Лесь Якимчук. Потреба змінювати і творити

44517123_1890593841056900_4820701679924019200_n

Не триматися за «міф», а весь час прагнути до змін, не творити за шаблонами, а гратися, не набивати собі ціну, а працювати – ось невелика частина того, що має робити кожен могилянець, аби досягати власних цілей. Як боротися з труднощами на шляху до мети? Як діяти, аби змінювати своє середовище на краще? Як зняти псевдодокументальний фільм в Україні фактично без бюджету? Про це та багато інших неймовірних речей дізнайтесь від творця одного з найвідоміших університетських проектів «Та Могилянка», музиканта та режисера Леся Якимчука.

Налаштовуйтесь на хвилю Леся, насолоджуючись його новою піснею “Дихай”

– Чому обрав Могилянку і чому саме історію? Не шкодуєш про свій вибір?

– Як і більшість людей в моєму віці, я рухався інстинктивно. Намагався обрати якусь найбільш «загальну» спеціальність, бо не знав, чого хочу напевне. Такою для мене виявилася історія. Вважаю, що зробив правильний вибір. До Могилянки в мене не було й уявлення про критичне мислення. І саме викладачі Могилянки навчили не довіряти всьому, що написано.

19657189_10210191256834827_8120237405143807023_n

– Але, все ж, на магістерці ти обрав журналістику, так?

– Для мене це логічне продовження практичної історії. У Могилянці вступати на магістратуру на ту ж спеціальність, що вивчав на бакалавраті, не дуже доцільно: будеш слухати тих самих викладачів, отримувати менше нової інформації, але збільшувати вимоги до себе.

Я вирішив щось змінити й піти в більш практичну сферу. Найприйнятнішою мені тоді здавалася Могилянська школа журналістики. Зараз думаю, що краще було б вступити за кордон, та вже нічого не зміниш.

– У 2013 році з’явився проект «Та Могилянка». Як виникла ідея і як ти її реалізовував?

– Перший фактор – тогочасний бум блогерів. До того ж, з появою інтернету погіршилася комунікація в Могилянці. Це стало другим приводом. Спочатку команда складалася з однієї людини. Проте після вступу у Школу журналістики я вже міг долучати зацікавлених людей, тому робити випуски стало легше.

Проекту «Та Могилянка» вже 5 років. Коли ти її створював, чи уявляв такою, якою вона є зараз?

– Якщо чесно, то не уявляв. Коли ми хочемо чогось, то ми мислимо конкретними візуальними образами: я хочу машину, червоне Porsche. Через 20 років отримуєш синє Ferrari, але ти все одно задоволений результатом. Увесь цей час ти жив, постійно змінювався, як і все навколо. Єдине, що потрібно зробити, – прийняти результат. Радий, що «Та Могилянка» розвивається – вона не зникла, хоча могла.

«Та Могилянка» – це автономна команда, що працює над візуальним контентом в університеті. Таким був мій задум. Проте я уявляв цей проект більш інтелектуальним, «розслідувальним», що міг би стимулювати студентство діяти.12801399_561942433979613_4623505846724629875_n

– Що ти найперше б змінив чи спробував змінити в Могилянці?

– Ми не можемо просто брати і змінювати, але можемо актуалізовувати питання. Цим мала б займатися «Та Могилянка». Кожному студенту під силу написати пост у фейсбуці і вказати на проблему. Наприклад, про крадіжки в Могилянці, відсутність пандусів, жахливі умови в гуртожитках.

Щоб Могилянка нормально розвивалася, її треба змінювати, а не триматися за «зручний» міф, ніби ми світочі науки в Україні

– Важко було залишати «Ту Могилянку»?

– Перш за все, треба зрозуміти, що означає вислів «Та Могилянка». Могилянка для кожного «та», якою ми її запам’ятали на першому курсі. Могилянка «та», тому що вона постійно змінюється.

Моє перебування в «Та Могилянка» не є логічним, бо я людина з іншого покоління. Я пішов, бо це своєрідне дорослішання. Треба вміти вчасно відпускати

– Не виникало бажання розпочати кар’єру телеведучого?

– Для мене це рамка. Зараз на ТБ є стандартизація: ти постійно мусиш бути таким, яким тебе хочуть бачити. Це стає рутиною. Для мене бути телеведучим – це обмежувати себе.

– Ти створив два музичні проекти – «After Ego» і «Salo v Chokoladi». Як вони виникли, чим відрізняються?

– «Salo v Chokoladi» був ще у 2013 році. Він схожий на ВВ  веселий і фанковий проект. Я робив його з Антоном Корпаном, теж могилянцем. У певний момент ми зрозуміли, що подорослішали, а разом з цим і наша музика, котра вже не вписувалася в концепт гурту. Тоді ми просто змінили назву та дещо склад гурту – так виник «After Ego». Це були вже більш серйозні рокерські пісні. Пізніше ми з Антоном розійшлися в творчих баченнях, в розуміннях організації. «After Ego» не розпався (я ніколи так не кажу) – він заморожений.

Найближчим часом планую випускати сольний проект та одну пісню, можливо, навіть з кліпом. Це майже акустичний проект, для мене зовсім новий.

19642501_866485013526954_6972578423285084512_n

– Що стало поштовхом до роботи в кіно?

– Мені стало тісно в одній формі. Для мене кіно – найширша форма, щоб висловлювати свої думки, філософію, бачення. Я відчував, що маю бути режисером. Це та людина, яка «бачить» історії, може придумувати їх, вміє дуже уважно сприймати світ навколо себе й, разом з тим, виражати думки візуально.

«Знімати кіно» – у нашому суспільстві це звучить надто грандіозно. Проте тепер у нас є багато можливостей, якими я почав користуватися

Кіно – це найкращий спосіб самовираження для мене, хоча ще не до кінця опанував його. Це доволі складно 🙂

– Цьогоріч вийшов твій  короткометражний фільм «Заземлення». Як виникла ідея фільму і чому саме такий жанр – антиутопія?

– Узимку я просто зрозумів – треба щось зняти. У кіно є дві найважливіші речі: сценарій і гра акторів. Мені не дуже сподобалася робота сценаристів, тому довелося робити все самому. Щодо жанру, то це псевдодокументалка, а не антиутопія. У мене з’явилася ідея – «А що, якби хтось знімав документальний фільм після апокаліпсису». Від того народилася історія, і почався дуже цікавий досвід зйомок.

– Чому фільму немає у загальному доступі? Адже це збільшило б коло глядачів.

– Тому що він фестивальний. А якщо викладу в загальному доступі, то його не братимуть на фестивалі.

37741173_1610603962400556_6638513254714834944_n

– Якось у фейсбуці ти писав, що хочеш написати книгу і зняти повнометражний фільм. Ти не зреалізував всі свої задуми у короткометражному фільмі?

– Я хотів поєднати непоєднуване. Короткометражний стандартний фільм триває до 30 хвилин (найкраще 10-15), а «Заземлення» вийшло 38. Це я його вже добряче порізав.

Хочу написати книжку, бо думаю, що маю хист до цього. Знімати повний метр теж планую, але вже за якийсь бюджет. У «Заземлення» бюджету не було – 25 тисяч гривень для кіно й грошима не вважаються. Це трохи анріал.

– Які ще були труднощі?

– Продакшн, пошук команди, акторів, зйомки – це велика проблема. Перша ідея цього фільму передбачала повністю зимовий антураж: холодний, сніговий, страшний апокаліпсис. Після одного знімального дня, коли всі промерзли, промокли, й половина команди застудилася, я зрозумів, що знімати взимку – це не сніжки ліпити. Ми перенесли зйомки на весну.

Постійно змінювалася команда. Бюджет був настільки обмежений, що економити доводилося на всьому, а це дуже вплинуло на фінальний результат. І через те, що я виконував багато функцій, на режисерську мене майже не вистачало фізично. Було дуже складно, з’являлося бажання кинути все, але фільм вийшов.

– Ти пишеш музику, сценарії, а чи не хотів би спробувати себе у якості актора?

– Я тільки за 🙂 Мені подобається різний досвід, і якби мене запросили десь зіграти, то я спробував би.

– Де черпаєш натхнення для робіт? Чи віриш у музу?

– Ні, не вірю. Колись вірив, бо бувало – прокидаєшся зранку, збираєшся на пари, за 10 хвилин до виходу сідаєш за піаніно і ллється музика. Хороша музика. Заради неї ти пропускаєш пари, інколи навіть дуже важливі. Колись думав, що то муза, а потім зрозумів: насправді такий стан можна викликати. Муза може приходити тоді, коли ти її покличеш сам, коли сядеш і почнеш щось робити.

Я завжди кажу початківцям, що мистецтво – це гра, і муза приходить тоді, коли легко ставишся до того, що робиш

У дитинстві ми не боялися робити помилки, гралися, уже на нас дорослих помилки почали накладати свої рамки і обмеження. Свобода в тому, щоб гратися.

– Чи є в тебе кумири у сфері музики чи кіно, на яких рівняєшся у своїх роботах?

– Я не будую собі кумирів. Проте є люди, які роблять свою роботу дуже круто. Серед режисерів це Нолан, Тарантіно, Кубрик. Це не значить, що їхні фільми бездоганні і в них немає помилок. Ні, у них там купа помилок, але саме в цьому їх суть – вони гралися. Якщо подивитися творчість Кубрика, то там просто одна велика гра. Щодо музики, то колись подобалися Dream Theater, Kaleo – чуваки просто справжні, і я дуже ціную це в музиці (і в людях).

– Що думаєш про теперішнє молоде покоління українських режисерів і українське кіно загалом?

– Багато чого мені не подобається. Наприклад, передивляючись трейлер «Таємного щоденника Симона Петлюри», помітив, що в головного героя повністю відбілене обличчя, і навіть трошки підфарбовані губи. Несправжні ці персонажі, бо люди того часу так не одягалися, так не поводили себе, не говорили такою «відбіленою» мовою. Я документаліст, тож люблю, щоб все виглядало справжнім.

Проблема українського кінематографу в тому, що сценаристи пишуть банальні сценарії, а актори не живуть ролі, а просто виконують їх 

29497334_1764636826912710_6360450481147818503_n

– У тебе багато зацікавлень, проте що для тебе головніше – музика чи кіно?

– Колись я намагався обирати, а потім запитав себе – навіщо? Що мене змушує обирати? Якби у мене була можливість поїхати в Берклі, вчитися музики, чи в Нью-Йоркську академію вчитися кіно, то тут довелося б зробити вибір, хоча, думаю, я намагався б поєднувати.

Так склалося, що музикою у нас не заробиш. Щоб потрапити на концерт чи фестиваль, в Україні музикант має заплатити. Люди не зовсім розуміють, що музика – це не лише розвага, а й робота. До того ж, у нас просто не купують музику. Це абсолютний нонсенс. Для того щоб записати пісню, потрібно 7 тисяч гривень, а потенційним слухачам не хочеться витратити й 20 гривень, аби потім її купити.

Візуальне мистецтво, натомість, може хоча б якісь кошти приносити.

– Які в тебе хобі? Як любиш відпочивати?

– Я по-різному подорожую. Люблю дикий спосіб туризму – береш щось і їдеш кудись. Це дозволяє змінити атмосферу, зануритися в пригоди, які можливо потім тобі знадобляться. Таким чином, ти потрапляєш в життя, яке воно є. Кожен Новий рік зустрічаю у горах, у палатці. Це холодно, але прикольно.

13669205_1070950016318685_8295912950315668441_n

– Над якими проектами працюєш тепер? І чи є планах нові проекти?

– У мене своя продакшн-студія. Я завжди шукав команду, бо кіно – це той вид мистецтва, який не зробиш сам, тут кожен повинен виконувати свою функцію. Зараз збираю продакшн, знімаємо соціальні ролики, реклами – на цьому набиваємо руку, трошки підзаробляємо.

Крім того, є музичний проект, про який вже згадував. Щодо планів, то хочу повчитися у якійсь міжнародній школі кінематографу – поділитися власним та перейняти досвід інших.

– Які поради даси студентам? Може є поради для викладачів і адміністрації?

– Одна з порад – це не боятися змінювати навколо себе те, що не подобається. Хто такий могилянець? Той, хто ніколи не буде мовчати. Це люди, які «в авангарді», котрі не бояться висловлювати свою думку, не бояться брати на себе відповідальність. Будьте сміливими, не мовчіть!

Адміністрації я хочу дати пораду не зациклюватися на могилянському міфі, не кричати: «Ми Могилянка – ми передові!». Уже є УКУ – справді передовий виш.

Не чіпляйтеся за образ Могилянки! Треба змінюватися, бо тільки постійна зміна й постійна еволюція зможе дати щось. А якщо ти просто сидиш і боїшся змін, то це призведе до певних наслідків

А викладачам? Бідні викладачі, мені їх шкода. У західних університетах – це люди, що займаються наукою, розвивають свої дослідницькі амбіції. Наші ж – тільки викладають, майже нічого не пишуть. На це у них просто немає часу. Якщо ви хочете розповісти щось нове, то розповідайте, змінюйте свої методики, підходи – не зациклюйтесь на чомусь одному, розвивайтесь.

Хочу побажати натхнення викладачам, аби вони не забували, що вони насамперед науковці, дослідники, теж творці. Уже друга їхня функція – виховувати. Та зрештою, вони таки нікого не виховують, а лише доносять інформацію: студенти хочуть – беруть її, не хочуть – ні.

– Call to action:

– Я весь час шукаю співпраці з різними людьми. Якщо студент мені напише з якимось питанням чи пропозицією, то я буду ставитися до нього так само, як і до свого бізнес-партнера. Ми почали продакшн, тож нам завжди потрібні і оператори, і режисери, і сценаристи. Але щоб потрапити до нас, потрібно пройти хоч якусь підготовку в «Та Могилянка».

Працюю за правилом: кожна робота має бути оплачена. Волонтерство – це круто, але тільки тоді, коли гориш тим, що робиш. Проте оплата й такої праці – це нормально. Тут хочу зауважити щодо Могилянки: колись студенти мали стипендію маленьку, але всі; тепер її отримують лише одиниці. Відповідно, люди зосереджуються на тому, щоб заробити грошей, і здебільшого через це занепадають волонтерські проекти. Я хочу, скажімо, щоб «Та Могилянка» могла сплатити хоча б 200 гривень тим, хто долучився до створення сюжету. Це теж якісь гроші.24176834_1433074853476658_4747045782044966543_n

Якщо хочете навчитися візуальному мистецтву, сторітелінгу, наративним розповіддям, можете мені писати й завжди очікувати на підтримку, пораду. Я готовий ділитися досвідом, який маю, і долучати до своєї команди, якщо людина потім мене не підставить, не зникне (зараз є така проблема з кадрами). Якщо ти знаєш, що для того, аби чогось досягти, треба працювати, а не лише говорити, то я чекаю.

– «Могилянка ще ТА, поки…»?

Могилянка ще ТА – поки Могилянка змінюється

Спілкувалася Дарина Матковська

Редактори: Дарина Матковська, Ганна Морозова

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі