Марія Берлінська. «Масштабувати свободу для суспільства»

loff bw new26321_preview (1)

Напевно, саме вміння Марії Берлінської піднятися над ситуацією у прямому й переносному сенсі дарує їй розуміння стратегічної мети, до якої потрібно прагнути. Кожен її проект спрямований на допомогу іншим людям. Що й не дивно, адже її принцип: «Не жаліти себе, а пам’ятати, що завжди є ті, кому ви зараз дуже потрібні». Довідайтеся з інтерв’ю, як Могилянка допомогла аеророзвідці, чому потрібно підтримувати освіту й культуру під час війни та що є найпотужнішою світлою силою.

Освіта: Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка («Історія», «Корекційна та соціальна педагогіка і психологія»), НаУКМА («Історія. Юдаїка»)

Досвід: організатор музичних концертів та культурних подій «Музична весна Республіки», співорганізатор фестивалю музики та стріт-арту «Respublica» у Кам’янці-Подільському, з 2014 року доброволець – фахівець з аеророзвідки, керівник волонтерського «Центру підтримки аеророзвідки», авторка адвокаційного проекту «Невидимий батальйон», продюсер документального фільму про жінок на війні «Невидимий Батальйон»

Як почалася Ваша історія з Могилянкою? Чому обрали «Юдаїку»?

– Починалося це ще зі старших класів. Могилянка була однозначно в пріоритеті, і навіть не виникало якихось інших ідей. Але склалося так, що на бакалаврат вступила до іншого університету. Проте вже на магістерку вирішила спробувати в Академію. Щодо юдаїки, то тут дві причини. З одного боку, це був новий магістерський курс. А з іншого, мені завжди була цікава історія єврейського народу. Так збіглося з обох боків. Я дізналася, що є новостворений курс, і вирішила на нього вступати.

Чи мали достатньо часу на навчання, адже тоді якраз почався Майдан?

– Звісно, було б краще, якщо б мала більше часу на навчання, але сталося так, як сталося. Країну закрутило у вир революційних, а потім військових подій. Часу хронічно не вистачало. Разом з тим, ці два роки в Могилянці пригадую як одні з найкращих і найпродуктивніших в житті на даний момент.32266499_1664233693673740_965031262525849600_n

Ви пам’ятаєте свій перший день на Майдані? Хто з вами тоді був?

На Майдан я вийшла 22-го листопада, зі мною були мої друзі, зокрема одногрупники з Києво-Могилянської академії – Галя Юркевич, Надя Уфімцева та інші. Це дружба, якою я пишаюся і яка встановилася на все життя.

До речі, коли Академія підтримала протести – це стало ще одним підтвердженням, що мій вибір Могилянки абсолютно обґрунтований. Це територія свободи і люди, які готові масштабувати свободу для свого суспільства

Першого дня уже на війні зі мною були добровольці батальйону «Айдар». Тоді ми ще не були знайомі, познайомилися пізніше. Але, як виявляється, там теж було кілька могилянців, наприклад, Женя Дикий, Діма Лавренчук. Зараз з хлопцями спілкуюся, і приємно знати, що вони не тільки мої побратими, однополчани, а й знайомі з могилянської сім’ї. До слова, зі мною поїхав друг, який теж навчався на сертифікатній програмі «Юдаїка».

У 2015 році Вашу діяльність відзначила волонтерська премія «Євромайдан-SOS». Можете розказати про середовище волонтерів?

– Волонтери – це особливий пласт людей, на проактивності й небайдужості яких все тримається. Думаю, що існує єдина хороша річ, яку принесла війна, – те, що ми одне одного побачили.

Війна, як рентген, проявила людей, познайомила найактивніших, найлюдяніших, найбільш включених людей між собою

Я впевнена, що я за все життя не познайомилася б з такою кількістю вірних, щирих, людяних співгромадян, як за період п’яти років Революції і війни.14364894_1357833804241809_11958982451333982_n

А як Ви вперше дізналися про стан аеророзвідки, необхідності включатися в цю сферу?

– Дуже поступово. Коли влітку 2014-го я прийняла рішення їхати добровольцем, то шукала можливості, як це можна здійснити. Практично всюди мені відмовляли – бо дівчина. Але в «Айдарі» мені сказали, що потрібні аеророзвідники. І це був діалог на грані комічності. Бо мене запитали: «У Вас є технічна освіта?» Я відповіла, що ні. «Ок. А Ви знаєте, що таке безпілотники?» Ні. «А Ви колись управляли якимись авіаційними суднами?» Ні.

Тоді на іншому кінці проводу голос, повний безнадії, запитав: «Але Ви принаймні готові вчитися?» Вчитися я якраз готова

З цього почався процес. Я багато читала в інтернеті, зараз більш ніж достатньо інформації у відкритих джерелах. Знайшла початкові курси при Товаристві сприяння оборони України. Потім поїхала на фронт працювати, побачила реальні потреби. Повернулася, щоб донавчитися літати на літаках. До того часу я управляла тільки БПЛА типу «коптер». Донавчилася, потім знову почала виїжджати працювати на передову. Ця галузь потребує постійного навчання.

Але з практикою я поступово занурювалася у це глибше як фахівець. І в певний момент зрозуміла, що потрібно навчати людей. Тому що фахівців на фронті критично не вистачає.

І взагалі проблематику аеророзвідки я тоді умовно поділила на дві частини: відсутність дронів і відсутність фахівців. Тож вирішила, що настав час вирішувати другу частину

І ми з командою разом протягом, вважайте, трьох років успішно її вирішували. Із січня 2015-го вдалося досягти значних результатів: підготувати кілька сотень фахівців, частково забезпечити дронами. Це налагоджена система, до якої Могилянка теж долучилася. Бо якраз із цією ідеєю я тоді прийшла до В’ячеслава Брюховецького.

І Могилянка відгукнулася?

– В’ячеслав Степанович дуже оперативно відреагував: буквально в лічені дні надав приміщення, комп’ютерну техніку (у нас тоді навіть ноутбуків не було). Тривалий час, більше року, наші курсанти жили в гуртожитках Могилянки, приїжджаючи з фронту. Тоді й Андрій Мелешевич зробив усе, що від нього залежало, щоб люди мали де жити, мали аудиторії.

Тож навчальний процес оперативно запустився, і саме Могилянка дала дуже потужний поштовх на старті

А потім ми вже «прокачались», маємо свою техніку: навчальні безпілотники, свої «симулятори» – ноутбуки, в яких є пульти для симуляції польоту. Тому я вважаю цей проект – Центр підтримки аеророзвідки – нашим спільним з Могилянкою. Бо якраз Академія дала йому на старті зелене світло. Він тоді був безпрецедентний, ми навчали групи фахівців по 10-15 людей щомісяця. Плюс проживання, харчування, повний пансіон. Зараз ми  практично не навчаємо, адже вже немає настільки критичної потреби.43493478_10155868278967135_227675739619590144_n

Тобто Ви вважаєте, що стан аеророзвідки покращився?

– Він не є задовільним абсолютно, існує ще багато проблем. Але основні «діри» на цей момент вдалося закрити. Уже немає такої критичної потреби у фахівцях і дронах, як в 2014-2015 роках. Плюс, сам характер бойових дій все більше переходить у фазу замороженого конфлікту.

Як з’явилася ідея фільму «Невидимий Батальйон»?

– Фільм насправді є частиною великого проекту, це четвертий етап. Було соціологічне дослідження участі наших жінок у війні, яке, до речі, теж робили соціологині з Могилянки – Тамара Марценюк, Анна Квіт, Ганна Гриценко. Презентація його результатів стала точкою відліку до великої адвокаційної кампанії, з метою внесення змін у законодавство. Потім для цього було проведено декілька юридичних досліджень, створених спільно з «Юридичною сотнею».

Також організували фотопроект. Мені було цікаво візуалізувати бойових дівчат, щоб вони стали «видимішими» для суспільства. А вже потім, як один з етапів, з’явився фільм.

Хотілося створити такий проект, який дозволив би показати світові силу й гідність  українських ветеранок. Я взагалі вважаю, що потрібно створювати світовий бренд української ветеранки. Наша найпотужніша світла сила – наші люди

Фільм – це шість історій, які зняті трьома режисерками. Нам був цікавий жіночий погляд на війну. У цьому проекті я була авторкою і продюсеркою. Причому в мене немає відповідної освіти, тому, чим займається продюсер, я гуглила 🙂 Але поза тим, якщо серйозно, то управління будь-якими процесами, у принципі, схоже. Головне правильно визначити пріоритети, зібрати команду професіоналів, озвучити їм досяжні та зрозумілі завдання і не заважати працювати.

Зараз фільм з надзвичайним успіхом проходить світом. Документальний кінематограф став нашою серйозною зброєю для протидії російській пропаганді.31969816_10155691994203668_3233880077741588480_n

Дівчат-ветеранок зустрічали у США, Канаді на найвищому рівні: була зустріч з канадськими парламентарями, міністром оборони Канади, представниками Конгресу, Сенату, в штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку, дипломатами, політиками, opinion-maker’ами. Це нечуваний успіх. Безперечно, це був виграшний бій на інформаційному фронті за Україну

Канадську частину Туру організовували відомі волонтери, зокрема Антоніна Кумка. А американську, до речі, теж  випускниця Могилянки – віце-президент спільноти Razom for Ukraine – Люба Шипович.

Як можете оцінити результати Вашої діяльності. Що на практиці змінив законопроект 6109 порівняно з ситуацією на початку війни?

– На практиці – жінок почали бачити. Скажу без зайвої скромності, що це заслуга команди «Невидимого батальйону». Люди з найрізноманітніших прошарків почали задумуватися про те, що жінки не лише «допомагають» воювати, а безпосередньо захищають країну як штурмовики, снайпери, стрільці, артилеристи.

Наприклад, коли я на запрошення Посла була в Посольстві Естонії, вони розповіли мені, що організовують програму реабілітації для українських військових (запрошують їх на кілька тижнів пройти курс). А ще поділилися: «Ви знаєте, стільки військових пройшло через цю реабілітацію, але ми ніколи не запрошували жінок. Проте коли ми прийшли на прем’єру й подивилися Ваш фільм, це стало точкою відліку. Ми вперше запросили дівчат з фронту».

І от зараз вперше уже кілька десятків наших дівчат пройшли в Естонії реабілітацію тільки завдяки тому, що був цей фільм

34140866_1756782874379406_2429509428496564224_n

Тобто в людей змінюється фокус, бачення. І для мене цей проект – це можливість давати цей новий view. Наведу приклад з авіації: коли багато літаєте, то велику частину драйву вам приносить те, якщо поруч сидить людина, яка летить вперше. Ви бачите це щастя. Як каже мій льотний інструктор Ігор Петрович Табанюк: «Я цим заряджаюсь».

Так само цей фільм – можливість показувати суспільству нові варіанти поглядів. Це шанс розказати, що жінки існують в армії, що вони хочуть служити, захищають Україну, отримують поранення, були нагороджені бойовими нагородами

Тобто цей проект про те, що в нас спільні цінності – і хлопці і дівчата захищають своє суспільство майбутнього, де буде вільно і мирно реалізовуватись кожній людині. І в цей момент люди починають змінюватися, піднімаються над ситуацією – ніби піднімаються над містами і країнами, їхнє поле зору стає значно ширшим, більшим, всеохопним. Коли вони відчувають свободу від пізнання, тоді і я отримую свою порцію драйву.

Вітаю з успішною прем’єрою не тільки в Україні, а й закордоном. А наскільки потужним є середовище тих, хто підтримує Могилянку, Україну по світу зараз?

– Доволі потужне. У США ми були на двох благодійних вечорах, присвячених Могилянці. Їх організовує Києво-Могилянська Фундація Америки та її очільниця Марта Фаріон. Був вечір у Чикаго, потім у Нью-Йорку. Тоді склалася така ситуація, що, з одного боку, поруч були ветеранки, які приїхали зі мною по проекту, а з іншого – випускники Могилянки.

І ми з Любою Шипович вирішили, що це дуже цікава можливість посилити ветеранів Могилянкою. Тому що ветерани захищають на фронті ті цінності, які продукує Могилянка. А КМА, коли вони повертаються, може їх посилити винятково гарною освітою. І ця розкіш гарної освіти має бути доступна, насамперед, наймотивованішим людям у суспільстві

Тому якось в Чикаго у нас з Любою виникла ідея ветеранської стипендії – щоб дати можливість ветеранам проходити для початку магістерський курс. У цьому році вже є чотири ветеранські стипендії. За допомогою українців світу ми дуже оперативно реалізували цей проект. Активно підключилась Марта Фаріон, президент КМА Андрій Мелешевич, випускниця Академії Оксана Іванців та інші проактивні люди.

Буквально за декілька місяців проект успішно стартував. Четверо ветеранів уже прийняли посвяту в магістри. Плануємо масштабувати цей проект.35349752_2131907003755984_5381911269647319040_n

До речі, в лютому 2018 року було започатковано проект «Мандри ветеранок». То де вдається помандрувати ветеранкам? І як виник цей проект?

– З кінця березня ми відправили у мандри більше 60 людей, ветеранок разом з їхніми сім’ями. Проект виник одразу після «Невидимого батальйону». На перегляд фільму прийшли Леся Москаленко (видавець журналу «Мандри»), Ігор і Валя Захаренко (очолюють турфірму «Феєрія мандрів»). Після перегляду вони запитали, чим могли б бути корисними.

Логічно виникла ідея: я запропонувала, щоб дівчат відправляли на відпочинок. Леся підтримала та взялась за організацію процесу. Так виникли «Мандри ветеранок», абсолютно волонтерський проект, у якому дівчата вже були в Італії, Грузії, Нідерландах, Франції, три великих групи були в Ісландії. Зараз буде Греція, Албанія, Данія, Карпати.

А як відновлюєте сили при такому графіку, мандрівках? Чим Ви надихаєтеся?

– Передусім, людьми. Ще – польотами, музикою. І своєю роботою, яку дуже люблю. Я сама її придумую 🙂

Які у Вас подальші плани?

– Працюю по всіх проектах. Зокрема, паралельно триває ще один – #оконебесне. Це мій особистий проект для передачі дронів. Наприклад, приходить до нас лист з проханням дрона – і вони його отримують.

Проект працює уже півтора року. Насправді його успіх – це не моя заслуга, а просто ілюстрація того, як, об’єднавшись, разом, ми можемо вирішувати питання навіть з високими технологіями

У Вас дуже багато проектів. А як щодо давніших? Раніше Ви ще брали участь в організації фестивалю «Respublica». А зараз?

– До організації з початку війни я ніяк не залучена. Але нещодавно розмовляла з Лесею Стебло, і вона казала, що в Андрія Захарко (більше відомий як Зоїн) є бажання показати наш фільм на цьогорічній «Respublica».

До речі, варто згадати, що ми не «розпиляли» грант, як це часто водиться в наших широтах, а зекономили. Відтак нам вдалося зняти два фільми – «Невидимий Батальйон» і «Явних проявів немає» (про одну з історій ми зробили повний метр).

Зараз на постпродакшені цей фільм підтримали ще UN Women – OOН Жінки. Цей фільм отримав чотири нагороди на Docudays UA, здійнявши там фурор, і вже полетів гуляти на світові фестивалі кінодокументалістики і отримувати нагороди там25151978_10155880195479188_1973851680883945639_n

Андрій – мій давній друг. Ще коли він приходив з ідеєю фестивалю, то ми всі, Фоми невіруючі, казали йому, що нічого не вийде. А потім він довів, що вийде, і ми вже тоді підключилися, коли він почав це робити. Андрій – великий молодець. Те, що він робить, проросте не зараз, але це буде значна освітньо-культурна зелень, добре зерно.

Коли починаються дискусії, чи потрібно підтримувати культуру й освіту під час війни, – я вважаю, що подвійно потрібно. Вінстону Черчілю якось запропонували віддати всі гроші з культури й освіти на оборону під час війни, він натомість відповів: «Тоді заради чого ми будемо воювати?»

Узагалі ці потрясіння, які відбулися, стали поштовхом до великого культурного сплеску – в музиці, поезії, книгах. Скільки зараз з’явилося класної музики української, я давно такого не пам’ятаю. Стресові речі часто додають «чарівного запотиличника» всім, відкриваються нові чакри для взаємодії зі Всесвітом, люди починають відчувати у собі велику силу й реалізовувати, працювати, літати.

Я пам’ятаю, що колись Ви пропонували ідею про шкільні обміни між учнями старших класів. Зараз, коли ми маємо справу з внутрішньопереміщеними особами, наскільки це було б доцільно?

– Такі обміни дуже доцільні. Тому що ми свою територію звільнили де-юре, але не де-факто. Там стоять наші військові, працюють українські волонтери, але багато людей, які там знаходяться, інтелектуально, ментально не звільнені. Вони слухають російське телебачення, і для них майже нічого не змінилося.

От якраз з дітьми потрібно працювати, показувати, яка є Україна, привозити їх в центр, на захід, на південь. Показувати заради чого це все. Тоді не буде ніяких навіть найменших вагань, сумнівів у сторону «русского мира». Якби ми це робили останні років десять перед війною, то ті, кому тоді було по 14, а з війною 24, – уже не взяли б проти України зброю. Їх не так легко було б обдурити цією ілюзією вселенської рівності та народної справедливості в народних республіках. Але ми цього вчасно не зробили.35300552_2131902830423068_3109509034714071040_n

Зараз необхідно створювати, поки не пізно. Там страшенно багато сіл і містечок, звідки люди не виїжджають усе життя. Вони не знають іншого світу, окрім того, що ретранслюється Кісільовим. Потрібно брати дітей в мандри, показувати їм, що таке Луцьк, Львів, Житомир, Полтава, – всюди різну, але всюди рідну країну

Я вірю в кілька речей – в освіту, в технології, в те, що здоровий ґлузд потрібно проповідувати, насамперед, дітям. Бо що старшими ми стаємо, тим менше ми гнучкі, сприйнятливі до навчання. А тим, яким зараз п’ять, десять, чотирнадцять, потрібно показувати, чому бути українцями – це круто, сучасно. Чому нам всім потрібен успішний проект Україна, звідки нам не хотілося б тікати, де нам усім було б комфортно, легко, вільно жити.

Call to action:

– Закликаю вчитися і допомагати тим, хто слабше вас. Не жаліти себе, а пам’ятати, що завжди є ті, кому ви зараз дуже потрібні, ваша допомога. І допомагаючи їм, укріплювати свій дух

Треба вчитися і масштабувати це знання, бути відкритими до світу – щоб «середня температура по лікарні» зростала. Це як у великому будинку, де ви живете з сусідами, або в комунальній квартирі. Якщо у вас сусіди хами й мають три класи церковно-приходської школи, то вам з ними буде сутужно. Потрібно робити усе, щоб сусіди по нашому суспільному договору теж вчилися і хотіли вчитися. Це визначатиме, в якій країні ми живемо далі.

І ще я дуже хотіла б, щоб наші українці зі світів прилітали і поверталися. Щоб ми вдома робили все можливе для цього. Тоді нам усім тут буде легше.

Спілкувалася Ірина Мартинюк

Редакторки: Ірина Мартинюк, Марія Чадюк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі