Микола Воронін. Вчімося дбати одне про одного

thumb (1)

«Усмішкою кулемет не переможеш», – вважає Микола Воронін. Тому він із початку війни вступив до лав добровольців, а тепер, створивши ініціативу «Дбаємо разом» #caretogetherukraine,  ще й намагається допомогти ветеранам вернутися до нормального життя.

Що спонукало мрійника-космонавта стати психологом? Як досвід життя поза цивілізацією допомагає виживати в умовах війни? Чому важливо надавати координувати зусилля, надаючи психологічну допомогу ветеранам АТО?

Відповіді на ці та інші питання шукайте у нашому свіжому інтерв’ю.

Освіта: НаУКМА фізика (2002), екологія (2004)

–   Чому Ви обрали Могилянку?

–   1997 року мій тато прочитав оголошення в газеті, що можна вступати в Могилянку. Я народився у сім’ї науковців, а в ті роки їм дуже погано платили. Батькові довелося навіть збирати з усіх колег гроші, щоб я міг поїхати вступати. Так що, це мене тато направив. Мама хотіла, щоб я на економічний факультет вступив, бачила в мені директора якихось корпорацій, можливо, власника купи бізнесів. А мені хотілося космонавтом бути, тому я на фізику пішов. І досі я цілком задоволений своїм вибором. Тут з прекрасними людьми познайомився, застав чудових професорів: Кримського, Шиманського. В останнього я, до речі, спав на заняттях, бо на початку не міг втямити, що він там пояснює. Але я якось так ефективно спав, що десь під середину триместру прокинувся і все зрозумів.

–   А як так сталося, що Ви змінили три спеціальності: з фізики перейшли на екологію, а з екології – на психологію?

–   Спершу обрав фізику, бо хотів стати космонавтом. Коли вже ґрунтовно почав вивчати фізику, то усвідомив, наскільки ця наука далека від Космосу та й, взагалі, від природи. За час навчання я дійшов до думки, що наша планета котиться у прірву. Тоді у мене з’явилося багато знайомих з кафедри екології, вони були такими ідеалістами…

Я ніколи не ставив собі питання: «Де б мені заробити гроші? Як би мені будувати свою кар’єру?».

Натомість завжди питаю себе: «Де я можу бути найбільш необхідним для людства?»

От і зрозумів, що в екології й перекваліфікувався на цю спеціальність. Отримавши диплом магістра з екології, почав працювати в цій сфері: створив екологічні поселення, долучився до екологічного руху, жив в еко-поселенні під Горлівкою за принципом «моя хата скраю». Щоправда, не з того краю виявилася моя хата. Тому мені довелося одним з перших вступати в бій. І повоювавши вже добряче, я стикнувся з тим, що у багатьох ветеранів з’являються психологічні проблеми. Деякі мої знайомі покінчили життя самогубством. Це мене мотивувало на рішучі дії в цій царині. Я вступив в аспірантуру під час відпустки, на кафедру психології. Тема моєї наукової роботи якраз: «Мотивація ветеранів у період пост-екстремальної адаптації». Мета дослідження: з’ясувати, чому ветерани не звертаються по психологічну допомогу (хоч можливості її отримання є) і запропонувати якісь шляхи подолання цієї проблеми.

–   Ми ще вернемося до теми адаптації ветеранів, а поки розкажіть, будь ласка, про своє життя поза цивілізацією. Як мені відомо, вісім місяців Ви провели в поселенні, без звичних нині благ цивілізації. Тож найперше спитаю, що Вас до цього спонукало? Як Вам такий досвід? Поділіться враженнями.

–   Перше, що спонукало, – це ідея. Ідея, як врятувати Землю від екологічної катастрофи. Я переконаний (навіть магістерську тезу на цю тему писав), що треба створювати рух екологічних поселенців. Тобто кожному українцю варто було б взяти у власність гектар-два землі й із нього робити такий собі «райський сад».

