Тому що саме там працювали викладачі і КНУ, і майбутньої Могилянки.

Завдяки викладачу факультативу культурології, Ігорю Лосєву, мені захотілося продовжувати навчання у цій сфері. Тож для мене було логічно потім вступати у Києво-Могилянську академію, хоч я думала також про журналістику, філологію в КНУ. Однак Могилянка була тим, що тільки починалося. Ніхто не знав, як буде далі, – це був суцільний експеримент. І він був дуже цікавим.

Я прийшла в Академію у 1993-му. Це був другий рік існування Могилянки. Дуже рада, що належу до цього покоління «першопрохідців». Тому що країна змінювалася, ніхто не знав, яким буде її майбутнє. І в Могилянці ще не було до кінця усталених правил.

Усе зароджувалося на наших очах і з нами разом

Що Вам найбільше запам’яталося зі студентських років?

– Багато чого, бо я вчилася і на бакалавраті, і на магістерці. Мені наше покоління запам’яталося тим, що ми дуже-дуже хотіли вчитися. Еквіваленту того, що давала Могилянка, не було. Але водночас це була досить еклектична освіта, тому що ми частково самі обирали, які предмети вчити.

Якщо коротко, це неймовірний інтелектуальний голод і свобода, якої сьогодні, може, вже й немає. Тому що коли будь-яка нова структура розвивається, то з часом бюрократизується. А на початку ми перебували у творчому хаосі.

Ми вивчали кілька мов, а хотілося більше, ніж дозволяло керівництво та ресурси Могилянки. Ми просто ночували там: я зранку приходила і до самого вечора була в Академії. А між самими могилянцями був особливий дух братерства. Тоді ж було тільки три факультети, і ми всі більш-менш одне одного знали.

Це сьогодні є інтернет, соціальні мережі, а тоді ми були у своєму особливому внутрішньому світі

Тоді багато хто хотів навчатися закордоном, у нас були можливості брати участь у різних конкурсах та програмах. Тож у 1996 році я вперше поїхала за межі України, у Францію. Провела там кілька місяців, які мене дуже змінили.

IMG_1747Ви також навчалися в Інституті політичних наук в Парижі. Це вже було після випуску з Могилянки?

– Справа в тому, що коли я у 1996 році поїхала, то з багатьох причин (і фінансових, і адміністративних) не змогла там залишитися на цілий рік, тільки на семестр. Потім повернулася, закінчила навчання в Могилянці. Але мені дуже хотілося довчитися у Франції. Тож мала мрію знову поїхати туди.

Тому я шукала можливості, контакти, продовжила вивчати французьку мову. Потім знайшла роботу у французькій компанії. І ось так – цеглинка за цеглинкою вдалося все організувати.

Коли я їхала у Францію вдруге, у 1999 році, то вже мала диплом магістра, й мені не потрібно було повертатися. І з того часу я приїжджаю в Україну тільки додому з візитом. У мене були особисті причини, через які я вирішила залишитися та будувати моє життя у Франції. Я навчалася два роки, отримала диплом, а потім знайшла роботу.

Але ж Ви певний час жили і в Лондоні, правильно?

– Так. Я одружилася, у мене народився син. Моєму чоловікові запропонували роботу в Лондоні. Ми там фактично все починали спочатку, бо я до цього, можливо, тільки два рази була в Лондоні на три-чотири дні. З одного боку, це був виклик, а з іншого – як можна відмовитися від такої пропозиції?

Загалом, я прожила 14 років у Франції і 4 у Великобританії. І це відображено в книзі, бо існує різниця у моєму баченні цих країн. Наприклад, у мене більш споглядальний підхід до Франції, тому що я досить давно живу тут, можу собі дозволити такий погляд: водночас і зсередини, і ззовні. Тоді як мій опис Лондона є більш автобіографічним, тому що часу на відсторонене споглядання майже не було. Це було більше «уживання» у нову культуру.

IMG_2072– Ви взаємодієте з діаспорою українців у Лондоні, Парижі. Яка там ситуація?

– Діаспори є різні. Є старе покоління: нащадки тих, хто виїхав на початку ХХ століття, під час Другої світової війни. А є молода діаспора – ті, хто приїхали з України.

І в Лондоні, і в Парижі є доволі багато активних асоціацій. У принципі, через революцію і війну ми всі активізувалися, тому що це, насамперед, питання виживання України та нашої ідентичності. Де ми не жили б, ми залишаємося українцями, які тримають зв’язок із Батьківщиною. І потрібно згрупуватися, щоб щось робити з разом з Україною.

Сьогодні якщо хтось хоче проявити якусь ініціативу – він її проявляє. Хіба що немає достатньої підтримки української держави та належного фінансування. Багато ініціатив тримається на власному ентузіазмі. Сподіваюся, з часом ця ситуація зміниться у позитивному плані. Є реальні підстави для надії: у листопаді 2017-го в Парижі пройшов фестиваль «Вікенд на Сході», присвячений Києву, організований нашими західними партнерами за участі України. Це була знакова подія для нас.

Ще одна свіжа подія – поява українського національного стенду на Книжковому салоні в Парижі у березні цього року, фінансованого державою. Це стало можливим завдяки відданій роботі багатьох людей, зокрема секретаря Посольства України у Франції з питань культури Ірени Карпи, програматора та перекладачки Ірини Дмитришин, директорки Культурного центру Наталії Кочубей та дизайнерки стенду Надін Кобилко.

Перейдімо до Ваших ініціатив 🙂 Розкажіть, будь ласка, з чого почалися книжкові благодійні ярмарки.

– Мабуть, варто почати з 2009 року. Саме тоді я вступила в асоціацію «Українські перспективи». Це асоціація, яка зацікавлена у культурному діалозі між Україною та Францією, посиленню зв’язків. Ми щомісяця видавали, по суті, електронну газету, де писали французькою мовою про події, пов’язані з Україною у Франції.

Потім я поїхала в Лондон і тоді вже писала про українців, які жили там. Це мені відкрило багато дверей, я змогла познайомитися з нашою громадою, завести друзів. Займалася цим чотири роки. У 2013 році я повернулася до Парижа, у листопаді вже почалися події на Майдані. Звичайно, ми дуже переживали. Саме тоді українське життя в Парижі надзвичайно активізувалося.

У нас теж відбувся своєрідний Ренесанс – з’явилися асоціації допомоги Україні, нові ініціативи

Ми були шоковані, коли почалася війна. Ходили на маніфестації, бо важливо було показати, що наша громада реагує. Мені дуже хотілося допомогти, й у певний момент виникла ідея. Вирішила зробити ярмарок, де можна було б продавати свої книжки, які ми більше не читаємо. Бо у мене є проблема: я завжди купую дуже багато книжок, а потім немає, куди їх складати. Подумала, що я не одна опинилась в подібній ситуації. Запропонувала продавати книжки, а гроші від продажу віддавати асоціаціям.

Спочатку думала, що це буде одна-єдина подія. Але до мене звернулися митці, які роблять щось своїми руками. Ярмарок перетворився на «книжково-мистецький». Перший раз це було, якщо не помиляюся, у жовтні 2014 року.

Усе пройшло досить жваво, і потім я почала їх організовувати десь два-три рази на рік, практично до квітня 2017 року. Ми намагалися постійно змінюватися: додавали музику, співали, грали на гітарі, продавали вареники, пиріжки. Тобто прагнули цей концепт збагатити. Уже пройшло 8 благодійних ярмарків. Крім українців, запрошуємо французів, аби показати їм, що ми робимо, що є українською культурою. Це також нагода зібратися серед своїх та добре й корисно провести вечір.

IMG_1894

– А «Літературні прогулянки»? Як з’явилася ідея?

– У Лондоні я була членом Читацького клубу, який збирається раз на місяць. Там ми обговорювали твори українських письменників. Я хотіла приєднатися до чогось подібного в Парижі. У нас уже є Літературний клуб, що в цьому році святкуватиме десятиріччя свого заснування. Головна організаторка, Оксана Мізерак, запрошує українських письменників у Париж, які презентують свої  книги. Це чудова нагода поспілкуватися з автором та придбати його книги з автографом.

А Читацький клуб – це саме читачі. Тобто трошки інша концепція. З моєю колегою, Мар’яною Гевак, ми спочатку теж думали читати і обговорювати певний твір, але швидко зрозуміли, що Париж – дуже літературне місто. Тут працювало багато митців, художників, письменників. Тому вирішили обрати формат прогулянок.

Першим «героєм» став Ернест Хемінгуей та його роман «Париж – це свято, яке завжди з тобою». У Парижі є місця, де він зупинявся, працював, їв, зустрічався з друзями. Організувати прогулянку було дуже легко, вона тривала три години. Ми пройшли пів-Парижа!

IMG_0043

Другим був Еріх Марія Ремарк і його «Тріумфальна арка». Він залишив у своїх творах багато точних адрес, тож можна було практично візуалізувати той Париж, який був у творі. І ця діяльність нас так затягнула, що ми робимо цей проект уже третій рік, раз на місяць, в неділю.

Ми додали також окрему серію «Український Париж». Знаходимо письменників, які пов’язані і з Україною, і з Парижем

Ми намагаємося обирати так, щоб серед наших героїв були і письменники, і письменниці, французи й іноземці: ірландець Оскар Уайльд, італієць Джакомо Казанова, французькі письменники Жорж Санд, Франсуаза Саган, Ґастон Леру, Александр Дюма, Антуан де Сент-Екзюпері, Гі де Мопассан… Ми започаткували також серію «Український Париж»: говорили, наприклад, про Марко Вовчок і Жуля Верна, тому що вона перекладала його і жила в Парижі, дуже цікава особистість. А також про народжену в Києві Ірен Неміровски, політиків-письменників Симона Петлюру та Володимира Винниченко.

Принципово робимо це виключно українською мовою. Хочемо, щоб українська звучала на вулицях Парижа, щоб нас не плутали з поляками чи росіянами. Водночас нам важливо, щоб українці, які живуть в Парижі, знали і свою історію, й історію країни, в якій вони перебувають.

24862085_10155276624069370_3624660561881702662_n

Як виник задум написати «Париж і Лондон. Столиці мого життя»?

– Я робила записи уже дуже давно. Уперше написала у такому стилі записок ще у 2002 році. Тоді я ще писала російською мовою, тому що більше орієнтувалася на знайомих із пострадянського простору. У той час якраз з’явився сайт бібліотеки Максима Мошкова Lib.Ru, і в них була сторінка «Заграница», де люди, що живуть закордоном, могли писати про свій досвід. Спочатку виставляла статті на цьому сайті, і таким чином мене знаходили – я навіть публікувалася в українських журналах. Таким був початок, 15 років тому.

Потім я дописувала французькою мовою до «Українських перспектив» кілька років. Проте бажання книги було досить давно. Почала з того, що поки була в Лондоні, написала збірку художніх оповідань (перейшла на українську мову, й це було доволі складно насправді). Хотіла їх опублікувати, але не знайшла видавця.

Згодом я познайомилася з письменницею Мілою Іванцовою, яка очолювала українську редакцію видавництва «КМ-Букс». Моя ідея писати про життя у французькій столиці повністю відповідала концепції їхньої серії «Відкритий світ». У ній вже було кілька книжок про життя закордоном: китайські історії, японські, македонські тощо. Тож мені пощастило: я потрапила у вдалий момент.

Ще в мене була пропозиція взяти участь у збірці. Євгенія Кононенко зібрала кількох авторів, що писали про Париж. Я взяла участь у цій збірці, вона вийшла водночас з моєю книгою і має назву «Париж такий, як є, і іншого немає».

Аби не повторювати той самий задум у межах однієї серії, ми вирішили, що маю написати другу частину про Лондон. І думаю, що добре вийшло, бо утворився такий українсько-французько-британський трикутник

Період написання був доволі довгим, але я рада, що у 2017 році вийшли і моя книга, і збірка. Плюс, я змогла взяти участь ще в одній збірці – про дорожні історії «Підземне царство метро». Тож склалося так, що вийшло одразу три книжки з моїми оповідями.

image1У Вашій книзі Лондон і Париж зображуються не як «для туристів». Це погляд на столиці не тільки ззовні, а й зсередини. Тож які вони, справжні, «буденні» Лондон і Париж?

– У процесі роботи над книгою зрозуміла, що я «співець буденного життя». Мені хотілося показати, що відбувається за межами «гламурного» фасаду. Яким є життя кожного дня з його радощами та проблемами: що таке шукати житло, ходити на закупи, відводити дітей у школу, вчитися чи працювати, потерпати від страйків, відпочивати, зустрічатися з друзями, подорожувати, одружуватися… те, що люди роблять всюди. Але в кожній культурі є свої особливості.

Хотілося передати на папері смаки та запахи міста, ритм, стиль, мистецтво життя, характер жителів Парижа та Лондона. Чим ми схожі й чим відрізняємось. Я також писала про власний досвід адаптації у двох різних країнах. Це відбувалося по-різному і за різних обставин, тому мені здалося цікавим поділитися цим досвідом та враженнями. Я пишу максимально щиро, аби читач міг подорожувати, не виходячи з дому!

Що Ви побажали б студентам, як найкраще провести час у КМА?

– Щодо навчання в Могилянці, то я рекомендувала б вивчати мови, хоч на якому факультеті ви вчитеся. Це завжди було сильною стороною студентів Академії, частиною її престижу. А ще раджу не боятися брати факультативні дисципліни з інших напрямів для розширення кругозору.

Важливим є також стажування у КМА. Часто-густо це перший професійний досвід, який для багатьох студентів став вирішальним у виборі майбутньої професії. Адже в Могилянці ми отримуємо знання, які потім необхідно конвертувати на ринку праці.

У Могилянці є унікальна можливість зустрічати цікавих людей, викладачів та запрошених гостей, надихатися їх прикладом. Тому я радила б скористатися кожною можливістю для нових зустрічей та розширення власних горизонтів. Не потрібно боятися експериментувати, пробувати себе у різних напрямах, аби дізнатись, що саме є для вас найцікавішим та найважливішим.

image2 (1)Call to action:

– Я хотіла б запросити на міжнародний фестиваль «Книжковий арсенал», який відбуватиметься з 30 травня до 3 червня. Наразі закликаю купувати мої книги «Париж і Лондон. Столиці мого життя», збірки «Париж такий, як є, і іншого немає», «Підземне царство метро» в мережі книгарень «Буква» та в інтернет-крамниці видавництва «КМ-Букс».

До мене можна звернутися з будь-яким питанням через фейсбук. Можу поділитися досвідом навчання закордоном, адаптації та життя в двох європейських країнах – Франції та Великій Британії. Маю досвід роботи в кількох галузях: маркетингу та продажах, реалізації творчих проектів.

 

Дякуємо за фото Мар’яні Гевак, Cyrille Clément, Rob Sitbon

Спілкувалася Марія Чадюк

Редакторка: Марія Чадюк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі