Мирослав Лаюк. «Прийшов, щоб сказати своє слово»

DSC_8411 (1)

Навряд чи письменником можна народитися. Ця професія потребує великої щоденної праці над собою. Що спонукає людину писати? Звідки брати натхнення для творчості? Чому хобі має зближуватися зі щоденною роботою? Про це та багато іншого говоримо з  українським письменником Мирославом Лаюком.

Освіта: НаУКМА («Філологія»)

Досвід: викладач НаУКМА, автор поетичних збірок «Осоте!» (2013), «Метрофобія» (2015), романів «Баборня» (2016), «Світ не створений» (2018).

– Чому Ви обрали Могилянку? І чому філологію? Чи не шкодуєте про свій вибір?

– Я випускник школи 2008 року – це перший рік, коли складали ЗНО. Склав його так, що мав можливість вступити скрізь, куди хотів. Подався до ЛНУ ім. І. Франка, КНУ ім.Т.Шевченка – на журналістику, куди більше хотіли мої родичі, бо журналіст – професія, а філолог – дуже широке поняття. Однак, зрештою, документи залишив у Могилянці на філології, а журналістика передбачалася вже на магістратурі.

Вибрав той університет, який мені здався найкращим, найцікавішим, найчеснішим, найлюдянішим. Просто вступ до інших університетів мав свої додаткові не найприємніші історії. На цьому контрасті зіграла Могилянка, яка не просила мене робити купу додаткових копій, не передбачених попередньо, не оголошувала позапланову обідню перерву і не влаштовувала додаткових випробувань.

Уже на першому курсі Могилянки усвідомив, що зовсім не має сенсу йти далі на журналістику. Сенс має єдине – отримати якомога більше гуманітарних знань.

1979554_741990059197077_4771614738600373297_n

– Коли почалася Ваша письменницька діяльність (в студентські чи шкільні роки)? Почали з прози чи віршів?

– Та я писав усе життя, відколи себе пам’ятаю. Але завжди кажу, що не важливо, коли ти почав писати, важливо – коли починаєш бачити світ образами, не так, як усі. Тобто коли звичайні предмети переробляються для тебе у великі, величні, незбагненні сутності. Коли маленька дитина бачить щось значно більше й значно дальше.

Я швидко навчився читати і писати, ще до того, як пішов у перший клас. І завжди себе пам’ятаю таким, що придумував щось. Поезія була першою, так стається майже завжди.

– Чому?

– До прози треба дуже багато праці, часу й головне – досвіду. Почав її писати пізніше: як бачите, поетична книжка «Осоте!» в мене вийшла 2013 року (хоча написав у 2012-му), а роман «Баборня» у 2016-му. Я і досі дуже багато вчуся. Причому є частина речей, яких можна навчитися, які хтось інший тебе навчить. А є ті, які осягнеш тільки сам. Тут єдиний вихід – багато, багато писати. Зрозуміло, що треба фільтрувати і не все видавати.

– Це цікаво, бо вчора, перечитуючи фрагменти з Вашої нової книжки, аж не віриться, що цього можна навчитися. Як на мене, це щось високе.

– Звичайно, первісний у поезії і в прозі – імпульс, який часто здається зовнішнім. Але якщо ми дозволяємо собі поводитися з прекрасною ідеєю, що до нас прийшла, грубо, необережно – це ж дурість. Звісно, не кажу про те, що можна навчитися писати визначний твір, але є базові речі (ті ж правила Арістотеля). Можна принаймні навчитися, як не писати.

– Зараз буде дещо провокативне питання про поезію. В одному англомовному виданні Вашої поезії побачила таке порівняння: «His works are very well regarded in Ukraine where he is sometimes called – «the new Tychyna»». Як Ви ставитеся до цього?

– Я з підозрою ставлюся до таких визначень, як «новий Тичина» чи «український Борхес» або ще хтось там.

Кожен письменник – це той, хто прийшов, щоб сказати своє слово

Водночас тут треба розуміти прагматичну мету автора цього визначення. Вони мусять прив’язати молодого й невідомого автора до якогось умовно зрозумілого тегу, від якого буде простіше йти далі. Більшість людей не любить невідомість. Думаю, Тичина в цьому разі швидше як лампочка, що блимає, і, можливо, хтось на неї відреагує.

DSC_8434

Авторка фото – Дар’я Кольцова

– У своєму романі «Баборня», який заслужив визнання в літературних колах, Ви ведете розповідь від імені 71-річної жінки. І цей наратив чесний, живий, читач вірить написаному. Як у 26 років Ви змогли вести цю розповідь так правдиво?

– Це працює по-іншому, ніж здається. Проза – це, зокрема, намагання вжитися в інше життя. Ти просто бачиш іншу людину, починаєш за нею спостерігати, стараєшся бачити світ її очима. Я не сказав би, що було дуже легко, але й не надто важко, бо це люди, яких бачу кожного дня.

Так, для молодого письменника одна із проблем – це брак досвіду, я не виняток. Але в мене ж у той час був досвід школи – 11 років спостережень. А ще розповіді однолітків про їхні приклади.

Загалом, письменники – люди спостережливі, вони завжди підмічають деталі

Письменник шукає мотиви й подвійне дно, помічає постійні жести, закономірності вибору гардеробу, трансформацію характеру. І в якийсь момент розумієш, що інформації так багато, що не можеш її не висловити.

З іншого боку – бачиш реальні проблеми в суспільстві і теж не можеш не висловитися на цю тему. З третього боку – є якийсь набір інших тем, які тобі дуже важливі. І все це складається в гримучу суміш, котру мусиш сісти й вилити на папір.

До того ж, це ж не тільки історія вчительки. Це також історія нашої землі, історія концептів. Ми нібито живемо в сучасності, але я був серед цих привидів минулого, що проступали крізь ностальгію за молодістю і поїздками в Гурзуф та Сочі, страхами й ілюзіями, просто – предметами побуту родом із того часу. Це потребувало дослідження, бо воно стосувалося мене.

Авторка фото Дар'я Кольцова

Авторка фото – Дар’я Кольцова

– Тільки поодинокі Ваші вірші, фрагменти книг можна знайти в інтернеті. З одного боку, Ви захищаєте свої права, як автора, а з іншого – це звужує коло читачів. Чому такий вибір і як Ви ставитеся до цього?

– Це свої права захищає видавництво, яке опублікувало книгу й не повинне толерувати піратські копії, це суперечить засадам бізнесу. Я просто трохи глибше знаю цю тему: насправді рівень завантажень не настільки великий, як ми собі уявляємо. Дослідження кажуть, що книжкове піратство, зокрема в Україні, не має визначального економічного впливу на книжковий ринок.  

Але тут важлива сама ідея боротьби за авторські права й культура, яку вона породжує.

Особливо в нашій країні, авторські права не звикли поважати. Багато хто взагалі не розуміє, що робота письменника (презентація, виступ, модерація) – це реальна праця – твій витрачений час і сили

– Чи вірите Ви у натхнення і де його берете, якщо вірите? Прочитала в одному із  інтерв’ю, як Ви на кораблику записували уривок вірша.

– Я називаю це часом творчості. Є моменти, коли вірші приходять цілими строфами, і ти або просто їх записуєш, або втрачаєш назавжди.

Загалом, я не вірю в натхнення. Може бути певне самонавіювання та навмисне введення себе в певні стани свідомості. Але це не для мене. Поезію пишу тоді, коли вона сама приходить. До прози все ж необхідно дисципліни – це інші обсяги: якщо не присвячувати цьому кілька годин на день, то нічого не вийде.

– Нещодавно вийшла Ваша нова книга. Чи маєте зараз ідеї для нової роботи?

– Так. Завжди, щойно закінчую одну книгу, починаю думати над наступною. Не хочу і не можу розповідати зараз деталі, але вже над нею працюю. Вона буде ще інакшою. Я вже збираю матеріали і розставляю персонажів на шаховій дошці. Не маю навіть уявлення, коли ця книжка може вийти – або дуже скоро, або років через 5. Ця ідея може ж і ні в що не перерости. Тож наразі мене більше цікавить допрацювання поетичної  та двох дитячих книжок, які заплановані на наступний рік.

– Чи були фактичні й практичні труднощі, коли Ви укладали «Антологію української поезії ІІІ тисячоліття»? Або якісь цікаві курйози?

– Труднощі полягали в тому, що потрібно було прочитати дуже-дуже багато сучасної поезії. Я тут на квартирі мав під стіною кілька стосів поетичних збірок. Плюс, ходив у архіви й бібліотеки. Я просто зібрав усю поезію, яка існує, вибрав з неї ті вірші, які здавалися найкращими та найрепрезентативнішими. Розіслав ці добірки авторам, попросив ще їхні пропозиції, показав це все редактору Івану Малковичу, ми знайшли консенсус і видали книжку.

Автор фото Василь Стефурак

Автор фото – Василь Стефурак

– Пропоную перейти до наукової діяльності. У травні Ви захистили свою дисертацію. Чи плануєте розвивати цю тему далі, чи, може, маєте інші наукові зацікавлення?

– Поки що захист дисертації забрав усі мої можливі ресурси для того, щоб у найближчі місяці займатися наукою. Але тепер я викладаю в університеті – заради цього я й захищався.

– А як щодо розвитку обраної теми, чи вона вже вичерпала себе?

– Ні, звісно. Річ у тім, що за кілька днів до захисту дисертації я дописував один із розділів роману, який готувався до друку. Мав в голові стільки різних справ і зараз додалося стільки нових, що наразі навіть не можу собі дозволити думати в цьому напрямку. Можливо, за півроку побачу щось нове на горизонті.

– А як Вам бути викладачем?

– Поки задоволений. Цікаво слухати, що думають студенти, вони дуже розумні й талановиті. Сподіваюся, що навчу чи наштовхну їх на щось важливе. Особливість курсу «Основи літературної творчості» в тому, що на нього записані половина – філологи, а інша – студенти з різних спеціальностей (біологи, інформатики, філософи, правники). Виходять дуже несподівані семінари.

– Що в цьому курсі Ви змінили і чи змінювали його взагалі?

– Так само читаю й коментую студентські оповідання, що зазвичай займає всі мої вихідні. Дуже багато змінював у курсі, але, звичайно, від Сергія Семеновича Іванюка, який викладав цей предмет до мене, залишилися стовпи: зокрема, строге ставлення до дедлайнів, важливість роботи над помилками, частина семінарських тем. Цей курс особливий, бо він ґрунтується на тому, що я наразі знаю як письменник і літературознавець. Тому мушу трансформувати програмку під себе.

В Україні цей напрям не розроблений, а на Заході креативне письмо викладають значно довше. Там є багато розробок, однак вони в мене викликали великий спротив. Повторюся, що курс дуже специфічний, тому його треба постійно трансформувати.  

– Ви мали також проект на «Old fashioned radio».

– Так, я вів дві авторські програми, пов’язані з літературою. Перша називалася «ЧИТвер», де ми говорили про культурні проблеми, про літературу в сучасному світі, я запрошував журналістів, культурних менеджерів, письменників.

Другий проект – «Слова», де ми просто обирали певне слово з тих, які я умовно називаю «словами з великої літери» (і які часто вважаються штампами, наприклад, Любов, Радість, Сміх), запрошував митців, і ми про це говорили. З Жаданом – про любов, з Андруховичем – про сміх, з Герасим’юком – про музику. Ми вибирали абстрактне, затерте слово або те, що має велику глибину, розбивали його на частинки й обговорювали.

Авторка фото Дар'я Кольцова

Авторка фото – Дар’я Кольцова

– Усі знають про Вас переважно як про письменника. Чи маєте якісь хобі?

– Нещодавно зрозумів, що всі свої хобі перетворив на те, чим займаюся кожного дня. Я люблю мистецтво, подорожі, походи в гори, що постійно і роблю. Для мене ідея про хобі звучить дуже сумно: вона полягає в тому, що ми маємо заповітне заняття, яке хотіли б робити постійно, але можемо дозволити лише на дозвіллі.

Мені здається, що варто прагнути до зближення хобі і щоденної роботи

– Ви згадували про подорожі. Мандруєте як турист чи з науковою метою?

– Подорожі – це важливо, бо ти постійно відкриваєш світ. Бачу велику цінність в тому, щоб постійно наповнюватися враженнями. Наприклад, нещодавно був у Південній Африці на поетичному фестивалі. Відвідав столицю Преторію і місто Дурбан на березі Індійського океану.

– Що це за фестиваль?

– «Poetry Africa» – один із найбільших поетичних фестивалів у Африці, куди приїздять поети з усього світу – Канади, Бельгії, Малаві, Ботсвани, США, Франції… Ми читали вірші в театрі, зустрічалися зі школярами, а ще я фотографував мавпочок і купався в океані.

Авторка фото Оксана Розумна

Авторка фото – Оксана Розумна

– Які поради можете дати студентам? На що варто звертати увагу?

– Перші три курси я дуже багато вчився, на третьому зрозумів, що вчуся забагато і почав шукати роботу. Шукав зокрема й для того, щоб виходити за межі освоєної території. Бо ми можемо перебувати в дуже гарному середовищі і навіть не помічати момент, коли стаємо законсервованими. Я рекомендую шукати побільше інших досвідів і використовувати кожен момент.

– Які поради Ви як викладач можете дати адміністрації про те, що варто змінити?

– Я надто недовго викладаю, щоб вказувати на проблеми. Хіба зауважу, що маю пари у дев’ятому корпусі, і мене трохи напружує аж туди ходити 😉 Поки що я задоволений усім. Батареї, здається, гріють 😉 Студенти приходять на пари, готуються до семінарів, ми разом вчимося.

– Call to action:

– Закликаю любити те, що робите. А в кожному моменті шукати натяки на те, що далі буде краще

Спілкувалася Ганна Морозова

Редактори: Ірина Мартинюк, Марія Чадюк, Ганна Морозова

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі