Лариса Масенко. Українська мовна ситуація: труднощі й перспективи

630_360_1472798271-3219-foto-pavel-bagmut-ukrinform

Існують мовознавці, які є лідерами не тільки наукової, а й громадської думки. Такою є лауреатка п’яти премій, авторка багатьох книг, професорка НаУКМА Лариса Масенко. Довідайтесь експертну думку про те, як слід реагувати на заяви сусідів щодо Закону України «Про освіту», як лексика радянської доби демонструє політику режиму й що змінилося в українській мовній ситуації за часи незалежності.

Освіта: Київський національний університет імені Тараса Шевченка (філологічний факультет)

Досвід: Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, Інститут української мови НАН України, доцент кафедри сучасної української мови КНУ, завідувач кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія» (2001–2010), з 2010 р. – професор цієї кафедри

Відзнаки та нагороди: лауреат Всеукраїнської премії імені Бориса Грінченка (2005), Премії імені Олекси Гірника (2009), Премії імені Василя Стуса (2010), Премії імені Петра Могили (2010), Премії імені Дмитра Нитченка (2017)

Як почалася Ваша історія вивчення мовознавства?

– Коли я закінчувала філологічний факультет, то була розгублена, бо вже тоді зрозуміла фальш всієї системи, комуністичної ідеології, а у філології важко було уникнути цих тем, особливо в літературознавстві. Проте мені пощастило: завдяки знайомій я потрапила до Інституту мовознавства і там вже писала диплом.

Потім з’явилося місце у відділі теорії та історії української мови. Я пішла туди і справді полюбила лінгвістику, бо потрапила в кімнату з дуже фаховими й відданими своїй справі мовознавцями: Василь Німчук, Анатолій Непокупний, Олексій Стрижак, Ірина Желєзняк й Алла Корепанова. Вони працювали в темах, зовсім не пов’язаних з ідеологією.

Спочатку працювала лаборантом, потім вступила до аспірантури. У мене була тема «Гідронімія Південного Бугу». Ми тоді впорядковували цілий гідронімічний атлас України, назви річок.

Мені ця робота дуже подобалася – об’їздила всю територію Південного Бугу, аж до ДніпровськоБузького лиману

Я обходила по 3-4 села в день, що було надзвичайно цікаво, адже це пов’язано з історією села, звичаями, прізвищами, прізвиськами. І так я вже в цьому Інституті й залишилася. На жаль, у 70-х роках, коли була чергова антиукраїнська хвиля, там значно погіршилися ситуація. Нашу тему (топонімічне обстеження всієї України) закрили.

Тобто Ви відчули, що мова – це Ваше, коли вже почали далі нею займатися?

– Так, вже коли писала дисертацію.

А, загалом, що Вас спонукало продовжувати вивчати саме лінгвістику?

– У мене був дуже гарний викладач української мови в університеті – Ілля Корнійович Кучеренко. Дуже важливо було те, що він розповідав нам свої теорії. Ілля Кучеренко казав так: «Усі ці традиційні класифікації ви будете переказувати на іспиті, а я вважаю, що займенник – це не частина мови». У такий спосіб він також вчив, що не варто вчити все, що написано в підручниках, усі теорії потребують перегляду й доповнення.

Як Ви прийшли в Києво-Могилянську академію? Це було запрошення?

– Так, мене запросив В’ячеслав Степанович. Спочатку я працювала в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, згодом в Інституті української мови НАН України, а 1995 року перейшла на викладання до КНУ. Там я пропрацювала до 2000 року.

Потім мені якось зателефонував В’ячеслав Степанович і запитав, чи не проти я очолити кафедру. Погодилася, адже вважала це за честь для себе. Могилянка вже тоді славилася як альтернативний новий-старий вищий навчальний заклад.

фото із сайту ukrinform

фото із сайту ukrinform

От Ви вже стільки років працюєте у Могилянці. Можете, будь ласка, розказати, чим наша Академія особлива. 

– Так, Могилянка має свої особливості. Недаремно є такі студенти, які хочуть вступити тільки сюди навіть всупереч бажанню батьків. Завдяки, очевидно, В’ячеславу Степановичу та його оточенню Могилянка славиться своїм більш вільним духом. Тут існує повага до студента – те, чого, на жаль, в інших вишах часом немає.

Крім того, у Могилянці утворюється студентське братство. Випускники університету дуже часто підтримують контакти, товаришують, часом збираються в Академії, як своїй alma mater. Сподіваюся, що цей дух не минає й зараз.

А як відбувся перехід від зацікавлення ономастикою до соціолінгвістики? Як відчули потребу цим займатися?

– Потребу я відчула ще 1989 року, коли вже стало вільніше й можна було досліджувати ті теми, які були заборонені в радянський період. Бо тоді соціолінгвістики фактично не було. Просто було оголошено, що русифікація – дуже добре.

Звичайно, це була абсолютно фальшива теорія, яка не мала нічого спільного з реальними процесами, що відбувалися в Україні. Але вже 1989 року в нас утворилася група соціолінгвістики, і особливий вплив на мене справило знайомство з працею Юрія Шевельова (його дослідження тоді були заборонені, він працював в Америці). Його книга «Українська мова в першій половині ХХ століття: стан і статус» стала для мене одкровенням, справжнім відкриттям.

Я з власного досвіду знала, що відбувається, але ж він зробив аналіз за документами, порівняв з мовною політикою інших країн. І мені схотілося цим займатися, тому що вважаю, це дуже потрібно для нашої держави. З того часу зосередилася саме на цьому.

Як Ви оцінюєте нинішню українську мовну політику?

– Після Революції Гідності ми чекали, що вона вже таки буде впроваджена, бо фактично в нас її досі немає.

Дуже добре, що українська мова отримала статус державної, але ж виконання цього закону абсолютно не контролюється. Здебільшого все залежить від якогось чиновника, керівника тієї чи іншої обласної адміністрації

В «Українському тижні» була цікава карта, що демонструє, якою мовою відповідають на українську по телефону, коли звертаються в обласні адміністрації (там, де обов’язково має вживатися державна мова). Уявіть собі, що в Одеській та Запорізькій областях вже навіть не переходять на українську. У кількох південних областях відповідають російською, але якщо людина звертається українською, то принаймні переходять.

Також не дуже добра ситуація в освіті, хоча звітують увесь час, що в нас, мабуть, 95 % шкіл з українською мовою навчання й університети буцімто всі з українською мовою викладання. Проте ж ми знаємо, що це не так. Були публікації, що навіть у деяких київських університетах значна частина лекцій викладається російською мовою, а що вже говорити про Одесу, Дніпро, Запоріжжя й т. д.

– А чи є певні позитивні зміни в нашій мовній ситуації?

фото Валерія Попова

фото Валерія Попова

– Так, на щастя, під тиском громадськості є зрушення. Уже, наприклад, квоти з’явилися. Наразі трошки покращилася ситуація на FM-станціях, принаймні коли я їжджу в маршрутках, то вже іноді можна почути й українську пісню, а не тільки суцільну російську попсу. Добре, що на телебаченні вже теж, принаймні в перспективі, повинні відбутися зміни. Але, знову ж таки, це наслідок того, що сформувалося громадянське суспільство.

У нас багато свідомих людей, організацій присвятили себе захисту української мови. Наприклад, «Не будь байдужим» (керівник – Оксана Левкова), «Простір свободи», де керує Тарас Шамайда, який щороку проводить соцопитування по всій Україні. А ще «Відсіч» (там багато могилянців); ініціатива нашої студентки Ярини Чорногуз «Переходь на українську»; за громадською ініціативою відкрито безкоштовні курси української мови, якими керує Анастасія Розлуцька. Але ж це держава мала б робити в перший же рік незалежності.

Вийшло так, що коли був рік англійської мови, то при міськраді відкрили безкоштовні курси англійської мови, а з української чомусь не спромоглись, скільки б не писали мовознавці з КНУ. Крім цього, ще досі лежать три підготовлені законопроекти, їх так і не ставлять на голосування.

– А що це за законопроекти?

– Найкращий там, на мою думку й на думку багатьох науковців і громадських активістів, законопроект, присвячений державній українській мові, де розвели мови національних меншин і державну українську. Це правильний підхід, так краще, по національних меншинах має йти окремий закон. І вже саме цей закон вимагає введення організації центру з контрольними функціями, щоб там перевіряли те, що українська мова має вживатися в усіх сферах, які контролює держава: в адміністрації, освіті, державних засобах масової інформації й т. д.

Хоча все ж таки цей процес поступово рухається. Сьогодні вже набагато краща ситуація в кіно, у нас дуже талановиті перекладачі. Думаю, що поступово громадськість переможе, тим більше наші останні опитування показали позитивні зрушення. Ми провели дуже велике опитування завдяки фонду «Фольксваген» (у співпраці з Гіссенським славістичним центром у Німеччині, вони його профінансували).

І, наприклад, було питання: «Якою Ви бачите в майбутньому Україну: українськомовною чи двомовною?». Більше половини українців хочуть бачити в майбутньому свою країну українськомовною, лише чверть – двомовною. А ще буквально в 2006 році тих, що бачили Україну двомовною, було близько половини.

Тож процес все одно йде, і громадяни України все більше усвідомлюють роль мови не тільки як символу, а й як основи державності. Хоча треба врахувати те, що в опитуванні не брали участь Крим і частина Донбасу, де був більший відсоток проросійського населення. Це вплинуло на покращення загальних результатів. Попри це, все одно у свідомості наших людей відбуваються дуже позитивні процеси, і в мене таке враження, що влада відстає від народу.

фото з сайту book-ye.com.ua

фото з сайту book-ye.com.ua

Мені здається, що певні питання щодо двомовності виникають просто через те, що люди не усвідомлюють, що конкретно означає ця державна двомовність. Бо навіть і з європейськими прикладами двомовності не все так просто.

– Так, люди часто не розрізняють двомовність на індивідуальному й на державному рівні. Бо, звичайно ж, нічого поганого немає, якщо людина, крім своєї мови, знає ще одну, а може й три. У Європі зараз прийнято, що в школах вивчають вже дві іноземні мови, тобто не тільки англійську як міжнародну, а ще якусь. Хоча обов’язково, передусім, в молодших класах йде дуже сильне засвоєння своєї мови. Проте на рівні держави одна мова (національна) повинна виконати функцію об’єднання країни. Дві мови не можуть цього зробити.

Існують також різні типи оцієї державної двомовності. Наприклад, є дуже цікаві праці Джошуа Фішмана, американського соціолінгвіста, який вивчав у різних країнах двомовні й диглосні ситуації (коли мови поширені в різних сферах, люди по-різному до них ставляться на шкалі цінностей).

Є країни, наприклад, де мовні групи чітко розділені кордонами (Бельгія, Швейцарія), і тоді вони не перетинаються, кожна громада зберігає свою мову. А якраз на нашій території маємо ситуацію, яку він назвав білінгвізмом без диглосії, тобто дві мови вживаються в усіх сферах, поряд.

Це недобра ситуація, вона незбалансована й може загрожувати навіть зникненням тій мові, яка перебуває в слабшій позиції. Наприклад, на Півдні уже зараз ми можемо спостерігати абсолютно неприпустиме звуження сфер вживання української мови.

А як Ви ставитеся до закону «Про освіту»? Чи виправданим є обурення представників деяких країн?

– Я дуже добре до нього ставлюся, бо він посилює становище української мови в освіті.

А щодо реакції, наприклад, угорської меншини, то потрібно розуміти, що ситуація, коли угорці взагалі не вивчали українську мову – неприпустима. Яких громадян вони тоді виховують?

І взагалі це дуже непевна історія. Бо, знаєте, завжди виникає підозра, чи не з’являться у нашого сусіда територіальні претензії (якщо до влади прийдуть певні сили) щодо Берегівського району Закарпатської області. Адже там компактно проживають угорці (понад 70% населення), їм навіть видають паспорти з подвійним громадянством.

фото з сайту gre4ka.info

фото з сайту gre4ka.info

Загалом, Європейська хартія регіональних мов часто стає об’єктом спекуляцій. До неї нерідко апелюють, навіть не усвідомлюючи, про що саме в ній ідеться.

– На загал, коли ми запитуємо у людей, вони навіть не знають, що це таке. Проросійські сили використали її ще в часи Леоніда Кучми, коли примусили Україну ратифікувати Хартію. А Росія, до речі, цього не зробила, хоч у них набагато більше національних меншин, ніж у нас, і частина мов гине.

Її використали лише для збереження панівних позицій російської мови під виглядом регіональної, бо регіональній мові цей закон надає ті ж права, що й державній. Цікаво, що тільки російській мові було надано статусу регіональної (для цього потрібно, щоб як мінімум 10% нею говорили). А кримськотатарській (хоч їх у Криму 12%), болгарській мові (їх в Болградському районі Одеської області більше 10%) його не надали.

Це тільки підтверджує те, що цю Хартію запровадили у нас для русифікації

Так, і тут же ще дуже важливий контекст. Адже Європейська хартія спрямована на те, щоб врятувати загрожені мови. А чи можна назвати російську загроженою в нас?

– Звичайно, це абсолютно спекулятивно. До речі, Хартія з великими труднощами проходила і формувалася в Європейському Союзі, її дуже довго обговорювали. Вона справді спрямована тільки на захист тих мов, яким загрожує зникнення, які мають невелику кількість носіїв. До речі, є цікава стаття мовознавця Бестерс-Дільґер, яка розглядала, як дія ця Хартія після кількох років її впровадження.

Дослідниця зазначила, що фактично, коли мова гине, відродити її майже неможливо. На це потрібні дуже великі гроші, треба заснувати школи, пресу й т. д. Наприклад, вона порівнювала в Німеччині дві слов’янські мови – верхньолужицьку й нижньолужицьку. Здається, остання з них майже зовсім загинула, там залишилося буквально кілька носіїв і все. Ця хартія вже нічим їй не допоможе, так само й інші.

Тому деякі країни взагалі її не ратифікували. Франція, наприклад, була категорично проти, бо французькі політологи зробили висновок, що Хартія загрожує єдності держави.

фото з сайту gre4ka.info

фото з сайту gre4ka.info

– Однак це не єдиний російський вплив. У книзі «(У)мовна (У)країна» Ви, зокрема, згадуєте, що у ЗМІ на Сході Росія достатньо давно почала говорити про Новоросію.

– Так, найгірше те, що ми повністю віддали інформаційний простір територій Донбасу й Криму під контроль Росії. Якось подивилася «Донецький кряж» (це вже були часи Віктора Ющенка, 2005 чи 2006 рік). Те, що там писали, – це абсолютно неприпустимі речі: що України як такої немає, української мови теж. У кримських газетах писали, що це вигадка авантюриста Шевченка. Це абсолютно антиукраїнські газети. Держава не звертала уваги, тоді як їх просто треба було закрити, і зараз ми маємо результат.

Отже, інформаційна війна почалася ще набагато раніше?

– Вона почалася фактично зі здобуттям незалежності. Просто перші роки суспільство було сильнішим – піднесення, ейфорія. Тоді канал ISTV був повністю україномовний, з таборів повернулося багато тих українців, які завжди чинили опір радянській владі, В’ячеслав Чорновіл організував «Народний рух».

Якось у перші роки вони не могли захопити більшу частину інформаційного простору, а от пізніше фактично й утворилася ця олігархічна система, яка зараз абсолютно гальмує поступ України. Звичайно, перше, що захопили олігархи, це засоби масової інформації. А оскільки вони не проукраїнські, то теж розглядають Україну як територію для експлуатації. І фактично були відкриті двері для російської мови.

фото Валерія Попова

фото Валерія Попова

Розкажіть, будь ласка, про Вашу книгу «Мова радянського тоталітаризму».

– Коли викладала курс соціолінгвістики, то в кінці присвячувала дві лекції саме цій темі. Мені здається, вона одна з найважливіших, тому що мова формує свідомість; використовуючи її, радянські керівники творили простір «простого советского человека». Думаю, що наслідки цього ми маємо й досі.

Я довго працювала над темою й розглянула її у двох аспектах. Один з них, що це мова обману, ошуканства. Першим про це написав Джордж Орвелл в романі «1984», назвавши її Newspeak, тобто новомова, а вже продовжив польський дослідник Міхал Ґловінський.

Що це? Newspeak – це мова обману, в якій слова десемантизуються, втрачають сенс, набувають тільки оцінного значення, де світ чітко ділиться на своїх і ворогів.

Підступність комуністичної влади й мови в тому, що на відміну від нацистських, гітлерівських текстів, які були відверто антилюдськими, комуністичний режим, навпаки, засновував свою теорію на дуже позитивних гаслах (що все буде справедливо, всі будуть рівні й т. д)

Він брав вироблені людством поняття й спотворював їх. Наприклад, демократія мала бути тільки соціалістична, а буржуазна демократія – це не така демократія. Гуманізм в усіх текстах мав бути соціалістичний, не можна було написати в гуманітарних текстах просто «гуманізм». Такі уточнювальні означення розмивали значення слів, спотворювали їх, і мова фактично перетворилася на мову передовиць, секретарів ЦК КПРС. Це був набір порожніх фраз, а люди в цьому жили й мусили робити вигляд, що вірять.

Більш того, в 30-х вони впроваджували цю мовну ідеологію жахливим терором, усі вороги мали бути знищені. А поняття «ворог народу» – абсолютно розмите, туди міг потрапити кожен. Це вже я розглядаю як мову насильства. Бо в каральних документах відображається реальне ставлення влади до людей, яка цілим групам відмовляла в праві на життя і взагалі в праві вважатися людьми. І лексика дуже виразно все це ілюструє.

Що Вам надає сил працювати, надихає?

– Мені дуже хочеться, щоб Україна нарешті стала незалежною, справді європейською країною. Ми часто говоримо з іронією щодо наших європейських орієнтацій, але щиро хочеться, щоб ми справді приєдналися до цих вільних країн.

А ще нам дуже потрібно бути сильними

Я покладаю багато надій на молоде покоління, яке вже не було під впливом цієї брехливої ідеології й не мусило весь час мовчати й пристосовуватися. У цьому велика слабкість попередніх поколінь, хоча не всі, звичайно, були такими.

Зараз дуже захопилася текстами Вацлава Гавела. Під час Революції Гідності на одному з наметів було гасло «Гавела на вас немає!». Його вважали навіть ідеалістом. Він казав, що хоче, щоб світ був побудований на правді й любові. І хоч можна вважати, що це ілюзія, але мені хочеться, щоб світ справді був таким. Принаймні якщо я щось зроблю в цьому напрямі, то вважатиму, що моє життя справдилося. Ну, але це все високі фрази 🙂

Що побажали б студентам?

– Самореалізуватися, набиратися знань, обирати те, що найбільше подобається, свою тему і творчо рухатися в ній. Зараз дуже багато можливостей, головне – опанування літератури. Тут я навіть заздрю сучасним студентам, адже їм доступні книги іноземними мовами. Приємно також те, що вони можуть опанувати найкращі сучасні ідеї, щоб потім використати все це для розвитку української науки або іншої сфери.

 

Спілкувалася Марія Чадюк

Редакторки: Тетяна Юла, Марія Чадюк

Головне зображення із сайту ukrinform

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі