Катерина Крахмальова. Уміння давати другий шанс

5a11f79e43d2a_1.IMG_1636

Після розмови з Катериною Крахмальовою здається, що в її добі точно більше, ніж 24 години 🙂 Викладання в Могилянці, підготовка студентів до муткортів, програми за обміном, написання дисертації про внутрішньо переміщених осіб – і це далеко не всі проекти, в яких вона задіяна. Довідайтеся, що таке юридична інтуїція, як була створена перша Школа українського права за межами нашої держави і чому варто все пробувати у міні-версії.

Освіта: НаУКМА (спеціальність «Правознавство»), Центральноєвропейський університет (CEU) (Будапешт)

Досвід: старший викладач НаУКМА, викладач Школи української мови і права, тренер програми Ради Європи «HELP», практикуючий юрист

Налаштовуйтесь на хвилю Катерини під час читання, плейлист спеціально для ММ:

– Чому Ви обрали НаУКМА?

– Я вчилася в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету імені Тараса Шевченка. І за логікою мала вступати туди. Але в 11-му класі виграла програму від US Department of State (FSA/FLEX) і поїхала до Техасу, отримала американський диплом. З ним виникли проблеми зі вступом у КНУ. А Могилянка – один з університетів, який приймав різні дипломи, тому що головне – скласти вступні іспити.

Попри те, що у ліцеї була юридична група, куди мене не взяли, я вирішила подаватись на право. Перед тим перепробувала дуже багато інших спеціальностей. А коли все-таки вступила, потрапила на перший курс, то зрозуміла: «Це воно». Мені було цікаво, досить нескладно. У 17 років я пішла працювати, в 19 мала першу справу. І далі все було пов’язано з Могилянкою і правом.

– Тобто Ви зрозуміли, що право – це Ваше, вступивши на перший курс? Але що допомогло зробити вибір? Що порадите, наприклад, абітурієнтам?

Мабуть, варто все спробувати у міні-версії, щоб відчути зсередини, чи це твоє, чи ні

Крім того, право, наприклад, оперує складними, абстрактними категоріями, і часто людині потрібно трошки подорослішати, щоб вміти це охопити. Тому трапляється, що те, що не вдається в дитинстві, потім вже, у трошки старшому віці, вдається.

Тож варто спробувати кілька разів, і якщо не вийшло, тоді, можливо, слід спробувати щось інше. Проте якщо не вийшло вперше, обов’язково потрібно давати другий шанс і собі, і цій спеціальності.

– А потім Ви продовжили свою освіту в Будапешті?

– У нас був чудовий викладач (викладав в економістів). Перед парою він нам розповідав, як був у Літній школі в Будапешті. Я звернула на це увагу, а потім дивлюся – у них іде набір. Тоді можна було складати іспити безпосередньо у нас, оскільки цей університет тісно співпрацює з Могилянкою. Подумала, що точно потрібно пробувати. Там було три іспити: англійська, тест LSАT (умовно я його окреслила б – «логіка для юристів»), і третій – більш спеціалізовані фахові завдання. Подавала на кілька напрямів, але найшвидше результати прийшли з «Прав людини».

– Ви навчалися у США, Будапешті. Як вважаєте, що можна запозичити Україні з західного типу освіти?

– Мені здається, що наша шкільна освіта сильніше американської. Звичайно, там є різні типи шкіл (про приватні школи, так само, як і про університетський рівень не йдеться), але та, в якій я вчилася, була доволі проста.

Мені було цікаво, що там я майже повністю формувала перелік предметів сама. Не можу сказати, що були особливі труднощі у навчанні. У нас було багато студентів за обміном, і потім я побачила, що багато з них були дуже високо в рейтингу. Навіть з предметів, скажімо, як американська історія.

Щодо університетської освіти, то думаю, багато західних рис у нас вже є, а багато приходять. Наприклад, у Центральноєвропейському університеті у нас була система, за якою не було лекцій і семінарів, а були дискусії, перед якими давали величезний список з матеріалами. У нас цього року було підвищення кваліфікації і ми там якраз про це говорили.

Чесно кажучи, в певних західних університетах більш консервативна система навчання, ніж у нас у Могилянці

– Тоді, можливо, Могилянка може поділитися своїми напрацюваннями із західними університетами?

– Може. Це, можливо, більш вузькі деталі педагогічної майстерності. Але я була на «Еразмусі» для викладачів, і ми з моїми колегами в Німеччині обговорювали, як ту ж тему можна викладати з різних боків і за допомогою різних прийомів.

Є певні могилянські знахідки, пов’язані, наприклад, з муткортами

Це ігрові судові процеси. Або є інші методи чи педагогічні прийоми, які в нас уже впроваджені, але могли б бути впроваджені так само і там.

– Розкажіть, будь ласка, про початок кар’єри, перше місце роботи.

– У мене не було економічної чи соціальної потреби працювати в такому досить молодому віці. Проте мені багато людей казали, що юристам дуже складно знайти роботу. Хотіла перевірити, чи цей страх обґрунтований. Спочатку влаштувалася перекладати юридичні документи у сфері освіти, підпрацьовувала влітку. А між другим і третім курсом мене взяли на стажування до невеликої юридичної фірми. Там я складала документи, потім, звичайно, з найбільш простих справ, але все-таки була представником у суді.

Досі пам’ятаю свою першу справу, тому що вона була у господарському суді. А ми тоді ще не вчили господарський процес. Тож мені довелося все вивчити самій. Пішли разом з директором на судове засідання. Я готувалася, репетирувала, і все пройшло гарно. Правда, вже не пам’ятаю, що говорила. Була в такому стані зміненої свідомості 🙂 .

Директор мені сказав: «Як дзвіночок. Усе – ідемо святкувати»

Спочатку мене взяли на стажування, а потім запропонували оформити офіційно на роботу. Таким чином, я могла перевірити, наскільки ті знання, які нам викладають, є практичними, і це кореляція була дуже хорошою.

2.IMG_2087

– Тож Ви порадили б якомога раніше піти на роботу?

– Тут, як і кожній справі, є плюси і мінуси. І на це потрібно зважати. Я, наприклад, можливо, тому так багато і вчилася по інших місцях закордоном, бо пропустила значну частину студентського життя. Я ходила до Ґете інституту, на «Почайну», плюс – робота і навчання. Тому весь час я або працювала, або вчилася. Тож такі чудові речі, як Дні факультету, пройшли повз мене. Хоча з хороших речей, відпочинкових, був «Майдан-Могилянка», Спудейське братство. Принаймні в кількох їхніх акціях я брала участь, і це був приємний час.

Починати рано працювати – це однозначно корисно, великий плюс для майбутнього роботодавця. Але мені здається, що більшість студентів у нас починає працювати на четвертому-п’ятому році. І це, мабуть, більш оптимально. Тому що вони встигають насолодитися тим, що вони студенти, знайти себе, свій шлях, перезнайомитися з людьми. А потім ідуть «відточувати» професійні навички.

А я працювала, працювала, працювала.

Знала, що я дуже хороший юрист, але потім мені знадобилося набагато більше часу, щоб навчитися відпочивати

– А як Ви почали працювати у Польщі?

– Я почала вчити польську мову порівняно пізно. Вийшло так, що Польща особливого місця в моєму житті не займала. Потім, на п’ятому курсі, я почула в Києві польську мову. Причому, перше слово, яке почула, насправді мало юридично негативне значення, але мені сподобалося, як воно звучить.

Це було слово «łapówka». Здається, що таке милозвучне слово, лапа якоїсь маленької тваринки. Насправді, коли пішла вчити цю мову, то дізналася: це значить «хабар»

Тож я почала її вчити. Далі поїхала на Літню школу до Кракова. Будучи там, дізналася, що пройшла на програму обміну (у нас є така програма з Ягеллонським університетом). Будучи там, мене запитали, чи могла б я повикладати у рамках пілотного проекту, який тільки починався. А зараз це вже давно не пілотний проект, це потужна Школа права, якою займаються три університети – Ягеллонський університет, Києво-Могилянська академія, Львівський національний університет імені Івана Франка.

– Тобто Ви були при започаткуванні проекту «Зустрічі з українською мовою і правом». Можете, будь ласка, детальніше про нього розказати.

– Тоді в Ягеллонському університеті було кілька викладачів, яким була цікава Україна, українське право. Виникла ідея, що, можливо, було б коло зацікавлених студентів, кому важлива Україна, українська правнича мова і право. Вони запитали у якості спроби, чи можна б було щось в цьому напрямі організувати.

Спочатку це було напівофіційно, «під опікою», з заохоченням Ягеллонського університету. Було кілька сесій. На початку ми вчили лексику в рамках певних тем. Потім коли вже слухачі звикли до української мови, ми почали порушувати правничі теми. Оскільки зацікавлення було, то проект далі інституціоналізувався і став повномасштабним і постійним.

– Тобто це спосіб розказати про Україну через право?

– Так. Я це не одразу усвідомила, бо раніше цим аспектом менш цікавилася, але вже тепер, пригадуючи, розумію, що з нашого першого набору слухачів була частина людей, які були лемками. Є різні підходи, як вони себе самоідентифікують, але частина з них вдома говорила українською. Тому для них це було дуже цінно – такі зустрічі з Україною. Плюс, були студенти, слухачі, поляки, не лемки, які навіть приїжджали з інших місцевостей. Їм професійно це було цікаво і потрібно.3.IMG_1727

– А тепер це вже офіційно Школа?

– Так, абсолютно офіційно. Є договір, які предмети викладають представники Києво-Могилянської академії, які Львівського університету. У рамках Ягеллонського університету є Szkoły Praw Obcych: Школа німецького права, французького, і т. д., а це була створена перша Школа українського права за кордоном.

– А як Ви повернулися до Могилянки? Закінчився рік обміну?

– Так. Після цієї Школи української мови і права мені запропонували викладати у Могилянці. Пам’ятаю, як прийшла на першу лекцію в Могилянці, викладала у п’ятого курсу «Міжнародні бізнесові транзакції».

Коли я тільки почала викладати, то була на рік-півтора старшою від студентів. Проте раптом всі стали дивитися на мене знизу вгору і думати, що я знаю відповіді на всі запитання. Це було трохи незвично, у певному розумінні навіть лячно. Тому що насправді так не було. Я мала певний практичний досвід, яким могла поділитися, але так само і сама шукала відповіді. Це нині я маю значно більше досвіду й знань.

– У вас є досвід польських, українських студентів. Можна говорити про якісь специфічні риси могилянця?

– Мені здається, що тут багато залежить від університету, від викладача. Проте, порівнюючи, я сказала б, що у Польщі більша дистанція між викладачами і студентами. Мені кілька людей говорило, що посада професора в університеті – це одна з вершин правничої кар’єри, багато поваги. У нас повага теж є, проте дистанція дещо менша. Тому наші студенти більш вільні, ліберальні.

– Що, на Вашу думку, слід впровадити в освітній процес?

– Рівень Могилянки доволі сильний. Наприклад, в університеті Віадріна, коли ми дискутували про різні аспекти прав людини, міжнародного права, я побачила, що фактично, ми всі свого часу вчили те саме, у нас був той самий хороший високий рівень.

Ми «на рівні» з учасниками із західноєвропейських країн. Але це не значить, що потрібно розслабитися, сісти на диванчик, нічого не робити. Тому що в той час, як інші будуть рухатися вперед, тим паче в такій конкурентній сфері, як право, ми будемо відкочуватися назад

Важливо багато їздити, будучи студентом, тому що це не лише професійні навички, це, насамперед, людські – soft skills. Навіть у праві потрібні навички переговорів, вирішення конфліктів, управління людьми, проектами. Крім необхідного книжкового багажу, потрібне ще й аналітичне мислення.

Мені здається, що на певному етапі в хорошого правника розвивається юридична інтуїція. Зазубрювати законодавство великою мірою не має сенсу, тому що занадто часто у нас законодавство змінюється. Потрібно просто знати принципи.

Коли приходить клієнт, ставить запитання, певні речі я знаю точно, бо я кожного дня з ними працюю. А про певні речі знаю, що ось таке може бути написано. Звичайно, якщо це не точно, то ми не можемо цього говорити. Але я все одно можу визначити, що ця справа має шанси, а ця справа не має шансів. І для такої інтуїції потрібно накопичити багаж і книжкових знань, і людських.

Receive Updates

No spam guarantee.

– А професійна етика сформувалася у Вас у Могилянці, чи протягом усієї практики?

Право пов’язане з відповідальністю й інтелект пов’язаний з відповідальністю

Бо що розумніша людина, то більший вплив вона може мати на суспільство. Тому їй важливо бути не тільки розумною, а й хорошою. Тож я дуже хотіла б, щоб ті люди, які будуть випускатися з моїх курсів, були не тільки розумними, а й мали цінності й не зловживали тими знаннями, які їм дають.

– А які риси, цінності важливі для роботи у сфері права?

– Найперше для мене – це чесність. Якщо є певні ризики, то їх потрібно одразу озвучувати. Так само слід відверто говорити про брак знань, компетенції у якихось аспектах, якщо this is the case, тому що все знати абсолютно неможливо.

По-друге, знову ж таки, виходячи з відповідальності, право – це писане слово, яке має дуже серйозні наслідки для суспільства. Наприклад, у законі кожна кома має значення. Тому слід і писати, і говорити, коментуючи законодавство, відповідально. Не «кидати» слова популістсько, просто так, бо вони потім проростають – або в щось хороше, або в щось погане.

Третя – вміння думати не лише про себе, якусь вигоду. Є поняття корпоративної соціальної відповідальності. Мені здається, воно потроху починає у нас «приживатися». Свого часу я цікавилася темою транснаціональних корпорацій і відповідальності за права людини. Наприклад, у контексті Голодомору 1932-1933 років був такий момент, що силою відібране у вмираючих від голоду людей зерно продавалося, зокрема і за кордон. Виникає питання, чи знали корпорації, які задешево купували це зерно, яким чином воно було здобуте. І чи є вони співучасниками геноциду.

– У контексті міжнародного права хотіла б запитати про конкурс Телдерса, до якого Ви готували студентів. Розкажіть, будь ласка, детальніше про нього.

– Телдерс – це конкурс з міжнародного публічного права. Там є уявна справа перед Міжнародним Судом Справедливості, це суд ООН. Команда має представити позицію позивача і відповідача. Це досить відомий конкурс, мабуть, один із найпрестижніших європейських. Ще є подібний конкурс імені Джессопа. Він має ще більші масштаби, і там фінал проходить у Сполучених Штатах.

Я пішла грати у муткорти на третьому курсі. З другої спроби наша команда виграла Телдерс, і ми їздили представляти Україну на міжнародному рівні у Гаазі.  А коли вже була викладачем, мені запропонували стати тренером. Обидві команди, які я тренувала, були дуже сильні, дуже достойні, але з першого разу ми не виграли. Другого разу наші студенти стали чемпіонами України, і я знову побачила Гаагу, вже як тренер.

– Як вважаєте, наскільки важливо українцям брати участь у таких конкурсах. Що це дало Вам і студентам?

– Для прикладу, є певні практичні речі.

Часто співорганізаторами або спонсорами таких проектів є міжнародні юридичні фірми. Звичайно, що вони придивляються, звертають увагу на тих студентів, які виступають

Тому це шанс потрапити на роботу до найкращих, топових, фірм. Це корисно для обох сторін. Студенти ці зазвичай дуже працелюбні, бо інакше вони не дійшли б до цього рівня. Це потребує самодисципліни: сідати у вихідні, під час свят – писати меморандуми, тренувати усні виступи.

4.IMG_2052

– А в чому полягає підготовка до цього конкурсу?

– Умовно такий конкурс виглядає так. Спершу формується активна група студентів, які вирішують, що можуть взяти на себе таку відповідальність. Оскільки міжнародне право викладається на перших роках бакалаврату, то вже з цього часу деякі студенти готуються, їздять на Літні школи. У нас є муткорт-товариство, яке дуже допомагає потенційним учасникам.

Далі проводиться відбір, формуються команди, реєструються. Потім з’являється, по суті, сама справа, є час на подання уточнювальних запитань до організаторів щодо неї. Згодом пишеться меморандум (письмове подання) від обох сторін. Оцінюється і меморандум, і усний виступ.

– Хотіла далі продовжити тему Вашого тренерського досвіду. Ви ж також здобули звання тренера у програмі «HELP» від Ради Європи. Як усе почалося?

– Я в Могилянці викладаю Європейське право з прав людини.

До речі, у нас дуже цікава ситуація на факультеті. Ми маємо викладачів – двох колишніх суддів Європейського суду з прав людини і колишнього Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини

Тому для студентів є унікальна можливість поспілкуватись з ними і побачити все це з різних сторін.

Оскільки я викладаю цей предмет, то мені надійшло запрошення від програми Ради Європи «HELP». Вона спрямована на те, щоб юристи-професіонали знали, як застосовувати практику Європейського суду з прав людини. Наша невелика українська делегація їздила до Азербайджану, ми там тренувалися, співпрацювали з нашими іноземними колегами, викладали одне одному, отримували фідбек. Це, ясна річ, був новий досвід, бо аудиторія була такою ж компетентною, як і лектор.

Потім кожен з нас мав пройти також онлайн-курс, скласти тест. А після цього – розробити певні навчальні матеріали. Врешті-решт, усі ці етапи оцінювалися і видавався сертифікат.

– А можете розказати про ще один свій проект – дисертацію на тему внутрішньо переміщених осіб?

– Мені ця тема близька і потрібна, вона мене зворушує. Думаю, що вона досить нішова, хоча насправді стосується кількох мільйонів людей.

– І як, на Вашу думку, можемо покращити ситуацію у цій сфері?

– В дисертації я якраз і розглядаю ті практичні кроки, які можна здійснити навіть без великих ресурсів і які зрозумілі усім.

Наприклад, є визначення, хто така внутрішньо переміщена особа і є ще 11 синонімів, які застосовуються. Синоніми чудові у філології, але в законодавстві мають бути чіткі дефініції, інакше виникає хаос, і потім люди мають проблеми з реалізацією своїх прав

Вони приходять до державних органів, органів місцевого самоврядування, і кажуть, що внутрішньо переміщені особи. А їх запитують: «Вибачте, а Ви “примусово переміщена особа, особа, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції” чи ще якийсь термін. Бо в деяких нормативно-правових актах поняття саме «внутрішньо переміщеної особи», яка має певні додаткові права, немає. Такого бути не може. Мені здається, що уніфікація термінів не зайняла б багато часу, але полегшила б життя людей.

Звичайно, є й інші, менш технічні і більш концептуальні пропозиції. Вони апробовані на міжнародних конференціях, колеги сказали, що це має сенс. Хочу видати дисертацію як  монографію, окремою книгою, сподіваюся, що вдасться. Тоді, можливо, ця інформація зможе дійти до людей, які мають повноваження впровадити в життя пропоновані зміни.

– У Вас такий міжнародний досвід, але на ньому Ви не зупиняєтеся. Чому вирішили доєднатися до «Профі+»?

– Цей проект сподобався мені кількома речима. По-перше, я ніколи до того не була в аудиторії, де була б така концентрація IQ. Це було відчутно в повітрі. Ми всі дуже різні, тому це була можливість побачити і перезнайомитися з колегами з дуже різних факультетів, напрямів, з якими я за інших обставин не зіткнулася б.

Ясна річ, ми досить невеликий університет, тому в нас є можливість перетнутися. Проте все одно ми і, наприклад,  природничники у різних корпусах, тож рідко бачимося. Але у них є лабораторні відкриття, а у нас – право інтелектуальної власності, отримання патенту на винахід. І ми можемо бути корисні одне одному.

Це ефект синергії, коли ми всі з різних точок зору обговорюємо свої питання і виникають спільні напрями взаємодії

– А чи є платформа для «міжкафедральної співпраці»?

– Є. Але в ідеалі мені здається, що вона могла б розвиватися більше. У нас могли б бути такі блоки. Приходить до нас студент записуватися на дисципліну, а вона англійською. Людина не впевнена, що «потягне», їй страшно. А я, знаючи тепер дисципліни з кафедри англійської мови, можу сказати, що вона може записатися на цей курс до нас і одночасно взяти такі-то предмети з кафедри англійської мови, щоб мати додаткову мовну підтримку і вдосконалити і предметні знання, і професійно-орієнтовані мовні.

– Звідки Ви берете натхнення і сили для всіх проектів?

– У мене є одне дуже просте джерело. Хоч я інтроверт, але найбільше енергії мені дає спілкування з людьми, хоч і не з усіма. Тому що буває, що після лекції я відчуваю себе виснаженою. А буває, що над чимось працюєш, і спілкування дає неймовірний ефект.

Моє натхнення – це люди

І я люблю студентів, це правда 🙂

– Що Ви порадили б студентам, як використати роки навчання в Могилянці якомога ефективніше?

– Найперше, я порадила б не боятися. Вам можуть говорити, що не вмієте чогось, але мені здається, що не спробувавши, не зрозумієш.

Завжди слід робити маленький крок і дивитися – іде, не іде, чогось не вистачає

Потрібно не боятися пробувати, слухати себе, знати, що насправді будь-який досвід корисний, навіть якщо він негативний. Наприклад, з нашого випуску є кілька людей, які гарно вчилися, могли бути талановитими, хорошими юристами. Проте вони обрали сфери далекі від права і є в них успішними. Я поважаю їх, що вони мали сміливість аж так радикально змінити своє життя, досягнути успіху в інших сферах.

– Call to action:

– Моїм дуже цікавим досвідом, крім викладання, було волонтерство в недержавній організації. Тому мені здається, щоб зрозуміти міжнародне право і права людини, це корисно. Це шанс навіть для першокурсників побачити, що вони щось можуть, вміють. Крім того, у нас є юридична клініка, до якої люди приходять до студентів за порадою. Там теж можна побачити результат своєї роботи. Мені здається, що це дуже надихає, мотивує.

Дякуємо за фото Мирославі Хорошун

Спілкувалася Марія Чадюк

Редактор: Марія Чадюк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі