Оксана Іванців. «Остудимо голови, запалимо серця»

1

Як креативно відновлювати справедливість? Оксана Іванців – справжній майстер цієї справи. Вона руйнує упередження і посилює інтеграцію українського суспільства. Дізнайтеся з інтерв’ю інсайдерську інформацію про театр КМА, стратегічний підхід до адаптації наших бійців та могилянський внесок у кінематографію. Читайте інтерв’ю і запалюйте ваші серця!

Освіта: НаУКМА (Факультет правничих наук), Аспен Інститут в Україні (програма «Цінності й суспільство»), нині – УКУ («Управління неприбутковими організаціями»)

Досвід: заступник директора у «STUDENA», виконавча продюсерка документального фільму «Невидимий батальйон»

Налаштовуйтесь на хвилю Оксани під час читання, плейлист спеціально для ММ:

Чому Ви обрали Києво-Могилянську академію?

– Це була моя мрія, яка візуалізувалася. Могилянка в моєму житті почалася у 5-6-му класі, коли я, мабуть, з підручника історії дізналася про неї. Мене захопило те, що це один з перших навчальних закладів у Східній Європі з легендарною історією. А потім чи по телевізору, чи по радіо почула про відроджену Києво-Могилянську академію й ідею, яка вкладалася в неї, – професіоналізму, патріотизму, елітарності.

Крім того, я завжди не терпіла корупції. На жаль, в моєму рідному місті для багатьох людей ще в ті часи, до ЗНО, це було цілком нормальним. Я розуміла, що ніколи не дозволю давати за себе хабарі. Тому що просто не могла б вчитися, усвідомлюючи, що моє місце могла б посісти достойніша людина, ніж я.

Тож Могилянка – це університет, який повністю відповідав моїм цінностям. Пам’ятаю це абсолютно дитяче захоплення, коли вперше, в 11-му класі, прийшла на Перший плац.

Пригадую: стою у відчутті абсолютного щастя і розумію, що тут моє місце, я обов’язково сюди вступлю

Як обрали «Право»?

– Насправді я дуже поліфункціональна людина, тому довго вагалася, куди мені подавати документи: чи на право, чи на культурологію, чи на соціальну роботу.

Коли йшла вчитися на право, мріяла, що буду працювати у сфері якогось правозахисту, що це буде громадський сектор. Бо не бачила себе як суддю чи юриста-адвоката. І те, чим зараз займаюся, теж річ на перетині дуже багатьох різних сфер знань. Мабуть, це мені і подобається, що можна поєднувати абсолютно різні сфери, які люблю.

Які найяскравіші спогади зі студентських років?

– У нас була дуже хороша група, доволі нетиповий курс для правничого факультету. Багато хто почав займатися, наприклад, власною справою чи чимось творчим. Моя подруга відкрила своє піар-агентство, Аліна Качоровська має власний бренд взуття.

У нас був творчий курс, ми дуже дружили. Тому кожен рік у Могилянці – для мене надзвичайно теплі спогади і про наш факультет, і про могилянський театр, у якому я грала. Мені там дуже подобалося.

180557_1852679677981_347474_n

Як долучилися до театру?

– Це було легендарне відпрацювання 😉 Мені завжди хотілося грати в театрі, тому що він поєднує різні види мистецтва: літературу, поезію, танець, музику та інші. А коли я прийшла в могилянський театр, то відчула, що вони ще й зачіпають ті теми, які мені близькі.

Ми шукали, як зробити виставу щирою і справжньою, щоб не було награності. І це теж було дуже класно.

Урешті-решт, у театрі, якщо ви правильно працюєте, утворюється такий колектив, у вас такі глибокі зв’язки, що це навіть більше, ніж дружба

Тому що ви часто одне одному відкриваєтеся у такому, в чому не відкриваєтеся навіть найріднішим. Театр – доволі інтуїтивна штука. Ти там працюєш зі своєю психікою, тілом, відчуваєш і щиро відкриваєшся у своїх почуттях.

З цього театру Дар’я Гайкалова зараз режисерка в Індії. А наша режисерка Тетяна Шуран півтора роки тому разом зі мною поїхала в Краматорськ і там ставила документальну виставу з сім’ями ветеранів АТО та переселенців.

Можливо, є вистава, яка Вам найбільше запам’яталася?

– Мені всі запам’яталися. Моя перша роль була жінка №1 чи № 2 у виставі за п’єсою Лідії Чупіс «Страсті за юродивим». Це була поетична вистава про розп’яття Ісуса Христа, який у виставі був таким собі юродивим – людиною не від світу цього, яка говорить про дивні, немирські речі. Ми її дуже добре переосмислили. Тому що це дуже глибокий конфлікт натовпу, який вимагає розіп’яти Христа, і Пілата – чиновника, який розуміє, що це несправедливість, але не може нічого зробити у межах того, що йому дозволяє закон, хоч як намагається.

Ми дуже нестандартно подавали ці образи. Наприклад, первосвященика грали як «хольоного» мальчика, який дуже улесливо усе розказував, умів подобатись людям. Ісус Христос у нас був маленький хлопчик, який просто стояв під хрестом. Я грала жінку №1 чи №2, яка прийшла туди розважитись, бо в ті часи страта була своєрідною атракцією.

Мене підтримувала вся група. Потім на факультеті ми з цього ще довго жартували, бо у мене була другорядна роль, але, в результаті, оскільки більшість глядачів у залі були мої, то і всі квіти теж були мої 🙂

Ще ми робили вистави-етюди, де просто розказували невеликі історії з життя. Була вистава за Янушем Корчаком «Молитви по тим, хто не молиться». Задум був такий: є умовна кімната, куди приходять різні люди. Вони в момент своєї самотності вирішують поговорити з Богом. Деякі молитви у нас були спільні, наприклад, молитва бунту, поєднання, радості. І це все спліталося в одну історію.

Януш Корчак – це польський педагог і письменник, який загинув разом з групою дітей, у яких був вихователем, у концтаборі. Проте він міг уникнути цього. Його відпускали, але він сказав, що зі своїми дітьми піде до останнього. І в нашій виставі теж прослідковувалися ці мотиви.

17353205_10212095351880312_7275051168191366301_n

Ви також закінчили програму «Цінності і суспільство». Можете детальніше розказати про мету, формат?

– Це аспенівська лідерська програма. Після Другої світової війни Вальтер Папке, американський бізнесмен та філантроп, зрозумів, чому трапляються війни. Бо люди не можуть між собою домовитися. Як це змінити – за одним круглим столом зібрати лідерів думок різних сфер.

Їм дають філософські тексти на різні теми, наприклад, справедливість. Перед семінаром ці тексти читають, а потім обговорюють. Це цікаво, бо кожен сприймає один той самий текст крізь призму власного досвіду. У таких дискусіях народжується, якщо не консенсус, то хоча б розуміння іншої сторони, усвідомлення, що є різні думки, ставлення.

Цей формат став дуже успішним у Штатах. Там це відбувається на найвищому рівні. А згодом він почав поширюватися по світу, зокрема є Аспен Інститут і в Україні. Я була на програмі «Цінності й суспільство» – це вважають аспенівською молодіжкою, тому що туди беруть учасників від 27 до 35 років.

Там були люди з бізнесу, політики, митці, громадські діячі, журналісти. Часто ми дуже по-різному дивились на питання, але головне, що всі вміли слухати одне одного. Це була чудова можливість на тиждень відволіктися від вирішення справ і дозволити собі у класній компанії поговорити про метафізику. Певною мірою я відчула себе знову в Могилянці.

Як відбувся перехід від юридичної сфери до громадської?

– Десь після Майдану я зрозуміла, що якщо хочу змін, то не варто чекати, що хтось прийде і зробить їх замість тебе. Треба ризикувати, брати на себе відповідальність. До цього думала, що не готова, що недостатньо знаю, була дуже самокритична до себе.

А потім, у певний момент, зрозуміла, що ніхто не буває достатньо готовий. Тут питання тільки в ризику і сміливості

Ти маєш визнати, що точно зробиш багато помилок. Тобі доведеться з ними якось справлятися. Тож це була боротьба і з власним перфекціонізмом, що ніколи не буде ідеального результату 🙂 Треба просто працювати над цим у процесі.

Я трохи волонтерила перед цим у різних ініціативах, але мені постійно хотілося зробити щось своє. У мене була віра, що вийшло б не гірше.

Як з’явилася ідея «STUDENA»?

– Усе почалося з того, що волонтерячи в одній ініціативі, ми познайомилися з Настею Мельниченко (теж випускницею Могилянки). Вирішили, що хочемо спробувати зробити щось своє. Ми довго говорили про те, які цінності для нас важливі. Зрозуміли, що, передусім, для нас головне підхід до речей, з одного боку, з критичним мисленням, а з іншого – з полум’яним серцем й ентузіазмом.

Так у нас виникла назва «STUDENA». Ми її розшифровуємо як: «Остудимо голови, запалимо серця». Тобто з холодним розумом і гарячим серцем

Ми зрозуміли, що хочемо займатися тим, що нині найактуальніше. Спершу в нас був проект щодо переселенців. Ми фотографували різних переселенців і писали їхні історії. У такий спосіб намагалися подолати стереотипи. Ми зробили серію плакатів, які розміщувалися в метро. І це все мало назву «Я не моя прописка».

Був ще один наш проект – «Я не мужня, я хоробра», який стосувався гендерних стереотипів в армії. Про це мало хто говорить, але дівчат, які воюють, називають словом «мужня». Ми хотіли звернути увагу, що сміливість і хоробрість – це не риса з маскулінним підтекстом. Такою була наша інформаційна кампанія.

А потім ми подумали, що немає перевірених баз того, яку допомогу можуть отримати ветерани АТО. Є багато психологів, але часто невідомо до кого звертатися, хто професійний, надійний. Ми вирішили зробити проект «Без броні», який збирав перевірені ініціативи, що надають допомогу, популяризують саму потребу звернення до психолога. Тому що існує доволі багато міфів.

26169064_10214740801174891_4035919661577030221_n

А як збирали команду?

– Здебільшого брали людей з партнерських організацій. Одна з наших ідей була максимально працевлаштовувати ветеранів і переселенців в наші проекти. Тому ми одразу вийшли на зв’язок з Київською міською спілкою ветеранів АТО, взяли до себе одного з їхніх ветеранів – Антона Колумбета. А згодом знайшли нашу бухгалтерку-переселенку з Донецька Оксану Філобокову.

Розкажіть, будь ласка, про ваші проекти для ветеранів АТО, зокрема центр «Поруч».

– Так, згодом у нас з’явився ще один проект – Центр психосоціальної підтримки ветеранів у Краматорську. Ми захотіли створити платформу, на якій будуть надаватися дуже якісні послуги адаптації. У Краматорську доволі багато переселенців і ветеранів, причому це ветерани-добровольці, тому що там не було призову. Крім того, там доволі неоднозначне ставлення суспільства, що дещо ускладнює адаптацію.

Ми вирішили зробити програму адаптації на основі психологічного кола довіри за принципом «рівний-рівному». Тобто ветеран АТО навчається на спеціальних курсах, стає фасилітатором і може правильно вести розмову. А головне – він свій, має той самий досвід, що й інші ветерани. Це полегшує роботу, бо часто ветерани вважають, що якщо психолог не військовий, то не знає, що таке війна, йому не можна довіритися.

Ветеран, спілкуючись з іншими, розуміє, що комусь потрібна кваліфікована допомога. Він краще знає, як «достукатися» до людини, щоб та все-таки звернулася по неї. Це система перенаправлення. Тому що ми не з усіма випадками можемо справитися і не з усіма можемо допомогти.

У нас була також адреналінотерапія. Бо коли людина на війні, то отримує дуже великі викиди адреналіну і звикає до цього. Виникає своєрідна адреналінозалежність. Ми вирішили, що гострі відчуття можна отримати завдяки, наприклад, рафтингу чи походу в гори, заняттям спортом. І наповнення умовно подібне – братерство, підтримка, виклик собі.

– Ви працювали також і з сім’ями ветеранів?

– Так. Це був тільки перший напрям – «ветеран-особистість». Другим був «ветеран – сім’я», бо нерідко його родина не менше потребує допомоги, ніж він. Хоч дуже часто на них не звертають увагу. Саме через це дуже великий відсоток розлучень в сім’ях.

Тому в напрямі «ветеран-сім’я» ми займалися дітьми. Це малювання, англійська, театр, сімейні походи, поїздки. У нас в центрі працює чудова пані Тетяна Гнізділова, яка була вчителькою у Горлівці. Вона організовувала екскурсії, наприклад, на Вінниччину. Тоді пані Тетяна сказала діткам: «Якщо ви їдете на Вінниччину, то маєте вивчити українську пісню». І всі діти наступного дня як один вивчили українську пісню 🙂

Був ще й третій напрям, яким я займалася в центрі, – «ветеран – громада». Тому що є хвороба, в принципі, всіх рухів: часто вони замикаються самі на собі. І «варяться» у своїх проблемах, а суспільство їх не розуміє. На мою думку, з цим можна боротися тільки одним способом – коли ці люди що-небудь роблять для всього суспільства.

І наша школа «Я – громада» прагне надати ветеранам знання, щоб вони могли бути проактивними громадянами. У мене був мінімальний блок, який називався «Правова свідомість», де ми вчили Конституцію, права людини, як все має працювати, хто кому повинен служити. Пояснювали, чому референдум ЛНР і ДНР фейковий, розвінчували міфи про Євроінтеграцію. А ще вчили, як придумувати власні проекти, як взаємодіяти з органами влади, як вибудовувати організаційні кампанії.

26754054_10214838302612366_368640135_n

– І як ваші учні, змінилися за період навчання?

– За рік навчання вони дуже змінилися. Вони стали навіть позитивнішими. Тому що дуже багато проблем з адаптацією у суспільстві, передусім, пов’язані з тим, що ветеран повертається і не розуміє правил гри. І це дуже великий простір для маніпуляцій, зокрема і політичних, коли ветеранів намагаються використати у політичних інтригах.

Дуже важливо розуміти, що зміни відбуваються, може, й не так швидко, як хочеться. Потрібно вміти бачити відтінки: бо часто немає чорного/білого, а є дуже багато нюансів, які необхідно розуміти.

– Як почався проект «За ветеранів до влади»?

– Був дуже чудовий приклад одного з ветеранів АТО, який працював у КМДА. Він туди влаштувався після демобілізації і працював у відділі соціальної політики, зокрема займався й ветеранами АТО. Дуже успішно запустив програму перекваліфікації, якою до цього практично ніхто не займався.

Це показало, що насправді навіть одна мотивована людина, якщо вона на своєму місці, навіть якщо вона не займає високої посади, а просто добре робить свою роботу, все одно має величезний успіх. Ми знайшли кілька історій успіху ветеранів, які працюють держслужбовцями, і вирішили зробити проект «За ветеранів до влади» у Києві і Краматорську.

Чи відкриті ветерани до цього?

– Ветерани бувають різні. Та й це не та ідея, яка зацікавить усіх. Проте вона приваблює до себе певний тип людей, з певними цінностями і цілями. Починаючи цей проект, переживала, якими будуть наші студенти. Коли ми проводили співбесіди, побачила, які приходять люди, – з вищими освітами, кандидати наук. Тоді зрозуміла, що це правильна ідея, яка притягує правильних людей.

У нас дуже класні студенти. Вони щиро зрозуміли, що потрібно взяти на себе відповідальність за те, що відбувається у державі, робити те, що можеш. Адже держслужбовці з правильними цінностями якраз і творять державу.

А чи є у Вас ідеї щодо реінтеграції Донбасу, як працювати з населенням, яке там?

– Це складне питання. У «STUDENA» є зараз проект, який пов’язаний з громадами Донбасу, ми працюємо з місцевими активістами. Я можу сказати, що нині для Сходу питання української ідентичності стоїть настільки гостро, що вони, може, ще більше захищають свою ідентичність, ніж, наприклад, у Львові.

Загалом, думаю, що такі речі вирішуються тільки освітою і культурою. Є такий вислів, що насправді війни виграють сільські вчителі історії

Тож наше завдання зараз максимально працювати. Нині багато уваги спрямовано на ці землі, але є ще інший «перекос». Бо насправді ситуація з правовою свідомістю, культурою, якщо спуститися на рівень райцентрів, сіл по всій країні, не набагато краща.

Якщо поїхати в село – немає бібліотек, клубів, заходів. Це біда не лише Донбасу. Просто там ворожі нам сили зіграли на відсутності критичного мислення людей, які все приймають за правду в новинах, тому що їм емоційно хочеться це прийняти за правду. Проблема насправді дуже глобальна, і такі заходи треба проводити по всій Україні.

23915654_298917320612927_4149967668169157478_n

Як Ви стали виконавчою продюсеркою документального фільму «Невидимий батальйон»?

– Це мене запросила у свій проект Марія Берлінська (ще одна випускниця Могилянки, до речі). Вона дуже багато їздила на фронт і зрозуміла, що жінки дуже часто не оформлені на законних підставах. Її це здивувало, вона зрозуміла, що є проблема. Перший етап – це була просто цікавість. І вона за підтримки Українського жіночого фонду, залучивши фахівців з КМІСу, провела соціологічне дослідження. Виявилося, що проблем дуже багато.

Найбільшою з них було те, що українське законодавство не дозволяло жінкам займати бойові посади. Однак це не означає, що жінки цю роботу не робили. Тому що завжди знайдеться жінка, яка вміє, хоче і буде це робити, хоч суспільство не дає їй жодних гарантій. Зрозуміло, що в 2014-му мало хто думав про статус учасника бойових дій, просто йшли захищати свою країну, коли це було гостро необхідно.

Але коли війна пішла на затяжний етап, стало зрозуміло, що велика частина жінок, які виконують на фронті бойові функції, у документах значаться швачками, кухарками

Це дуже на багато що впливає. Перш за все, якщо, не дай Бог, цю жінку поранять, це буде вважатися небойовою втратою для неї, для її сім’ї. По-друге, це питання військової кар’єри, тому що швачці важко зробити кар’єру в армії. А ще це питання визнання, престижу, справедливості. І питання нагород. А за що нагороджувати швачку? Хоч жінки туди йдуть не по нагороди, але виходить так, що вони практично невидимі в цій історії.

І це далеко не всі проблеми: відсутність нормального забезпечення, жіночої форми, неоднозначне ставлення у суспільстві загалом. На це дуже активно відгукнулася преса, була проведена робота з народними депутатами, багато з яких було щиро здивовані, що в нас справді є така проблема.

Дуже довго Міністерство оборони було проти цих змін, буквально до останнього. Але на них дуже натиснули міжнародні організації, медіа, громадські організації. Після цього вони таки розширили цей список. Це була неповна перемога, бо досі багато посад закриті. Але це вже певний успіх, бо багато жінок змогли оформитися на тих посадах, які вони справді виконують.

26165187_10214740804494974_5326087210132271454_n

– Однак на цьому Ви не зупинилися?

– Після цього Марії прийшла така думка, що класно було б зробити фільм. Тому що нині в країні відбуваються дуже переломні події. І документальне кіно – це дуже гарний спосіб це зафіксувати, рефлексувати на цю тему. Тим більше, що мало є творів мистецтва, які розказують про війну через жіночі історії, де жінки виступають не жертвами, а активними учасниками процесу встановлення миру.

Цей фільм цікавий ще тим, що тут жінки знімають про жінок – три режисерки розказують про шістьох жінок-військовослужбовців. Ми склали детальний список, кого хотіли б бачити завдяки особистим знайомствам. Шосту героїню обрали через конкурс у соцмережах: попросили під хештегом «Невидимий батальйон» розказувати історії жінок-військових.

Обирали дуже уважно, бо для нас було важливо, щоб це були різні жінки, щоб це не був типовий образ українки у віночку. Ми робили так, щоб кожен знайшов в одній із героїнь щось близьке. Тому вони в нас різні за віком: від Андріяни Сусак (якій, коли вона пішла на війну, було 27) до Оксани Якубової, яка пішла на війну в 45.

Дуже різні вони й за своїми військовими та цивільними професіями. Юлія Паєвська, наприклад, парамедик, до того була дизайнером, вона президентка Федерації айкідо в Україні. Олена Білозерська була журналісткою до війни. Дар’я Зубенко на фронті парамедик, а до війни – викладачка соціології. Вона авторка пісень, артистка вогняного шоу. Юлія Матвієнко на війні – снайперка, а до війни – економіст. Спочатку волонтерила, а потім зрозуміла, що цього мало, і пішла воювати разом зі своїм чоловіком.

26195604_10214740806295019_1392485400637128218_n

– Успіхів вашій кінострічці! А що Ви побажали б могилянцям? Як знайти свою справу, у якій стати успішним?

– Не боятися. Коли я вчилася, то багато чого боялася робити, тепер розумію, що дарма. Студентські роки – прекрасний час, щоб проекспериментувати, пошукати себе в різних напрямах. Цього не треба боятися, потрібно пробувати, тому що це безцінний досвід. Це чудовий спосіб себе пізнати.

Просто потрібно сказати собі, що насправді я себе не знаю, і спробувати, чи в мене вийде

Бо де ще знайдеш таких класних друзів, однодумців, наставників і платформу для власного розвитку.

Call to action:

– Якщо вам цікаві наші проекти, я із задоволенням взяла б кількох людей на стажування. Тому що в нас дуже багато роботи 🙂 Я готова ділитися своїм досвідом, хоч знаю, що зараз і в молодих людей є багато чому повчитися.

Нині насправді унікальний час, і я дуже рада, що живу саме зараз. Це злам епох, і кожного дня ми творимо історію. Тож якщо ви хочете потрапити в команду людей, які ідейно натхненні своєю роботою, які готові робити її з 8-ої ранку до 10-ої вечора, жити своїми проектами, – приходьте до нас. Бо нам уже є чим ділитися. І я дуже хотіла б поповнити свою команду могилянцями.

Спілкувалася Марія Чадюк

Редактор: Марія Чадюк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі