Марія Процюк (Гринів). Невловимий шкіпер катамарана «Життя»

1

Марія – цілеспрямований шкіпер свого життя! Турботлива бізнес-мама з планами на десятки років. Добра, чутлива дружина. Мати двох чудес. Не перестає навчатись, подорожувати та вправно тримати курс свого катамарану «Життя». А ще саме їй належить ідея легендарних могилянських корабликів. Читайте та насолоджуйтесь Одіссеєю Марії!

Освіта: Національний університет «Києво-Могилянська академія», бакалавр політології і магістр соціології; Київський медичний університет, бакалавр (1 курс); Bergische Universität Wuppertal Master program in Enterprenership und Innovationen (незавершена)

Досвід: PR-агентство Pillar; агентство «Etiquette»; Девелоперська Компанія НЕСТ

Налаштовуйтесь на хвилю Марії під час читання: плейлист спеціально для ММ:

– Які у тебе перші асоціації зі словом «Могилянка»?

– Свобода (це однозначно), команда, нестандартність. Для мене Могилянка завжди була і залишається дуже нестандартним університетом. Коли мене питають про те, де я вчилася, і розповідають, що у них у ВНЗ було, то я кажу, що у мене все було точно не так.

У КМА є дух інакшості

А ще Могилянка – це команда неординарних викладачів. Майже про кожного можна розказувати легенди, хоча скільки років вже пройшло!  Безумовно, цікаві люди, у яких є чому повчитися. Неоцінений досвід.

– Чому саме команда? 

– Мені пощастило вчитися у таких умовах, коли викладачі між собою вели спільну гру, в одні ворота. У всіх була одна ціль.

Усі грали за одну команду, яка називалася Могилянкою

Так само зі студентами. Наприклад, викладач Валерій Хмелько. Він далеко не найпростіша людина для роботи, але всі знали, навіщо вони ходять до нього на курс. У результаті, 14 незаліків та 7 заліків, але всі знали за що. Розуміли, заради якої цілі вони прийшли вчитися. Пам’ятаю, як на першому курсі ми всією групою збиралися і ходили в бібліотеку, сиділи там з 8.00 до 20.00, обмінювалися інформацією. Це тривало тиждень. Така ідилія, звичайно, більше в жодному українському ВНЗ не може стати реальністю.

– Чому ти обрала саме соціологію?

– У мене була складна історія. Я вступила на політологію, адже думала, що це мені дуже треба. Виявилося, що я зовсім не політолог і не так собі бачила політологію. Трохи згодом перекваліфікувалася на соціологію, про що не пожалкувала. У мене більше математичний склад розуму, аніж філософський, який потрібен був на політології.

300970_10151097622023650_543131220_n

– Як вирішила, що хочеш вступати до Могилянки. Пригадаєш?

– Так, пригадаю. Мене запросила Качур Дзвінка. Вона була на декілька років старша і підтримувала членство у Студентському братстві, куди й запросила мене на якусь етно-вечірку. Я тоді була в 9-му класі. Після неї в мене вже не залишилося варіантів, де я хочу вчитися. Ходила весь 11 клас 6 разів на тиждень до репетитора  –  у мене була ціль.

Я кожен раз приходила на плац, для мене він був «місцем сили». Я дивилася на цих людей і розуміла, що хочу  вчитися лише у Могилянці

Важливо, що вступ був без хабарів – це зрозуміло. Я мала категоричну позицію – не хотіла  платити за вступ. Прагнула бути частиною могилянського духу, який я вже тоді бачила, як у середовищі Братства, так і на плацу серед студентів. Для мене також було принципово, щоб у виші був патріотизм.

Я сама зі Львова. Приїхали ми з батьками до Києва у далекому 1993 році. У школі мені дуже складно давалося обстоювання, що українська – це не мова села; що вона також заслуговує на те, щоб її любили. І не тільки російськомовні люди можуть бути авторитетними –  україномовні так само можуть. Мені важливо було не боротися за це в університеті, а жити серед однодумців.

Ти навчалася на ФСНСТ. Це один з найпопулярніших факультетів. Пам’ятаєш що-небудь зі студентського життя та власної активності в ті роки?

– Я була в Студентській Колегії. На другому курсі ми йшли на вибори. Здається, 5 блоків було. Один випав, троє об’єдналися в один і залишився ще один блок проти нас. Ми виграли з невеликим відривом по голосах. Я почала відповідати за зв’язки з громадськістю, за вечірки, різні заходи, виставки, а також видання могилянської газети.

Що тобою рухало? Якою була твоя мотивація для активного студентського життя?

Для мене було принципово бути частиною Могилянки. Частиною тих, хто творить життя, а не тих, хто просто його споживає

У школі я видавала газету, що виходила тиражем. У Могилянці мені було також важливо це робити. Я сама її верстала, видавала за кошти Студентської Колегії. І події теж завжди були моїми. У 2001 році, коли я вступила в Могилянку, Спудейське братство організувало перший «Кораблик». Вони це робили «одноразовим» заходом. А я подумала «Чому одноразовий?». І ми з Андрієм Сусленко почали робити ці «Кораблики» на регулярній основі. Потім я розчарувалася у такій моделі проведення масових заходів.

Чому?

– У Спудейському братстві це починалося, як клубна штучка. У нас це з часом дуже далеко відійшло від початкової ідеї. Ми робили їх тематичними, а в результаті вони перетворилися на те, на що перетворилися. Звичайно, як форма проведення студентського дозвілля – це непогано, але я тоді була на четвертому курсі і мені здавалося, що не заради цього ми все це починали. Як у кожній циклічності, це був цикл падіння для мене.

Ви заснували традицію, що існує дотепер. Які ще культурні особливості в той час були? Що тобі подобалося?

– Точно пам’ятаю, що дивувало моїх батьків та родичів, – відсутність постійної групи, з якою я  вчилася б. Я пояснювала, що кожен раз у мене нова група, але цього ніхто не міг зрозуміти. У мене є потік, але ми можемо зустрічатися з різними факультетами, курсами. Старші з молодшими, молодші зі старшими. Вони не розуміли цього, а мені було природно.

Крім того, вибір предметів – дуже несподіваний нюанс та навіть стресовий фактор: дивишся на розклад, а там все у абревіатурах. Згодом розбираєшся, звісно. Я завжди цінувала можливість вибору предметів, складання власного розкладу, можливість займатися з різними людьми на різних предметах. 120 знайомих на першому курсі!  Це для мене тоді було дуже багато.

Коло друзів настільки розширюється, що ти йдеш по вулиці й з усіма вітаєшся

Ти приїжджаєш у рідний Львів на вихідні й теж ходиш з людьми вітаєшся – Могилянка відпочити приїхала.

Повірте, мені є з чим порівняти. У 26 років я вступила до медичного інституту. Провчилася там рік, мені дуже хотілося реалізувати мою давню мрію. Я не хотіла бути лікарем, але хотіла відкрити власний пологовий будинок. До речі, досі не полишаю цієї ідеї. Мені здавалося, що необхідно вступати в медичний для цього. Там також був Болонський процес, вибір факультетів тощо. Проте люди спілкувалися тільки в межах групи, було лише 10-12 людей, з якими ти перетинаєшся. Це, звичайно, дуже нудно.

книга

– Які ще негласні традиції пам’ятаєш?

– Я зараз згадую, що неформальним центром спілкування була бібліотека. Я точно пам’ятаю, що мені було дуже дивно, що люди там проводили весь свій день, що там можна було свої речі залишити і вийти. Я могла лишити куртку в аудиторії на першій парі й ту саму куртку забрати на шостій. Це така ознака нормальної культури! І ще одна особливість – радше моя особиста.

Я приходила додому і казала: «Мамо, уявляєш, там люди не стидаються говорити, що вони книжки читають!»

Бо в школі це була ознака заучки. Я завжди приховувала, що читаю. А ще мало хто говорив «нецензурщину». Старалися бути культурними. Хоч, звичайно, всі були різними.

Отож, я мала незабутні студентські роки. Дуже вдячна Могилянці, що вони в мене були. Рада, що все ж вступила сюди. Хоч з конкурсом 14 людей на місце це було важко, просто катастрофа для нервової системи.

Який твій перший досвід роботи? Сьогоднішні студенти цікавляться тим, як можна почати працювати.

– У мене така собі історія. Я не працювала, поки я вчилася. Реалізовувалася в організації заходів і подій. Грошей це не приносило, але дало дуже багато організаторського досвіду. Перший ж досвід з грошима: після закінчення Могилянки пішла в PR-агентство і займалася проектом галереї «Колекції» та іншими. Пропрацювала 7 місяців у цьому агентстві. Хоча в той період у мене було багато пропозицій щодо місця роботи (навіть від іноземних компаній), але конкретно в тому агентстві мені сподобалася шефиня і камерна атмосфера. На той момент мені хотілося маленького колективу з високим темпом. Кортіло завантажити себе роботою повністю. Тому я вирішила працювати саме там.

У нас зібралася могилянська тусовка старших років на роботі, яка мала особливий підхід до роботи та міжособистісного спілкування

Receive Updates

No spam guarantee.

Це впливало на результативність чи атмосферу?

– На атмосферу. А мені саме це було важливо. Проблем з пошуком роботи після Могилянки у мене не було. Я займалася організацією подій, корпоративів, вечірок, в тому числі привозила найцікавіші деякі з-за кордону. Але мені в якийсь момент стало некомфортно «ходити на роботу». А в чому тоді щастя взагалі? Гроші, які я заробляла, були неспівмірні з тим, що я перестала отримувати задоволення від роботи.

Почала задумуватися про те, що мені не подобається робити події, про які дуже швидко всі забувають.

Я зрозуміла, що хочу робити щось таке, що принесе людям щастя

І я не знайшла нічого кращого, як зробити власну компанію організації весіль. Ми організували це з подругою, яка відповідала за іміджеву частину агенції, а я за процес. Ми вдвох з асистентами зробили агентство «Etiquette». Організовували весілля так, як ніхто до того не робив. Ми пояснювали людям, що весілля – це не поїсти і випити; це – стиль. Усе має починатися із запрошення, яке тримає стиль до самого кінця. Це агентство існувало у нас із 2008 по 2013 рік – поки я не поїхала в Німеччину, хоча ще деякий час компанія існувала дистанційно. Потім я зрозуміла, що весільне агентство не може бути справою усього життя. Мені здавалося, що я деградую. Організаційно з точки зору менеджменту проекту весілля – це одне й теж. Натомість я дуже давно цікавилася темою пологових будинків в Україні. Я замислилася, що в майбутньому хотіла б відкрити свою родильну клініку. Я пішла в медичний, але швидко розчарувалася.

До речі, я пішла навчатися не в Богомольця, бо не хотіла платити. Я пішла в Український медичний університет. Це ті самі викладачі, що в Богомольця, тільки на пенсії. Зрештою, системи однакові. Хабарі ніхто не відміняв, просто розміри інакші.

Я боролася з їхньою системою рік

Починаючи з перезарахування дисциплін, про що там не хотіли і слухати… Бо про Болонський процес вони чули, але не знають. У них там дітки 17-річні підкоряються, а ви тут прийшли права качати?На парі з латини, коли вони вирішили вчити «Gaudeamus», у мене був внутрішній протест – для мене цей гімн був на стільки важливий, що я могла сприймати його лише у стінах такого університету як Могилянка. Цей медичний по всіх параметрах не дотягував і права називатися так, в моєму сприйняті, не мав. І я покинула навчання. Я не була готова далі продовжувати боротьбу з системою, не розуміючи, що мені це дасть у майбутньому.

Якби було більше таких, як ти, процес міг бути ефективнішим.

У Могилянці стояли би і боролися

А там – ні. Вони багато заплатили для того, аби потрапити в цей університет. Я через рік пішла звідти й ще через півроку переїхала до Німеччини.

579242_10151802392778650_936407593_n

Жити, подорожувати, навчатися?

– Навчатися. Я знову пройшла всі етапи вступу до університету, які в Німеччині дуже відрізняються. Головне – мовний іспит. Враховуючи те, що я приїхала в кінці 2012 року з майже нульовим знанням мови, а вже у жовтні 2013 року вступила до університету, зрозуміло, що мені було складно.

– Які інновації німецьких університетів варто запровадити у нас?

Я б сказала, що їм є чого в Могилянки повчитися, а не навпаки

Моє навчання проходило у звичайному німецькому ВНЗ на 20 000 студентів. Весь процес складається з лекцій та самонавчання, яке проходить в бібліотеці. Ніхто нікому не допомагає. Викладачу байдуже, що ти там вчив або не вчив, у нього є іспит, як основна форма оцінювання. Питання? Ну, можливо, в офісні години. Або й ні. Загалом це споживацький підхід. Між людьми нема близькості. З тобою ходить група 350 людей, але вони навіть не вітаються. Можливо, лише за національною ознакою, але навряд чи.

– Тобто, абсолютна відсутність кооперації?

– Цього не шукають навіть. Тому я кажу, що їм треба повчитися могилянському духу.

А що стосується більш технічних моментів? Матеріальна та дослідницька бази, можливість електронного розкладу.

– Хоч у Німеччині все автоматизовано, але ти іноді до кінця не знаєш, чи легітимно ходиш на той чи інший предмет. Усе дуже загально та поверхово. Загалом я залишилася незадоволеною. Тут люди об’єктивно кинуті на самонавчання. Єдине, що дійсно здавалося зручним протягом навчання – це система бібліотек. Вони надзвичайно зручні та швидкі. Загалом тут багато формальностей та умовностей, без яких функціонування було б зручніше.

– Чи дав тобі німецький університет теоретичні знання та можливість практичної реалізації?

– Це був факультет бізнес-школи. Усі викладачі – практики. Було дуже багато німецького досвіду, підходу. Наприклад, предмет «Сервіс-менеджмент», де класно пояснювали стратегію спілкування з клієнтами. Подібні курси надзвичайно корисні. Цінність в тому, що і як розповідали люди. У нас цього бракує.

Як ти ставишся до навчання в Інтернеті? Нині майже все можна вивчити самостійно, наприклад, на Coursera.

– Я вважаю, що інтернет-навчання абсолютно достатньо.

Перебування з якимись людьми в одній кімнаті не гарантує ефективного вивчення

13606869_10153893638298650_5509188214369146073_n

Що для тебе команда? Як ти намагаєшся її формувати?

– Це одна з найважчих задач будь-якого бізнесу. Коли формуєш своє підприємство, надзвичайно важливо знати, які цілі ти сповідуєш. Люди, які приходять до тебе, можуть мати інші цілі, але твої вони теж повинні поважати. Це як в родині – усі мають дивитися в одну сторону.

Як ти формуєш взаємодію?

Стараюся завжди розмовляти з людьми, з якими працюю. Розмовляти багато і особисто

Це мають бути зустрічі навіть у робочий час – обіди разом з колегами надзвичайно важливі. У такій атмосфері люди розповідають те, що раніше не розказали б. Необхідно особистісно дізнатися людину. Я прихильниця введення сімейних стосунків у компанії.

Чим ти зараз займаєшся?          

– Виховую дочку і чекаю на другу дитину. Більш глобальний проект – ми переїжджаємо з Німеччини у Мадрид з родиною. Чоловік вступив в одну з найбільших бізнес-шкіл Європи й буде вчити Data Science. Він також, як і я, дуже зацікавлений в тому, аби рухатися вперед.

гори

– Як змінилося твоє життя з появою дитини? Чи вписалося це у твій образ сучасної дівчини зі сфери бізнесу?

-Я у Німеччині з подругою відкрила онлайн-магазин дитячих товарів, але згодом відмовилася від цієї ідеї. Дитина у бізнес-плані мені ніяк не заважає. Більш того,  я хочу багато дітей.

А про пологовий будинок ти досі мрієш?

– Мені зараз 32 роки. У мене є великі цілі. До ідеї пологового будинку планую повернутися не раніше 40 років. Зараз ми переїжджаємо у Мадрид, де я не буду нічого робити, крім виховання дітей, бо я не люблю робити короткотермінове. Також я собі поставила за мету вивчити іспанську мову. Вона точно нікому не завадить.

А ще є велика стратегічна мрія – повернутися жити в Україну

Давай це питання розглянемо детальніше. З якою метою?

– Це прийшло з молоком матері. Коли я була в Буковелі цієї зими, у мене просто сльози на очі наверталися, дивлячись на те, яка там ситуація. Є речі в Україні, які люди розвивають набагато краще і швидше, ніж в Німеччині. Проте є речі, які на дні – бюрократичний апарат, державні установи. Вони змінюються, але все ще на дні.

Хороше відчуття, коли ти на дні, бо в тебе під ногами є тверда поверхня.

– Це точно!

Ті, хто зараз займаються розвитком України, мають майбутнє. А ті, хто відсиджуються у Німеччині, майбутнього не мають

От така теорія. Треба розвивати Україну та працювати на неї.

Які в тебе хобі? Що ти в собі розвиваєш?

– У мене є хобі – крос-фіт, яке довелося полишити на 10 місяців. Дуже люблю спорт. Друге хобі – парусний спорт. Займалася в Україні з парусними катамаранами. У 2007 році брала участь у Чемпіонаті світу. Але зараз я далека від можливості кататися, бо до моря їхати 3 години, та й клімат не завжди дозволяє. Свого часу на Київському морі я займалася від квітня до жовтня. Привів мене у парусний спорт брат, згодом я займалася з його тренером, разом з яким ми брали участь у Чемпіонаті. Потім ми ходили на катамаранах уже разом із чоловіком. У нас була сімейна команда. Дуже подобалося!  Хотіли продовжувати це хобі в Німеччині, але не вийшло.

парусний спорт

Будь-які успіхи супроводжуються кризовими ситуаціями. Що в такі моменти підтримує тебе?

-Для мене великим стресом був переїзд до Німеччини. Ти повністю «акліматизовуєш» нову культуру, коло спілкування. Це важко і ніколи не відбувається безслідно. Переїзд у Мадрид – це так само переїзд у зовсім іншу культуру.

Довгострокові цілі мене дуже тримають «на плаву»

Кожній людині раджу тримати книжечку, де будуть розписані всі цілі. Ти можеш півроку не заглядати туди, а потім дивишся і бачиш, що воно вже виконалося. Також не слід жити побутом! З побутом треба вміти прощатися. Дуже важливо пам’ятати, що варто виходити з зони комфорту.

Чудо починається, коли ти виходиш із зони комфорту

Ми поступово прийшли до теми постулатів. Зможеш їх формалізувати? Без чого ти не можеш жити?

– Я не бачу свого життя без постійного навчання та без постійної мозкової діяльності. Також не бачу свого життя без спорту, адже це найлегший спосіб створити випробування для самого себе. Ще я часто експериментую над способом харчування. Змушую вийти себе із зони комфорту за допомогою відмови від деяких продуктів харчування. Люблю експерименти!

– Які поради ти даси молодому могилянцеві?

Пораджу найголовніше – створювати network

Організовуй собі мережу. Знайомся з усіма, ким можеш. Це доступ до інформації, яку не так легко дістати. Вона у майбутньому дуже допоможе. Мені, наприклад, допомагає і зараз.

Call to actions: 

Якщо комусь треба дізнатися про німецький ВНЗ та систему освіти, це до мене, 100%. Буду дуже рада зустрітися з усіма охочими в Мадриді та Україні.

P.S. На час виходу інтерв’ю у Марії в житті відбулися чудові зміни –  народилася ще одна донечка Аня. Нині вони живуть у Мадриді (Іспанія), де її чоловік вчиться на програмі Business Analytics & Big Data в одній з найкращих бізнес-шкіл Європи.

«Цінності, які варті поширення»

Дідусь Марії врятував моє життя. Після народження мені потрібні були ліки. Час йшов на години. У Закарпатті їх не було. Дідусь Олексій в пізню пору підняв половину Прикарпаття і дістав в радянські часи необхідне. Я написав публічно, щоб дізналось більше людей. Турбота їхньої родини спасла мені життя. Такі цінності варті поширення. Дякую.

Олександр Король

Спілкувався Олександр Король

Редактори: Станіслава Хоменко, Анфіса Дорошенко, Марія Чадюк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі