Ксенія Калашник. Дівчина-українка, а потім уже міжнародний стратег

1111

Стратеги – логічні, беземоційні, черстві люди. Тільки в фільмах 🙂 Бо Ксенія сповнена життя, емоцій, вміння переживати кожен момент. В інтерв’ю прочитаєте, як вчасно знята корона може перевести із зарплати у 800 грн на посаду міжнародного стратегічного директора. Чому варто трансформувати «егоїзм» в командну роботу. Як надати економетриці сексуальності. А ще: «Мені хотілося б, щоб могилянці з усього світу писали на одній платформі» 😉

Освіта: НаУКМА (фінанси)

Досвід: Media Agencies. Universal McCann, Vizeum, DAN Network

Налаштовуйтесь на хвилю Ксенії під час читання, плейлист спеціально для ММ: 

– Що для тебе Могилянка?

– Любов, натхнення, якість. Любов – тому що я неймовірно люблю Могилянку. Було цікаво, було добре, хоча іноді й дуже складно. Ще любов – бо 4 з 6 років я зустрічалася з прекрасним хлопцем, який потім був моїм нареченим. Натхнення – тому що те оточення налаштовувало на «подумати», надихало щось робити. Усі щось робили, читали – і ти теж 🙂

Якість спілкування, яке було за навчання в Могилянці, збереглася і досі. Вона абсолютно унікальна.

Люди настільки якісно і класно вміють говорити, думати, переживати з тобою емоції, що ми і нині кажемо: «Бачиш людину і розумієш: вона – могилянець!»

Для мене Могилянка в серці залишила саме особливих людей, і мені дуже приємно, що час від часу ми зустрічаємося, і кожен уже неймовірна особистість.

1545651_564048853686479_773683552_n

– А чому обрала Могилянку? Може, маєш певну історію?

– Так, маю. Мені було 15 років, я познайомилася з хлопцем, який розповів про КМА. У мене тоді очі загорілися. Подумала, якщо він так «смачно» розповідає, напевно, щось там таке є, в цій Могилянці. Я вчилася в ліцеї міжнародних відносин на Печерську, і багато моїх однокласників вступали до КНУ, НарГосу (нині – Вадима Гетьмана). Мені хотілося довести, що я можу вступити сама.

Обирала між КНУ та Могилянкою, в результаті ще вступала й до НарГосу і вступила. Але дуже хотіла в Могилянку. Прагнула до чогось іншого, якісного. Мені розповідали, що там справжня освіта, жодних хабарів – так воно і було.

Влітку після 10 класу пішла на курси-інтенсив у КМА, щоб зрозуміти: моя атмосфера чи не моя. Я була внутрішньо дуже розслаблена, тому що не вступала тоді. Тож просто слухала себе, те, що навколо.

Тоді я точно усвідомила: Могилянка – це моє-моє 🙂

Потім почала займатися з викладачами математикою, зокрема з Захарійченком. Це захоплення, феєрверк, любов до предмету або просто до кожної людини. Унікальна особистість. Загалом, мені просто пощастило, бо до нього ж неможливо потрапити. Це насправді ціла історія.

Моя мама зайшла в приймальну комісію в 9 корпусі, і попросила порадити викладача математики. Їй відповіли: «Захарійченко. Він найкращий, але у нього все вже зайнято». Проте моя мама таки взяла його телефон.

Потім дзвонить йому і каже: «Моя дочка хоче вступати до Могилянки. Є у вас час?». Він каже: «У мене все зайнято». На що мама відповідає: «Подивіться дитині в очі!» 🙂

Він розсміявся, каже: «Приходьте!» І, насправді, фраза мами – червона нитка в моєму житті.

До Могилянки я вступила на контракт, бо дуже перенервувала на екзамені. Проте на магістратурі вчилася на бюджеті, отримувала стипендію, стала вже повноцінним студентом.

10341520_255680041301816_3999228742730960722_n

– Що тобі найбільше сподобалося в Могилянці?

– Я часто порівнюю європейську систему навчання і могилянську. Хоч не закінчувала європейських ВНЗ, але вже працюю у Лондоні, тому знаю, як вона будується. Отже, мені подобався правильний контроль: відмічання на парах; те, як ставляться оцінки, з чого вони складаються (накопичувальна система).

Європейська система ж – «будь ласка, гуляй, сам учись, ви ж усі особистості». А у кожної особистості своє розуміння work/life balance, тому вона може просто не ходити. Тому я вірю в «чарівний пендель», який є правильним і системним 🙂 і підтримую систему Могилянки, дисциплінованих викладачів, які не ставлять 100 балів одразу.

Хоча гоніння за сотнями в Могилянці є, зокрема і в мене. У школі я була абсолютною відмінницею. Коли прийшла в універ, то подумала: «Не треба мені цією відмінницею бути. Любов є, все склалося, що ще?». Але воно ж всередині сидить.

Згодом зрозуміла, що потрібно вміти робити помилки. І мені хотілося б, щоб нас вчили, що можна робити помилки, пояснювали, як ці помилки аналізувати, як ними пишатися і йти далі. До речі, були викладачі, які це розуміли і втілювали.

Ще мені подобається ТСР, ставлення до дипломної роботи. Вона будувалася щороку: спочатку курсові, потім дипломна.

Ще люблю бібліотеку Антоновичів. Це серце Могилянки! Там же все відбувалося. Мати такий хаб дуже важливо

– Чи мала певні очікування, коли вступала? Вони справдилися?

– Очікування були, що буде якісно й цікаво. Вони справдилися. Проте мені ніхто не сформував занадто високих очікувань. Тому що Могилянка – це ж не тільки система освіти, це ж ще й люди. І як воно «спрацює – не спрацює» залежить і від «подачі», і ще від інших людей.

Я очікувала високого рівня освіти і отримала його. Напевно, можна було робити більше на бакалавраті. Тому що, мені здається, що всі мої основні знання з’явилися вже на магістратурі, коли були пари з дев’ятої до п’ятої і ще робота.

До речі, не працювала з фінансами, відразу пішла в медійку. Зрозуміла, що фінанси – не моє, але це неймовірно класна база.

19596_874350342610691_2337462328017762936_n

– А чому вступила на фінанси?

– Була впевнена, що це чудова база, яка просто змушує твій мозок працювати. Вибір був між юридичним і фінансовим. Юридичний я відкинула. Мій брат – юрист, він завжди мені казав: «Ти занадто чесна, дуже правильна – тобі не можна туди». Досі цікавлюся нею як наукою, але не в реаліях «юриспрудент-робітник».

Потім був вибір фінанси або економічна теорія. У другому варіанті мені слово «теорія» не подобалося. Мені здавалося, що фінанси – це action, а теорія – це теорія. Тож і пішла на action і була насправді рада. Шалено любила ще предмети англійською мовою. Хотіла б, щоб їх було ще більше.

– Як почала працювати?

– На п’ятому курсі Могилянки, розуміючи, що фінанси з 9.00 до 17.00 – клас, але не моє, переживши зміни в особистому житті, вирішила, що потрібно вільний час заповнювати чимось іншим, ніж фінанси. Тож вступила на «Grows in PR», який тоді вели Гошва, Дегтярьов і ще маса професіоналів. Особливо запам’яталася тема «Соцмережі».

Після цього курсу я стала подаватися на різні позиції. Загалом, у мене був вибір між «L’Oreal» (там більший був акцент на маркетингу) і посада, пов’язана з соцмережами, в «Universal McCann», медійному агентстві. У підсумку, я вибрала «Universal McCann».

Тоді на співбесіді мій майбутній начальник запитав: «Ксенія, єдина річ, яку б ви не хотіли робити?». Відповіла дуже чесно: «Економетричні моделі». Згодом я диплом за ними писала, але тоді тільки слухала курс, який не любила. Він сказав: «Добре. Зрозумів».

Це був початок червня, і він сказав: «Ми вас приймаємо на роботу, пов’язану з соцмережами, з вересня». Я відповіла: «Супер. А ось так, щоб з літа?». Мені дуже хотілося самій жити, а для цього потрібно було гроші заробляти. Сказали: «Добре. У нас є вакансія – reception manager». Пам’ятайте: Могилянка, червоний диплом …

– І що ти зробила?

– Ксюша зняла свою корону … і залишилася там. Мені говорили: «Що ти зробила?». Моя перша зарплата – 700-800 гривень. Були сльози. Але я жодного разу не пошкодувала про це. Усім кажу, що це було одним з моїх найправильніших рішень. Знаю, що мої однокурсники хотіли відразу 5000 грн. Знаю, що хтось знаходив ці посади, хтось не знаходив. Я жоден з варіантів не розцінюю як добрий чи поганий. Проте мені дуже подобається, що я зробила так, як зробила.

На позиції reception-менеджера навчилася дуже важливим речам. По-перше, я познайомилася, поспілкувалася з усіма. Це місце насправді хаб. Ще навчилася говорити «дякую», точніше, зрозуміла, як це просте слово може творити чудеса. Наприклад, коли потрібно попросити кур’єра щось зробити.

Як виявилося, коли мене взяли, ніякої позиції з вересня в соцмережах не було! Я просто сподобалася. Тож потім зайняла позицію у відділі Research.

Там я побудувала свою кар’єру в «медійці», тому що почала створювати економетричні моделі – те, що так не хотіла робити 🙂

Потім я навіть у Могилянці читала лекції і казала: «Ви вважаєте, що економетрика – це фінанси. Економетрика може бути дуже цікавою і сексуальною. Це є в маркетингу».

1395146_825859920767691_1113367702086079366_n

– Почала ти з Research, а як далі склався кар’єрний шлях?

– У нас був тендер, і приїхали іноземні колеги. Я була завжди тим, хто любить говорити англійською, «чіпляється» до людей. Тато з дитинства завжди говорив: «Подорожуй і розмовляй з людьми». Мене ще навчили комунікаційної стратегії іноземні колеги. І коли працювала з іноземцями, все чіткіше розуміла: мені цікаві закордонний розвиток, те, як працюють інші ринки, інтернаціональна робота.

Тож з Research я переросла в комунікаційну стратегію, потім, у загалом стратегію. А згодом отримала міжнародну посаду.

Receive Updates

No spam guarantee.

– Що для тебе успіх? Розкажи, що тебе рухає вперед?

– Цікавість, постійне бажання пізнавати щось нове. Проте, передусім, бажання працювати і бачити якісну зміну. Для мене успіх – це те, що якраз дає цю якісну зміну. Тож навіть у стратегії я люблю діяти. Тому що інколи стратеги страждають тим, що говорять: «Ми сформулювали набір дій, а ось ви, інші люди, – зробіть!».

А я так не можу, хоч воно приносить мені трошки більше роботи, але я бачу зміну. До того ж, працюючи над стратегією, розумію, де її можна було б покращити. І в цьому краса цього процесу. Потім бачиш сяючі очі клієнта, відчуваєш подяку, розумієш, як процесом насолодилися колеги. І мені добре, тому що є ця точка завершення або наступний крок. Це для мене більший успіх, ніж грошовий.

5303_1137946309552573_4488724765587751182_n

– Можеш пригадати ще певні складні моменти, що тебе в цей момент підтримало?

– Коли переїхала в Лондон, природно, я була дуже щаслива. Однак це дуже непросто: сама переїхала, одразу на високу посаду, усі очікують від тебе чогось…

– А на яку посаду ти приїхала у Лондон?

– На ту, яку і тепер займаю, – глобальний стратегічний директор. Я допомагаю всім іншим ринкам задавати стратегії. І якщо є певні тендери, коли необхідно вигравати на глобальному рівні, тоді ми пишемо стратегію.

Отже, переїхала. Я добре володію бізнес-англійською, але розмовна ще не була в мене вільною. Був певний ступор. Написати все можу, але не можу говорити. Думаю: «Так, добре. Потрібен рік». Тоді ж зустрілася зі своїми колегами на спільну вечерю. І один з них мене запитав, як справи. Кажу: «Загалом, усе чудово, але іноді складно». Це щоб всі розуміли: я дуже вдячна, що так трапилося, але мені важко. І кажу таку фразу: «I need to deconstruct myself to get to my true self».

Тобто мені потрібно, по суті, себе деконструювати, щоб відчути, яка я справжня.

Незважаючи на те, що тут так складно, мені просто слід згадати, як я справлялася у минулому. Потрібно ще раз себе відчути – і все налагодиться

У цій ситуації є 2 моменти. Перший – необхідно трошки розслабитися й усе вийде, варто лише в себе вірити. А другий: коли мій колега почув фразу «деконструювати себе» – термін, який ми використовуємо в стратегії (бо є таке поняття – «деконструювати екосистему / стратегію конкурентів») – він говорить: «You’re such a strategist». І я подумала: «Я не хочу насамперед асоціюватися зі стратегом!». З дівчиною, українкою – так, але не зі стратегом! 🙂

12036617_1014839891869692_6127303437171588107_n

Після цього зрозуміла: «Так, Ксюша, виставки, кіно, театр, побачення – що завгодно! Менше працюй!». Тому що мова ж з саме цього формується. І я ледь не щовихідні стала здійснювати задумане. Насправді ж дуже легко в роботу піти, тому що її багато, вона дуже цікава. Цим можна всім все довести, а, передусім, собі, що не просто так сюди приїхала.

Проте дуже важливо зробити крок назад, до себе, аби не стати нецікавим. Людина цікава чимось іншим, вона ж живе ще якимись темами. У Британії колеги за робочим місцем не говорять про роботу. Якщо тобі нема про що розповісти: про виставки, про особисте життя – ти нецікава людина. Чим страждають іноді, і я зокрема, – обговоренням роботи. Не так легко обговорювати щось інше: розповідати про себе, про свої переживання чи емоції. Адже щоб про них розповідати, їх же слід пережити, зібрати.

Ще є один вислів, у який я дуже вірю до глибини серця – «The way you do anything is the way you do everything»

3

Це ж про стратегію, які алгоритми в тобі запущені на підсвідомому рівні, як вони формують твій світогляд. До речі, великі цілі досягаються злагодженою командою. Що для тебе команда, і як ти вважаєш правильно її створювати?

– Я шалено вірю в команду. Сама пройшла трансформацію від «я» («я закінчу цю роботу, я це зроблю, я хочу слави») до «ми» і абсолютного розуміння, навіть служіння команді. Проте нині, з переїздом до Лондона, щодо цього перерва: у нас немає команд у Лондоні. Незважаючи на те, що я директор, у мене немає в підпорядкуванні нікого, кожен ніби сам за себе. І, загалом, бізнес-культура Лондона – «кожен сам за себе».

Однак я дуже ціную командну роботу, просто до болю. У мене є лише кілька таких колег, щодо яких можу сказати «у нас є команда». Моя любов і вдячність просто зашкалює за «мати таких колег»: коли ти працюєш, то навіть не говориш уголос, ви просто одне одного відчуваєте і підміняєте.

Вірю, що команда – це коли ти більше думаєш про інших, щоб усім було добре

Також шалено люблю бачити, як ростуть ці люди. Мій найбільший кайф – відійти ось так от у бік і спостерігати.

Командна робота – це трошки служіння, тоді слід своє «я» поставити назад. Могилянці часом не вміють це робити. Один з моїх керівників навіть колись сказав: «Дуже складно з могилянцями працювати! Не хочу наймати студентів КМА, ви – егоїсти!».

– А як ти вважаєш?

– Я тоді образилася, але в цьому щось є. Вдячна за ці слова, я їх поділяю. Тому що Могилянка навчає кожного так, що у нього ледь не корона з’являється, що він – найрозумніший. У Могилянці командної роботи мало, або на той момент, коли я вчилася, її було досить мало.

13055383_1063729297006127_7867217513381009130_n

– Що ти найбільше цінуєш в людях? Які якості?

– Справжність, вміння жити життям, сповненим емоцій, вміння переживати кожен момент. Тобто жити на 100%: дуже сильно любити, сміятися, плакати, переживати тощо. Ще ціную, звичайно, чесність, вірність своїм принципам. Також усвідомлення того, у що ти віриш, і дотримання цього, щоб не було «всім сподобатися, підлаштовуватися під будь-яку ситуацію».

– Як це розвивати?

– Те, що допомагає мені відчувати на 100%, – подорожі, пізнання нових місць, людей, розмови з ними. Тому що в кожному починаєш якось віддзеркалювати себе. Я дуже, насправді, люблю наш український спосіб виховання. Однак коли подорожуєш, то бачиш ще й інші моделі. Тоді ставиш запитання: «А чому в нас не так?».

І починаєш рефлексувати: «ОК, а це мені нав’язане було, чи я так відчуваю?». Починаєш чути себе, відчувати, що ти безпосередньо думаєш, жити «на всі сто». Тому – багато подорожувати і не боятися з усіма людьми говорити! Не боятися запитувати про їхні емоції. Важливо цікавитися у людей, що вони думають і відчувають.

2

– Що порадиш студентам?

– Те, що важливе і для мене. Є багато роботи, але потрібно спати, читати книги.

Ось студентам я порадила б того ж: балансувати і не прокрастинувати.

Отримувати максимум від часу. Якщо тобі цікаво на лекції – слухай, якщо не цікаво – відкрий книгу, читай, але роби щось. Це твій час, і проживи його на 100%.

Для того щоб відпочити морально, дуже важливий спорт. Це те, що допомагає мені «перетравлювати» обсяги емоцій, щось особисте. Я бігаю, йогою займаюся. Коли ти відчуваєш своє тіло на 100%, тоді й емоції усвідомлюєш, і голова по-іншому працює.

– Сall to action:

Мені б хотілося, щоб могилянці з усього світу писали на одній платформі. А ще мені хочеться карту, на якій кожен зазначав би свої емоції, які він переживав у певному місці. Я помістила б усіх могилянців на карту, показала б, хто яку емоцію пережив і що в той момент сталося.

Спілкувався Олександр Король

Редактор: Леся Любченко

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі