Освіта: НаУКМА («Культурологія» БП), НаУКМА («Культурологія» МП).

Досвід: копірайтерка у «Jiwo agency», засновниця проєкту «What’sArt?».

Як створити свій мистецький проєкт та зацікавлювати людей класичним живописом? Чим допомагає академічна культурологічна освіта в діджитал-сфері? Яким чином можна привчати дитину до мистецтва?

Відповіді на ці питання — у нашому інтерв’ю з Марією Дячук.

—    Ти закінчила бакалаврську та магістерську програми з культурології в Могилянці. Чому обрала саме цей навчальний заклад і таку спеціальність?

—    По-перше, я не мала інших варіантів, окрім культурології. Я знала, що хочу тільки в Могилянку і тільки на цю спеціальність. Мене надзвичайно цікавило мистецтво. По-друге, КМА була мені відомою з дитинства, бо мій дідусь — перший декан факультету правничих наук. І я пам’ятаю, як малою сиділа в нього в кабінеті, перекладала ручки, і всі могилянські студенти здавалися мені суперкласними і крутими, вважала їх представниками культурної еліти. Тому хотілось навчатися саме тут.

—   Оскільки твій дідусь був деканом правничого факультету, то як родичі поставилися до твого вибору культурології?

—   Мій тато — філософ за освітою, а по життю — священник, тому нормально. Взагалі в мене демократична родина, і нас п’ятеро дітей у родині. Усі обрали те, що хотіли: моя старша сестра — математик за освітою, я — культуролог, після мене — філософ, а молодша сестра вчила міжнародні відносини.

Нас привчили з дитинства: ти робиш свій вибір і несеш за нього відповідальність.

Ніхто не буде нав’язувати тобі свого ставлення. Це твоє життя, вперед! Культурологія, так культурологія. От за що я вдячна.

—   Яким чином брала участь у студентському житті?

—   На першому курсі я виступала на Дні ФГН, але зрозуміла, що концертна двіжуха не для мене, тому я цим більше не займалася. Проте одного разу ми з культурологами під час сесії (як це всім відомо — недосипали) вирішили зробити перформанс. Ми лягли на підлогу під кафедрою, маючи на увазі, що в нас немає часу на сон настільки, що ми спимо в коридорі. Ніхто цього не оцінив (сміється). Зате ми маємо класні фотки й смішний спогад, як ми — молоді, амбітні, самовпевнені — творили на першому курсі такі речі.

—   Наскільки багато могилянців нині у твоєму оточенні?

—   Підтримую спілкування з одногрупниками, у мене багато могилянських друзів, щоправда, майже всі зараз за кордоном. Завжди приємно зустріти людину з Могилянки. Наприклад, у вересні я пішла на нову роботу, на третій день один з моїх колег зайшов до кабінету у футболці КМА, і моя реакція була приблизно така: «Оооу, Могилянка!» Цей момент одразу встановив між нами контакт, спільні теми для обговорення, спогади про викладачів, конспекти та різні штуки студентського життя.

—   Ти працюєш копірайтеркою в діджитал-агенції «Jiwo agency». Які особливості твоєї роботи з текстами?

—   Я пишу тексти, дуже багато текстів (сміється). Ми ведемо соціальні мережі брендів, відповідно я пишу рекламні тексти для інстаґраму та фейсбуку, створюю контент, іноді більш об’ємні речі, на кшталт лонгрідів або інтерв’ю.

—   Як допомагає в робочому процесі академічна освіта культуролога і чи допомагає взагалі?

—   Я дуже вдячна Могилянці не за конкретні дисципліни, які вивчала, а за те, що мій мозок прокачаний, я можу опрацювати великий обсяг інформації за короткий проміжок часу, з якої зробити стислий та цікавий, читабельний текст. Навчання в академії вплинуло на те, де я і що я зараз роблю.

—   Ти засновниця проєкту «What’sArt?». Коли і як виникла ідея створення?

—   Проєкту виповнилося два роки 8 лютого. Ідея виникла, коли я була в декреті, тому що це єдиний легальний час, коли ти можеш спробувати зробити щось своє, не хвилюючись за те, що воно не приносить прибутку.

Я познайомилася з художницею Поліною Сьоміною. Наші діти народилися в одному пологовому будинку з різницею в тиждень. Ми тісно спілкувались і одного разу вирішили, що треба щось зробити в якомусь прикольному форматі. На той час я вже писала пости про мистецтво у своєму інстаґрамі з хештегом «РадиБосха» — а-ля «ради Бога». Пости класно заходили підписникам, і тоді мені написала Лєра Галич — власниця кав’ярні й бренду «Хай росте» — і запропонувала провести щось в її кав’ярні. Організувалися спочатку, провели такий майстер-клас з живопису разом з моєю лекцією про квіти, тому що «Хай росте» — це концептуальна кав’ярня, де продають горщики й кімнатні рослини. Я підготувала лекцію про символізм квітів у живописі, Поля підготувала картини, які можуть новачки без жодної підготовки намалювати акриловими фарбами на полотні. І ми в такому форматі провели один раз, усім сподобалося — набрали більше людей, ніж хотіли, і навіть уже почали відмовляти, тому що не було куди комфортно посадити. І от вирішили, що треба створити для цього сторінку якусь. Але сторінка має бути не просто типу «Хелоу, ми тут проводимо майстер-клас з живопису й лекцію», а більш інформативна, прикольна, щоб це був як блог. Створили, почали писати, потім ще разів десять, напевно, повторювали майстер-клас у «Хай росте». Так усе й почалося.

—   А чому виникла саме така назва? І чи не плануєте ви розширюватися й писати не тільки про живопис, а наприклад, про скульптуру, архітектуру, музику?

—   Ми дуже довго думали над назвою. Складно дійти до спільного рішення, коли вас двоє, а думка в кожного своя. Ми мали два варіанти: мій — «What’sArt?», Поліни — написати «Ж» кирилицею, апостроф і «art», і щоб слоган був «Чого ви такі серйозні, це ж’art». Але ми взяли цільову аудиторію, людей, які, як нам здавалося, могли би бути нашими потенційними клієнтами й читачами сторінки, запитали в них, чи вони розуміють, чи зчитують з назви саму ідею — виявилося, що не дуже, тому зупинились на «What’sArt?».

Щодо розширення, то я люблю живопис, класичний живопис. Навіть сучасне мистецтво — це не така для мене любов, як класичний живопис. Зрозуміла, що хочу про це розповідати людям, ще коли працювала медіатором у PinchukArtCentre. Незважаючи на те що мене не влаштовували умови праці, ставлення керівництва та ін., у моменти, коли я пояснювала людині щось про мистецтво та бачила, як їй стає цікаво, це дуже заряджало й мотивувало на рух уперед.

Це все до того, що я думаю, у мене не вийде написати так само про музику чи архітектуру, як я можу писати про живопис — те, що мені справді подобається.

Можливо, якщо буде якась інша людина, яка спеціалізується на іншому, і буде вести якусь рубрику… Але поки що я не зустріла людину, яка мала б змогу та бажання цим займатися разом зі мною.

—   Ти часто проводиш лекції на всілякі цікаві теми: про загальну історію мистецтв, про чоловіче та жіноче тіло в мистецтві, як змінюються ідеали краси в різні епохи. Які ще є теми, як ти їх обираєш і яка аудиторія слухачів?

—   Тем багато. Наприклад, лекцію про тіло я проводила в спорт-хабі «ЄБШ», бо хотілося, щоб тема органічно поєднувалася з локацією і була дотичною до тих людей, які там є. Розділивши на дві лекції з тижневою перервою, я розказувала про жіноче і чоловіче тіло в живописі.

Досить часто обираю тему до певної дати. Наприклад, до Дня закоханих була лекція про кохання в мистецтві, історії кохання художників; до 8 Березня проводила лекцію про жінок-художниць.

У моєму ідеальному світі (до того ж, працюючи в діджитал-агенції) я вже давно мала б зробити портрет аудиторії, але вона завжди абсолютно різна. Наприклад, в останньому моєму онлайн-курсі були й школярі, і люди старші за мене на 10 років. І всі займаються різною діяльністю: хтось — логопед, хтось вчиться ще в школі, хтось працює вчителькою, хтось — у діджиталі, хтось — дизайнер.

Спільне в них, напевно, те, що колись їх відлякали тим, що мистецтво — це щось нудне, страшне, нецікаве, навчання цієї дисципліни в школі або в універі пройшло повз, а тепер у дорослому віці вони хочуть змінити свою думку про мистецтво.

—   Як змінилася твоя робота над проєктом «What’sArt?» під час карантину?

—   Скасували офлайн-лекції, але вони не були пріоритетним напрямком моєї діяльності. На карантині в мене з’явилися футболки з ілюстрацією Олександра Грехова, бо нарешті вистачило часу розібратися в цьому питанні. Тепер у футболках проєкту «What’sArt?» гуляють 80 людей по всій Україні!

—   Ти брала участь у проєкті «Квантовий стрибок Шевченка», зокрема читала лекції. Розкажи більш детально про цей проєкт, як він виник і чи будете продовжувати в такому самому форматі?

—   З автором проєкту Сашою Греховим ми були знайомі з інстаґраму, тому що він читав «What’sArt?», а я читала його сторінку, і мені надзвичайно подобались його ілюстрації. На відкритті першої виставки «Квантовий стрибок Шевченка» в музеї я читала лекцію про наївне мистецтво. Ідея проведення лекції була його, а над темою ми думали разом і зрозуміли, що ця тема допоможе краще людям зрозуміти, чому Саша так малює. Мабуть, це була моя перша лекція для такої великої аудиторії. Оскільки зазвичай збиралося до десяти людей у кав’ярні, а тут — сорок стільців. Тоді навіть на своїй фейсбук-сторінці Міністерство культури опублікувало анонс лекції за два дні до неї (сміється), і це було дуже стрьомно, бо я й так хвилювалася, тут ще й такий анонс, але ми впоралися.

Після показу в Київському метро ця виставка планувалася по великих містах України, зокрема у Львові, але там її скасували. Однак я, Саша і співорганізатор — газета «Esthète», в якій друкувала свій матеріал про наївне мистецтво, вирішили, що лекцію ми все-таки проведемо.

—   Який стиль у живописі тобі найближчий?

—   Період, напевне, я б сказала – це Раннє Відродження. Я дуже люблю Босха, Брейгеля і всю цю двіжуху в той час.

—   А якби в тебе була можливість поспілкуватися з кількома всесвітньо відомими художниками, кого б ти обрала?

—   Босха точно, Леонардо да Вінчі й Макса Ернста, як би дивно він у цій тусовці не виглядав.

—   А які українські художники тобі найбільше подобаються?

—   Марія Примаченко. Я її з дитинства люблю, і взагалі тоді дуже подобалися примітивісти.

—   А ти сама малюєш?

—   Ні. Часто люди думають, що це неможливо. Якщо я знаю про мистецтво, значить, я малюю.

На жаль, мало хто розділяє ці штуки, тому що людина може класно малювати і не розумітися на історії живопису або навпаки — як я.

Я ходила до художньої школи в дитинстві. Пам’ятаю, що намалювала гусінь, яка залазила на дерево. От я уявила — і в мене вперше в житті вийшло намалювати так само на папері. А в нас було правило, що перед тим, як розмальовувати, треба показати вчителю. І я принесла свій малюнок до вчительки, і вона сказала, що це не за темою уроку, витерла й намалювала робота. Я прийшла додому й сказала, що там не цінують мого таланту і я більше туди не піду. І в принципі по життю я роблю так само.

—   Які світові музеї тебе найбільше вразили й чому?

—   Я дуже мало бачила наживо.

Мистецтвознавець 21-го століття — digital-людина, яка залипає на ресурсі ґуґла, де можна наближати картини до нескінченності, дивитися мазок, тріщинки і все на світі, але мало чого бачить наживо.

Скажімо, в таких центральних великих музеях я не була. Я не була ні в Луврі, не була ні в Прадо в Мадриді. Я була в локальних музеях у Німеччині, була в Уффіці багато разів, у музеях Ватикану та інших локальних музеях Італії, тому що певний час вчилася там.

—   Як часто відвідуєш українські музеї?

—   Так, я дуже люблю музей Ханенків. Якщо мені забракло мистецтва в житті, то я прямую туди. Класний експірієнс був, коли ми їздили в Переяслав-Хмельницький. Там купа музеїв на малесеньке місто, присвячених різним темам. Мені дуже сподобалося те, наскільки люди там привітні, як були раді нас бачити, у них прикольно зроблені експозиції, видно, що вони цим живуть, що їм подобається те, що вони роблять, і що вони зацікавлені, але це дуже маленьке місто, і я думаю, що нечасто їх там хтось відвідує, окрім школярів, але хотілося б інакше.

—   Як ти привчаєш до мистецтва свого сина?

—   Почну з того, що, коли він був маленький, я йому показувала картини. Але це було більше для мене, ніж для нього, бо йому було пів року, і тому просто хотілося їх жувати (сміється). Зараз я, по-перше, даю йому повну свободу в малюванні. Якщо він хоче малювати, а він це любить, то просто організовую простір так, щоб я змогла потім усе це відмити. Він вже малював акриловими фарбами, знає, що таке палітра, знає, що ця фарба відмивається, а олійні фарби — ні. По-друге, наша сімейна позиція — робити все разом. Наприклад, у мене була велика мрія потрапити на виставку Брейгеля, яка відбувалася у Відні, і ми з’їздили туди втрьох. Два дні ходили по музеях із сином, та інколи мені здавалося, що ми знущаємося з дитини, коли в залі експресіонізму він ліг на підлогу і просто лежав між картинами, поки я дивилася (сміється).

А на виставці самого Брейгеля він хотів вологою серветкою витирати всі картини й дуже сильно плакав, що йому не дозволяють цього зробити. Але потім ми повернулися, і десь за кілька тижнів він просто клацав у моєму телефоні фотографії, і там була фотографія картини Брейгеля, яку я зробила в музеї, і він такий: «О, я це знаю, я це бачив», і я: «Що? У якому сенсі?» А він каже: «Ну, у Відні. Ти пам’ятаєш? Я бачив це у Відні». І для мене це був такий дуже милий і важливий момент, тому що я не очікувала, їхала туди для себе, але все-таки щось йому запам’яталося, напевно, кудись там відкладається увесь цей досвід.

Якщо він не буде любити мистецтво, я не перейматимуся. Але, наприклад, нещодавно був день народження мого чоловіка, і син писав йому привітання, точніше, він казав, що писати, а я записувала. Наприкінці привітання попросив купувати йому більше картин. Картин! Йому три з половиною роки! Або бачить «Мону Лізу» і каже мені: «О, мам, це там у твоїй книжці, це ж картина, яка у твоїй книжці!»

Я не роблю для цього нічого особливого, але, напевно, він просто бачить, що мені це цікаво, і якось транслює на себе.

—   Які ти можеш дати поради студентам Могилянки?

—   Тримайтесь, друзі! (сміється) Тому що зараз, коли я спілкуюся з людьми, які не вчились у Могилянці, вони розказують про свою освіту, і я запитую: «А що, так можна було?» Ми дуже багато читали, дуже багато вчились… У мене більшість спогадів про той час пов’язана з навчанням, з підготовкою, з постійними роботами.

Все-таки складно, але це дає ту базу, той фундамент, спираючись на який, ти можеш далі щось робити, щось досліджувати, чимось займатися, щось для себе шукати.

Інтерв’юерка: Марія Махотко

© Моя Могилянка, 2020

Instagram & Telegram & Facebook & Веб-сайт

Коментарі

коментарі