11224778_918178378256728_2039574407082571250_n

Мене, наприклад, не влаштовує система заповідників в Україні. Заповідники – це «поставили козла стерегти капусту». Лісники крадуть в глобальних масштабах те, що мали б охороняти. А якщо цей ліс буде моєю власністю, то кому я його продватиму? Це все для дітей, для онуків. Тоді, скажімо, якби хоч половина українців таке зробила, тобто 20 млн. людей, то мали б ми 40 млн. га захищеного, доглянутого лісу.

Ще один дуже важливий момент – це відключення від системи. Всі ми знаходимося в системі споживання механізмів. Механізми виробляють для нас їжу і, виходить, що ми віддалилися від природи дуже серйозно. В мене була ідея максимально відмовитися від механістичного суспільства і спробувати поринути в природнє. Ми, здається, вісім місяців не витрачали жодної копійки. Я вирив нору, в якій жив. Це, одразу скажу, нелегко. Важко відмовитися від звичок, приміром, їсти багато, ходити в кіно, користуватися електроенергією. Тоді я був не сам, разом з дружиною влаштовували свій «райський сад». Цікавий і дуже цінний досвід. Дуже багато прозрінь я там отримав, сни глобальні. Снилося мені таке, про що я цілу книжку пізніше написав, збірку оповідань. Назву поки що приховаю, подав її на літературний конкурс, тож треба дочекатися спершу результатів.

Мені здається, що нічого випадкового в житті не буває. Усе це – якийсь твій шлях. Дуже ціную той досвід, який я отримав, бо зараз, наприклад, на війні, він мені дуже знадобився. Я легко можу виживати в складних умовах, у лісі, у полі, можу жити в землянці, в бліндажі. Я знаю нюанси такого існування, і це зробило мене більш небезпечним для ворогів. Не жалкую ні секундочки про цей досвід.

–   Тепер перейдемо до теми більш болючої. Ви буквально з початку війни пішли добровольцем, і для багатьох це є зваженим рішенням. Тобто зважують усі «за» і «проти». Як відбувався у Вас цей вибір?

–   У мене не було сумнівів щодо цього. Раніше, взагалі-то, я жив за принципом «моя хата скраю», але коли до тебе, на твою землю, починають приходити озброєні люди, щось вимагати… Дуже неприємне відчуття – беззбройному стояти перед озброєними чоловіками і розуміти, що вони будь-коли можуть зробити з тобою що  завгодно. Тому я долучився. Спочатку поїхав на проукраїнський мітинг. Там було прекрасно: люди з прапорцями, із повітряними кульками, з усмішками намагалися подолати російську навалу з автоматами і кулеметами.

Я розумів, що усмішкою кулемет не переможеш.

Вирішивши боротися іншим способом, я записався до добровольчого батальйону «Донбас». І про це не шкодую.

–   Тобто ви жили на Донеччині, коли почалася окупація?

–   Так, під Горлівкою. Там я створював екологічне поселення, там у мене була вирита нора, яка трансформувалася у такий собі невеличкий будиночок.

12046668_918170918257474_3714053912680032527_n

У нас вже була автономна енергетика, сонячна батарея стояла. Скажу відверто, я працював тоді учителем математики в місцевому професійно-технічному училищі, тож зарплатня в мене була 1200 – 1300 грн., але я мав цінну ідею – виховувати молоде покоління. Незважаючи на маленьку зарплатню, мені вистачило фізичних знань, щоб збудувати свою сонячну електростанцію, потихесеньку, потрошку, відкладаючи по чотириста, триста, двісті гривень щомісяця. Я йшов до неї три роки, будемо відверті. Спочатку з’явилася одна сонячна батарея, потім ще акумулятори, які могли тільки заряджати телефон і комп’ютер, пізніше пральна машина додалася. І ось, перед самою війною, за два тижні до того, як я звідти поїхав, ми змогли дозволити собі мультиварку. Можете собі уявити, коли я дійшов до мультиварки, фактично, до 80-го левела своєї роботи, тут з’являється ворог… Я був дуже злий на Росію за те, що вона зруйнувала мій досить нелегкий екологічний шлях.

–   Вернімося до теми Вашої поетичної творчості. Певно, й так зрозуміло, що стало поштовхом до написання збірки, але чому Ви обрали саме поетичну форму? Зараз Ви кажете, що написали вже й збірку оповідань, а от саме про війну Ви написали вірші. Чому так? Чи це був якийсь свідомий вибір?

12313660_940682619339637_5084036466060746641_n

–   Я не працював над збіркою поетичною. Просто писав вірші, коли мені хотілося кудись втекти. Втекти від тієї складної реальності, яка мене оточувала на війні. Ще дитинства любив писати вірші, іноді мені родичі замовляли привітання. Facebook став такою собі «віддушиною», місцем, куди можна було вилити свої емоції. Крім того, я чомусь збирав їх в одне місце, на форумі сталкерському публікував.  Колись я багато разів ходив у зону відчуження ЧАЕС нелегально і серед сталкерів я відомий за позивним «Пророк». Ось там на форумі писав свої вірші, щоб вони були в одному місці, якщо треба буде звернутися до них. Якось глянув і зрозумів, що віршів вже чимало, на збірку назбиралося. Я їх упорядкував, і загорівся ідеєю надрукувати.

Основний мотив написання, до речі, важко вгадати. Це моя бабуся. Вона пережила Голодомор, і весь час у нас в селі на грубці лежав мішечок із сухарями. Я не знав, що то за мішечок і нащо він там лежить, то час від часу крав ті сухарі у бабусі. Малий був, дурний… Бабуся помічала це, нічого мені не казала, лише мовчки докладала сухарі. І що сказати, я виріс таким любителем «руського міра», Путіна і розумінням «єдіной Рассії з Україною». Так сталося, що історію не дуже любив, я технік. Моя бабуся не передала мені знання про Голодомор, намагаючись вберегти мене. Але через це я серйозні помилки зробив у молоді роки. Я зрозумів, що хочу свій досвід передати наступним поколінням. Почав збирати кошти у Facebook, мені допомогла Ліґа Українок Канади, відділ Торонто. Пізніше навіть їздив у Торонто презентувати, так би мовити, з подякою, цю книжку. Тобто основним мотивом була не війна, а, як не дивно, моя бабуся.

–   Після повернення з війни чи стикалися Ви з якимись стереотипами, пов’язаними з ветеранами і якщо так, то чого вони стосувалися? Ви саме досліджуєте тему адаптації, то розкажіть про це детальніше.

–   Стикався, але не особисто. У мене є кілька мотиваційних трюків, які не дають мені з’їхали з глузду. Перший мотиваційний тригер – це те, що від такої ситуації буде радісно нашим ворогам. А мені, звісно, зовсім не хочеться робити їм приємно тому, не виникає бажання закінчувати життя самогубством, вчиняти якісь незаконні дії або просто божеволіти. Це основний і дуже зрозумілий для воїна мотиватор.

Часто ветерани, повертаючись з війни, бачать, що тут мир, тут веселяться люди, ходять на дискотеки, на вечірки, а там гинуть хлопці. Там постійно йде боротьба, а тут ніхто на неї не зважає. Ось це для багатьох ветеранів дуже серйозна проблема. Я, наприклад, розумію, що ми, власне, там воюємо, аби тут був мир.

Мені дуже приємно дивитися на матусь, які возять своїх дітей парками в колисанках, і я знаю, що частину їхнього мирного існування забезпечив я.

Це мене надзвичайно надихає на подальші подвиги, роботу та війну. І це є моїм другим тригером.

–   Ви досліджуєте тему адаптації ветеранів, і ось одне з питань, про яке Ви сказали, це те, що вони не звертаються по психологічну допомогу. Я розумію, що це тема цілої дисертації, але чи не могли б Ви якось, хоча б тезово, розказати про основні причини, чому ветерани не звертаються по допомогу?

–   Моя гіпотеза, яку підтримують багато науковців, – це стигма. Стигма – стереотипне відношення до психології та психологів. Мовляв, якщо ти звертаєшся за допомогою до психологів, то ти – псих. Це серйозний бар’єр для багатьох – ніхто ж не хоче думати, що він – псих. Треба зрозуміти, що це навпаки – престижно. Скажімо, в Америці звертатися до психолога мають змогу лише заможні люди, бо це коштує великих грошей. А в нас це безкоштовно! Стільки цікавих напрямів є, гуртків, тренінгів, регіональних психологів. Всі готові допомагати. Така собі «халява», якою треба просто користуватися. От я, наприклад, відвідав як мінімум п’ять різних психологів та п’ять реабілітаційних програм і не жалкую про жодну з них.

15894539_304126449989504_3568172602493399761_n

Photo by Yaroslav Stolz

–   На Ваш погляд, чи достатньо в Україні психологічних центрів, де можуть допомагати ветеранам АТО?

–   Ні, звісно, недостатньо. Нині не існує цілодобової телефонної лінії, куди б могли звернутися ветерани. Досі, на п’ятий рік війни! Тобто немає нормальної служби, яка би психологічно допомагала врятуватися від самогубства. Звісно, є різні реабілітаційні структури (наприклад, Центр психосоціальної реабілітації НаУКМА), є навіть розпорядження при будь-яких там госпіталях, лікарнях, районних організаціях психологів створити центри допомоги, але цей рух невпорядкований. Він мені нагадує щось на зразок хаосу, в якому неясно, хто чим займається.

У мене є ідея – розробити якусь екосистему або навіть екосистему екосистем структур, що можуть надавати психологічну допомогу ветеранам.

Через це була створена ініціатива «Дбаємо разом» #caretogetherukraine. Основна її мета – об’єднати організації, які допомагають ветеранам, у певну мережу, що буде підтримувати контакти і координувати зусилля. Наразі я бачу, зусилля не дуже добре скоординовані. До слова, хочу ще створити телефонний додаток, де можна буде поспілкуватися через чат з психологом.

–   Ініціатива «Дбаємо разом» існує поки лише як ідея чи вона вже почала безпосередньо  функціонувати?

–   Я створив громадську організацію – Центр інтеграції ветеранів. Зараз існує пул громадських організацій, які підписують Меморандум розуміння, в якому чітко прописана ініціатива «Дбаємо разом» і те, що вона є об’єднавчою. Деякі організації вже починають об’єднувати власні зусилля задля подолання проблем ветеранів. Це вже якийсь шлях, але треба розуміти, що цей шлях нескінченний. Меж для покращення не існує.

–   Звісно, добре, що це вже громадська організація, але, як на мене, було б добре, якби ініціатива отримала і державну підтримку, у тому числі і фінансову. Чи не задумувалися Ви про це?

–   Більше того, я сподіваюся, що ця громадська ініціатива доросте до прямої координації з Міністерством ветеранів, яке нещодавно створилося, на чолі з міністром у справах ветеранів, Іриною Фріс.

12347767_945510632190169_7845396198776854156_n

–   Вертаючись до теми адаптації, чи бачите Ви якісь шляхи подолання цього страху ветерана перед психологом? Як їх заохотити?

–   Це не страх. Ветерани, котрі пройшли війну, не бояться психологів, а упереджено до них ставляться. Це називається, радше, «стигма», стереотип, несприйняття. Але це не єдина проблема. Крім цього упередженого ставлення, є проблема виключно технічна: як звернутися до психологів, які перебувають в центральних містах, а ветерани живуть у селах, скажімо. Це має вирішувати і телефонна лінія, і телефонний додаток.

Як подолати стан стигми? Потрібно пропагувати здорове і нормальне ставлення до психологів, своїм прикладом, різними мотиваційними відео, соціальною рекламою, зрештою. Варіантів безліч.

Але іще є один нюанс – не дуже якісні психологи. Люди, котрі лише називають себе психологами можуть зіпсувати репутацію цій професії. Вже кілька разів чув від ветеранів про їх негативний досвід. Це питання треба вирішувати комплексно, крім таких мотиваційних відео, звернень, потрібна серйозна освіта для фахівців. Знову ж таки, це шлях. Шлях у нескінченність. Треба розвиватися постійно і шаленими темпами! Бо ветеранів уже 320 тисяч.

–   Я хотіла ще вернутися до Вашої викладацької діяльності. Колись Ви викладали математику, а тепер здобуваєте PhD ступінь з психології. Чи не думали Ви зайнятися і викладацькою діяльністю вже у цій царині?

–   Думав. Більше того, хочу зайнятися викладацькою діяльністю серед військових. Я отримав на цій війні цінний досвід, яким повинен ділитися. Тому цілком можливо, що я викладатиму в якійсь із академій чи то Національної гвардії, чи то Збройних сил України. Взагалі, ми говорили з паном Мелешевичем, з Наталією Шумковою та іншими, що було би непогано зробити військову кафедру в Могилянці. Зараз ця ініціатива на початковому етапі, тож поки про якісь можливі короткострокові результати говорити рано.

–   Ви сказали, що видасте збірку оповідань, назву якої поки не розголошуєте. Але, якщо можна, розкажіть про неї детальніше: коли вона народилася, що надихнуло?

–   Вона народилася під час видання збірки віршів. У мене з’явилося невеличке оповідання, яке знаходиться в кінці цієї збірки, називається воно «Спеціаліст». Тоді я зрозумів, що воно є ніби анонсом збірки оповідань, яка цілком можливо колись, найближчим часом вийде. Це мотивувало мене до написання. Всі оповідання – це і мій воєнний, і довоєнний досвід. Я дуже серйозну операцію пережив до війни, і цей етап мого життя теж цінний, точніше те, як я для себе його зрозумів. Починається вона з такої фрази: «Всі події у цій збірці вигадані і будь-які збіги з реальністю прошу вважати випадковими». Мені здається, там дуже багато «збігів з реальністю».

23722348_1319570571506062_3901772351874084768_n

–   Які поради Ви могли б дати студентам із власного досвіду. Що не втратити в цей час, на що звернути краще увагу?

–   Перше, що треба, – вчитися! Могилянка – це серйозно. За всі уже дев’ять років навчання тут я точно знаю, що в цих стінах лише знання мають вагу. Тож бажано їх якісно здобувати. Ці знання можуть Вам знадобитися, як не дивно. Причому не треба концентруватися тільки у своєму полі дослідження, на своїй спціальності. Ніхто не знає, що знадобиться після навчання, тому з серйозною жагою накидайтесь на все, що вам пропонують і намагайтеся взяти більше.

Починайте думати вже зараз про наукові статті, де б Ви не вчилися: бакалаврат, магістратура… Читайте і пишіть їх. До того ж, пишіть англійською. Для майбутніх науковців це надзвичайно важливо.

Треба розуміти, що поки ви тут вчитеся, десь там гинуть хлопці, котрі тримають на своїх плечах цю академію, аби ви мали змогу здобувати знання. Тому з надзвичайним натхненням і цінуванням пропоную Вам використати студентські роки.

Крім того, пропоную Вам розмножуватись. В Україні демографічна криза, якщо Ви не знали. Українців на вистачає. Тому любітеся, народжуйте дітей, нічого страшного у цьому немає. Не бійтесь занурюватися в кохання, бо це прекрасно!

Call to action:

Ми вже говорили про ініціативу «Дбаємо разом» #caretogetherukraine, якби кожен до неї якось долучився, чи  то додавшись у групу на Фейсбуці, чи то лайками, своїми ідеями, підтримкою, то це вже буде якийсь шлях. Найсерйозніша проблема, з якою я зіткнувся, повернувшись із фронту, – це байдужість. Ніхто не застрахований від того, щоб стати ветераном будь-якого моменту. Ми маємо такого ворога, який може зробити багато «сюрпризів».

Тренуймося і вчімося дбати одне про одного разом зараз, щоб потім не було пізно.

Youtube

Спілкувалася Ганна Морозова

Редактори: Леся Любченко, Ганна Морозова

За головну світлину дякуємо focus.ua

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі