Катерина Горностай. «Зміна оптики»

5b8c38ca7fd7c_Sashko Roschin

Кінематографічні фестивалі, конкурси, нагороди – це те, що бачить більшість. А яким насправді є процес зйомки? Тріумфаторка київської «Молодості» та Одеського кінофестивалю Катерина Горностай привідкрила завісу цієї творчої сфери. Дізнайтеся з інтерв’ю, що значить «скотитися в док», як максимально «кайфонути» від знімального процесу і що нині відбувається в українському кінопросторі.

Освіта: НаУКМА (БП «Біологія», МП «Журналістика»), школа «Режисура документального кіно та театру» М. Разбєжкіної та М. Угарова (Москва)

Досвід: фільми «Між нами» (2013), «Євромайдан. Чорновий монтаж» (2014), «Скрізь Майдан» (2015), «Віддалік» (2015), «Згущьонка» (2016), «Бузок» (2017), «Крокодил» (2018)

Нагороди:

  • приз імені Андрія Матросова від організаторів Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини «Docudays UA» («Скрізь Майдан», 2015);
  • приз «За найкращий український фільм» на 8-му Міжнародному кінофестивалі короткометражних фільмів у Львові «Wiz-Art» («Віддалік», 2015);
  • «Скіфський олень» за найкращий фільм національного конкурсу 45-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» («Віддалік», 2015);
  • спеціальний диплом журі 8-го Одеського міжнародного кінофестивалю та приз ФІПРЕССІ на Одеському міжнародному кінофестивалі за найкращий український короткометражний фільм («Бузок», 2017);
  • спеціальна відзнака українського конкурсу Київського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів («Бузок», 2018)

Налаштовуйтесь на хвилю Катерини під час читання, плейлист спеціально для ММ

– Чому обрала саме Могилянку?

– Спершу я думала вступати до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Але якось на урок прийшла випускниця нашої школи, що вступила до Могилянки, і розповіла, як їм вчиться. Я тоді завідувала шкільною газетою і вирішила, що треба вступати в КМА, на магістратуру з журналістики. Проте перед цим треба ж закінчити бакалаврат.

Цілий рік перед вступом відвідувала курси в Могилянці, їздила на Поділ зі свого району. Я фотографувала на плівку і зробила кілька світлин дуже неочевидних місць зі студмістечка. Вони висіли у мене на стіні як проекція того, що я дуже хочу там навчатися. Захоплював цей дух і ці люди.

Щоб вступити на бюджет, обирала спеціальності з найменшим конкурсом. Пощастило вступити на біологію. Я, здається, була друга знизу серед бюджетників. Зараз згадую, як на першому плацу вчилися природничники й гуманітарії. Це було дуже класне поєднання. Старші курси екологів грали на джамбеях і дарбуках просто на плацу.

Були часи…Творча душа нарешті розгорнулася…

– Так! Суперсвобода і звільнення. У школі я мусила носити форму, а за перший місяць навчання в Могилянці жодного разу не прийшла в однаковому одязі. Насправді, я дуже рада, що так склалося з біологією. Це дуже тілесна наука, про речі, з якими безпосередньо маєш справу. Це не вигаданий соціумом конструкт, а щось більш універсальне.

Юстина Якимяк

Після біології була журналістика, а потім ти й сама почала викладати в МШЖ. Що тобі дає робота зі студентами?

– Я не викладач, а, швидше, ретранслятор, по-перше, тих речей, які важко знайти, бо не знаєш, де їх шукати (наприклад, нових фільмів). По-друге, інформації, яку мені колись дали, яку я «перемолола», привласнила і нею користуюсь. Фактично, я ретранслюю студентам те, що було в моїй школі.

І тут не завжди йдеться про знання, а часто про «зміну оптики», як це називає Марина Разбєжкіна (російська сценаристка та режисерка, співзасновниця творчої майстерні для режисерів у Москві – ред.). Вона намагається змінити оптику погляду людини, яка приходить до неї в школу. Навіть ті, хто потім не займається режисурою, живуть інакше. Ти починаєш думати про головне, що б не робив, навіть пиріжки ліпив у пекарні, якщо це твоя сродна праця.

Це прикладна філософія, скажімо так. Одна справа, коли ти читаєш про метафізичні речі в книжках, а інша коли доходиш до них шляхом спостереження. А от щодо режисури. Одне з простих, але тим не менш, важливих запитань. Навіщо люди починають знімати?

– Тому що їм хочеться щось розказати. Деякі люди малюють для цього, деякі роблять круті журналістські репортажі або програму розслідувань. Хтось ліпить глиняні глечики, а хтось знімає кіно, ігрове чи документальне.

Людина шукає форму для того, аби розказати історію. І неважливо, яку вибираєш. Головне – аби було, що розказати

А як ти почала знімати?

– Це сталося дуже логічно. Гарна камера, з об’єктивом 50 mm, з’явилася лише після нашого з Дімою (з Дмитром Красним, художником – ред.) одруження. Ми купили її на весільні гроші. До цього вдома був батьків плівковий фотоапарат, потім – мильнички з функцією зйомки. Я навіть зняла одне «типу ігрове» кіно й одразу ж відклала його на полицю. Вийшло дуже-дуже погано, і я не поверталася до цієї ідеї.

А коли вступила на журналістику, то зрозуміла, що мені нецікаво писати чи монтувати сюжети, цікаво тільки знімати. Після закінчення Могилянки в мене сталася особиста життєва драма, мені терміново потрібно було кудись поїхати. Ще раніше я чула про школу Разбєжкіної в Москві й вступила туди. І це був суперпотужний поштовх. Я впевнилася, що у всіх інших видах діяльності не маю таланту, щодо кіно поки що не так однозначно 🙂 Тому й продовжую знімати фільми. Автопортрет. Сер. 2000-х

Навчання в Москві дало кілька core moments, які допомагають по життю. Один з них – у жодному разі не засуджувати інших людей. Ти ж ніколи не володів їхнім досвідом. А друге – вміння роздвоюватися, щоб переживати власні потрясіння легше, бо внутрішній спостерігач запаковуває ці події у певний сюжет. Це про режисуру зокрема, але й загалом – про життя. Про те, що бути, дивитися, говорити, слухати, а не просто «жити в голові», – це велике благо.

Мені хотілося б зорганізувати таку школу режисерської майстерності в Києві. Нещодавно познайомилася з дівчиною, яка веде ілюстраторський курс у Львові й говорить своїм студентам те ж саме: про надання світу форми через візуальні речі, але які йдуть «через руки», а не через очі чи об’єктив. От шукаю таких людей, які говорять про різне, але однією мовою, щоб зробити щось разом.

Марина Разбєжкіна переконує, що у її школі вчать бачити, а не бути режисером. Як думаєш, чи можна взагалі вивчитися на режисера? Профільна освіта важлива?

– Я думала про це нещодавно, більше в негативному контексті. На «Молодості» бачила дипломні роботи випускників режисерського факультету. Людині – 21, вона закінчила 4-ий курс, але її проект – одразу старий фільм: таке враження, що його зняли 20 років тому. І режисер не розуміє цього. Людина вчиться ніби в «консерві» і дивиться лише Довженка, Тарковського, Ейзенштейна, що не погано, але ж не тільки цим єдиним… Не ходить на фестивалі протягом навчання. І не бачить актуального контексту, що зараз відбувається у світі.

Мені це боляче. І я абсолютно згодна з Мариною Олександрівною: справа не в тому, щоб оволодіти набором навичок. Режисер – це той, хто акумулює довкола ідеї творчі сили і правильних людей. Суть в чому: те, що ми робимо, – це не «мій фільм», це завжди «наш фільм».

…команди…

– Так, і він не може належати комусь одному. Оператор подумав, як це буде знято, а хтось відповідав за звук та ін. – це повністю командна робота. Навчання на режисера означає намагання розуміти матерію сучасності світу, місця… Не так важливо знати, що таке ефект Кулєшова, або володіти техніками Станіславського для роботи з акторами. Це не заважає, але це – додана вартість.

А якою, на твою думку, має бути лінія співпраці режисера та акторів? Чи має право режисер бути суворим щодо них? «Ти маєш грати ось так» чи імпровізація? Як це в тебе відбувається?

– Є режисери, які використовують певні маніпуляційні техніки до акторів, щоб отримати бажаний результат. Але мені цікаво співпрацювати з акторами, а не обманювати їх. Хочеться, щоб вони розуміли, для чого ми це робимо і як це робиться. Якщо це будуть «твої» люди, готові на все, аби працювати разом – тоді усе вийде.

Я це зрозуміла на «Бузку». Фільм не вийшов би, якби дівчата не вклали багато свого у цю історію. «Крокодила» ми знімали в цьому ж ключі, але було більше «по фану», і вийшов такий напівексперимент. Але все одно: навіть підлітки мають свою точку зору щодо відзнятої сцени.2018-07-12 16.35.57

Якщо виходило «не дуже», ми разом думали, як зробити по-іншому. Цього разу в мене був перший досвід спільного перегляду playback. Вважається, що акторам на майданчику не можна дивитися дубль. Але ми переглядали найвдаліший, аби зняти зворотну точку й відтворити по діях.

Наші герої дуже старалися. Подобається, коли ми всі працюємо так, щоб люди на майданчику пережили власний екстремальний психологічний досвід, але тому, що розуміють, для чого це роблять, а не через примус чи маніпуляційні техніки. Плюс імпровізація. Відбувається щось незаплановане, усі класно «вмикаються», кайфують, і ще й камера знімає… Це так сильно «торкає» людей, що можна не спати й не їсти. Переживши цей досвід, шукаєш його знову.

Твоя нова короткометражка «Крокодил»це історія однієї ночі з життя великої компанії підлітків. Фільм показували на Одеському кінофестивалі, і цікаво, що актори – непрофесійні, але номінація в конкурсній програмі була, зокрема, і в акторській грі.

– Це написала наш продюсер Наталя, хоча потім виявилось, що короткометражний фільм не може претендувати на акторську номінацію.

Виглядає як жарт…

– Ніби й так, але… Ми досягли певного рівня достовірності й натуральності. Наприклад, була історія з Іваном, хлопчаком із «тусовки». Ми знімали останні дублі й дуже втомилися. Світає, хочеться додому, спати, усі невмотивовано сміються від втоми. У сцені іде розмова двох підлітків. Я відправляю Івана до них у кадр, а він спотикається об кішку в коридорі.

Перша реакція – розсміятися, бо це дуже кумедно. Але він розуміє, що по таймінгу треба вийти саме зараз, не можна «запороти» останній дубль. Він таки починає сміятися і… заходить у кадр з повністю кам’яним обличчям. Секунду тому я бачила, як людина помирала від сміху, перечепившись через Марфу, а згодом на повному серйозі він каже: «Так, а что мы решили? Может, давайте пойдем крышу проверим?» Це акторська здатність – збиратися. Вони, я вважаю, дуже претендують на нагороду.

А ти цих підлітків десь по школах шукала?

– З Юстиною, головною героїнею, ми знайомі дуже давно. Я попросила її привести друзів, аби зняти до нашого повнометражного проекту тизер і якусь чернетку постера, щоб мати якесь visual. Ми зібралися, їх було семеро, всі дуже різні і круті. Вийшов дивний спонтанний кастинг. Один раз їх познімали, потім ще витягли на фотосесію.

Було трохи нечесно, що ми хлопців та дівчат просто «юзаємо». Хотілося, аби вони мали щось закінчене, маленький фільм. Плюс, нам із оператором Сашком Рощиним хотілося тренуватися знімати саме підлітків, і ми дуже швидко написали сценарій. А ще класно те, що в цьому процесі можна перевірити акторів.

На практиці.

– Тільки на практиці. Хоч скільки говори з людиною на кастингу чи глибинному інтерв’ю, нічого не вийде, поки не створиш знімальні умови.

Інколи найсором’язливіші люди перед камерами можуть змінюватися і робити дивовижні речі

Колись знімали маленький фільм зі школярами, теж своїми силами, і була дівчинка Настя, яка доєдналася до нас найпізніше. Вона постійно мовчала, їй було дуже незручно. Ми посадили її відігравати діалог з іншою дівчинкою, яка від самого початку добре грала. І виявилося, що Настя виглядає значно цікавіше. З кожним дублем вона ставала усе більш розслабленою і достовірною. Тобто Настю не взяли б за результатами кастингу: вона здавалася дуже замкнутою. А виявляється, з нею треба працювати, і тоді вона розкривається.

4

А звідки ти береш ідеї фільмів?

– Я не беру їх, вони є. Внутрішній спостерігач увімкнений, і є набір сюжетів, які хочеться перетворити в кіно. Наприклад, є ідея, починаєш писати, з’являється літературний сценарій, потім долучаються люди, які разом з тобою думатимуть, як це зняти. Далі – шукаєте акторів, що вдихнуть в історію власний досвід, і це, можливо, докорінно її змінить. І найкрутіше у цьому процесі – колективне обговорення кожного фільму. Фактично, всі ідеї народжуються в групі.

Зараз маю план на декілька історій, які хотілося б зняти за найближчі 20 років. Один фільм займає від 3 до 5 років, як мінімум. А далі, можливо, ідеї закінчаться, або за цей час набуду нового досвіду, який зможу транслювати в кіно.

Адже перший поштовх – автобіографічний. А під час роботи над проектом він стає автобіографічним для всіх членів знімальної групи 🙂

Як проходить твій звичний день?

– У період підготовки до зйомок, буває, дуже просто. Я живу за містом. Ми з Дімою прокинулися, поснідали, покаталися на велосипедах, поїхали на ринок за продуктами. Повернулися додому, і Діма в себе малює, а я сиджу й пишу. Або навіть не пишу…

Коли працювала над сценарієм до «Крокодила», мала дуже довгий період «залипання» в YouTube. Я дивилася блогерів, кліпи, тобто різні візуальні штуки, які «у тренді» і цікаві молоді, а ще референтне кіно. Загалом, можна подумати, що я взагалі нічого не роблю 🙂

Зате внутрішня робота йде.

– Мабуть. Коли немає моментів, що структурують, наприклад, пар в Могилянці чи роботи з іншими фільмами, то цей день дещо дивний… Основна робота щодо сценарію справді полягає в тому, щоб більше думати про нього, а не робити. Під час продакшену – по-іншому. Це регламентований і дуже жорсткий процес: усе має бути вчасно, чітко і злагоджено.

На наш наступний проект – повний метр – заплановано 35 знімальних днів. І нам з оператором уже здається, що цього замало. Наш метод потребує довшого співіснування з акторами. Хоч це не поспіль 35 днів, але два місяці постійно будемо в графіку зйомок. Після знімального дня можна проспати 14 годин, не прокидаючись. Але ти навіть не помічаєш, що втомлюєшся у процесі. Утома навалюється, коли все закінчилося: сцену відзняли і роз’їхалися по домівках.

Як ставишся до невдач?

– Розумні люди кажуть, що на невдачах вчишся більше, ніж на вдалому досвіді. До того ж, навіть мінімальний успіх завжди лишає відбиток.

За перше ігрове кіно ми отримали премію на «Молодості». Потрібно ж далі розвиватися, а за це просте кіно ти вже отримав премію. І в інших людей уже з’являються певні очікування…

33922686_1724568984291945_8922536017588649984_o

Планка дуже піднімається…

– Це так заважає! Значно легше рухатися поступово: щось вийшло, щось не дуже. Після «суперуспіху» «Віддалік» почався найважчий період моєї роботи в кіно. Ми працювали над новим фільмом – «Згущьонкою». Я на півроку погрузла в роздумах, чи варто цим усім займатися, і ледве завершила монтаж. Показали фільм в Одесі, і, з одного боку, це добре, бо фільми треба закінчувати – люди ж працювали.

Але, з іншого боку, фільм пройшов, і ніхто про це не говорить. Ні хорошого, ні поганого. Нічого. А це найстрашніше. Навіть коли хейтять, уже виникає якась дискусія. У нашій кінотусівці цього не вистачає.

Є ідея робити національний фестиваль короткого метру. Якщо все вийде, мені як куратору документальної програми дуже хотілося б присвятити більше часу не показам, а обговоренню фільмів. Важливо помістити їх у контекст світового кіно, глядацький контекст, зрозуміти, чого люди хотіли б…

Тобто режисер повинен як свої ідеї реалізовувати, так і брати до уваги, що цікаво глядачеві.

– З одного боку, так; але глядача потрібно спрямовувати. Тим паче, наші глядачі – дуже розслаблені. Вони не надто напружуються, аби «зрозуміти незрозуміле», а це неправильно, потрібно дати шанс усім. Якщо відбірник на Одеському кінофестивалі взяв на себе відповідальність показати саме цей фільм, отже, в ньому щось справді є. Давайте подумаємо що, а не просто: «Ой, та що це за…!». Це неконструктивно. З глядачами потрібно говорити про те, що форми кіно можуть бути різними: це не лише бойовики й комедії.

Тож зі «Згущьонкою» було складно, але це ж не спорт, не забіг на довгу дистанцію. І це варто розуміти. «Крокодил», наприклад, став своєрідним продовженням пошуків після «Бузку». Певною мірою, це дубль попереднього фільму за методикою і формою, самоповтор. Мені кажуть: «Не вистачає гостроти, але, у будь-якому разі, фільм хороший. Головне, Катю, що він – твій».

Come on, я хочу рухатися, мені нецікаво робити «мої» фільми, а цікаво йти далі і працювати на невідомих територіях. Хоч це і страшно

14163640_1430526066958402_740634593_o

Можливо, це страх штампів, очікувань того ж самого. А коли десь щось змінюється, реакція публіки може бути надто несподіваною.

– Мене захоплюють такі речі в мистецтві. Є Клімт, що знайшов свій прекрасний стиль і все життя йому присвятив, а є Radiohead, які співали Creep, а 2000-го року випустили Kid A. Безнаративний, повністю експериментальний альбом. Половина фанатів одразу відклеїлися, але це показало Radiohead як справжніх митців, що з кожним альбомом шукають щось нове. І це круто.

Просто ще існують різні рівні відповідальності. Спочатку знімаємо, граючись, без грошей, і раптом – бац! Повний метр. Ми не зможемо зняти партизанськими методами, як раніше. Потрібне фінансування, величезна сума грошей, яку може виділити лише держава. Там читають сценарії і розуміють, на що дають гроші, але все одно тисне відповідальність, бо то гроші платників податків.

А спонсори якимось чином підтримують кіно?

– Завдяки приватній інвестиції знімався «Бузок». Ця людина – кінопродюсер, і йому просто сподобалося, що ми робимо. Ну, ми й «освоїли» цю суму грошей, за що йому величезна подяка. Поки вчимося, працюємо на ентузіазмі, домовляємося з усіма безкоштовно, за безкоштовну локацію (хіба годуємо команду). Витрачаємо все на технічні речі, які задарма взяти ніде.

У повнометражному проекті все інакше. Це дуже великі гроші, які не можна взяти у спонсора, там ідеться про мільйони гривень.

Нікон Романченко

Наскільки легко чи важко розвиватися на українському ринку?

– Українське кіно – неокупне і дотаційне, тому про ринок тут узагалі немає сенсу говорити. Стас Бітюцький якось сказав: «Якщо українського кіно не стане, засмутяться тільки ті, хто його робив». У якомусь сенсі, так і є. Про фільми ледве чують, а імена акторів знають хіба люди з індустрії. Я не мала справи з великими фінансуваннями, тому ніколи не заробляла на кіно взагалі.

Але те, що відбувається в ньому зараз, дуже цікаво. Держкіно нарешті запрацювало (хоч йому й вставляють палки в колеса). За три роки звичайні режисери змогли дістати фінансування і зняти свої повні або короткі метри. Щось з’являється, люди експериментують. Головне, щоб це не закрилося.

А як співіснує, принаймні зараз, в тобі документальна та ігрова складові? Більше, наскільки я розумію, ігрового кіно?

– З цього приводу жартували мої львівські друзі зі школи «Wiz-Аrt».

Мені сказали, що я вигадую нову течію в українському кіно. Називається «скотитися в док». Тобто намагаємося робити ігрове кіно, але найцікавішою виявляється імпровізаційна частина. Це щось на межі. А бути між чимось – найцікавіше

З іншого боку, я не режисер з дипломом і не могла б зняти канонічне жанрове кіно. Це справді вимагає професії і знань. В авторському ж кіно можна експериментувати.

А наскільки взагалі складно розпланувати документалку? Це можливо?

– Не завадить написати сценарій до майбутнього фільму, якщо ти знайомий з історією і з героєм. Це структурує і допомагає зрозуміти, про що кіно, попри те що ідея може трансформуватися в процесі його зйомок і монтажу. У кіно (і це помітно з досвідів студентів Могилянської школи журналістики) все відкривається тим, хто стукає дуже наполегливо.

Важлива внутрішня впорядкованість сюжету. Ти маєш відчути, про що хочеш зняти це кіно, думати, і тоді виникнуть класні ідеї, які візуально посилять наратив. Режисура в документальному кіно є навіть у маленьких деталях. Російський режисер Дєніс Клєблєєв якось знімав викладача фізики, який поїхав зі студентами в академічний табір біля моря. На першому занятті вони займалися у звичайній аудиторії, хоча за 50 метрів пляж. Денис каже: «Костю! А давай-но ви позаймаєтеся в іншому місці».

Він як режисер намагався витягти викладача в інший простір, більш кінематографічний, хоча б у криту конструкцію на природі. А в останні дні Денис попросив Костю прочитати лекцію на морському узбережжі.

Вийшла чудова сцена: Костя розповідає про відносність та електрони, а поруч, на пляжі, дівчина проводить заняття з танців. Тут про кота Шредінгера «наярюють» і квантову механіку, хвилі, красивий захід, Чорне море, а тут – «ча-ча раз-два-три»! І це все в такому прекрасному зіткненні життя і спонтанності…

…життя і теорії…

– Костя намагається нав’язати студентам те, що їм зовсім не треба, і тому дуже страждає. Якось вони з режисером пішли на дискотеку. Костя провів би собі черговий вечір вдома й нікуди не виходив би, але Деніс його вмовив. Вийшов неперевершений контраст: прекрасні п’яні хлопчики з групи «запалюють» і… Костя, який не розуміє, що він тут робить.

Цього усього не було б, якби Денис не зрозумів одразу, про що він знімає кіно – про «рибу, викинуту на берег». Костя сам формулює у фільмі таку метафору: «Я з мікросвіту, а вони – з макросвіту, ми не можемо співіснувати разом». Це фільм про людину, якій немає місця. Вона хоче бути корисною, але це нікому не потрібно. Денис відчував це у своєму герої, правильно скеровував і трішки провокував, а не просто знімав як чистий док. Це і є режисура. Це усе про фільм «Дивні частинки».

Сашко Рощин-2

Ти є членкинею Українською кіноакадемії. Що це дає?

– Нічого. Добре, що вона існує, але це, швидше, номінально поки що. Не знаю, чи переросте Кіноакадемія у щось більше. Лише Спілка кінематографістів України, до якої я не належу і навряд чи буду належати, має конкретні важелі впливу на законодавчі органи.

У нас є ініціативна група, що займається розвитком паралельної організації, – Кіногільдії. Спілку неможливо змінити зсередини й легше створити нове. А Кіноакадемія – це, швидше, свято кіно. Не скажу, що згодна з усіма рішеннями, які були на останньому нагородженні «Золотої дзиґи», але я маю право голосувати. Добре, що існує полілог довкола цього, що є подія, яка структурує довкола себе прем’єрні фільми і веде їхню звітність.

Одеський кінофестиваль спільно з Кіноакадемією мають ініціативу створити український «Кінопошук». Там буде база фільмів, профайли на людей з кіноіндустрії. Це дуже гарний проект. Docudays намагається робити таке ж саме з документальним кіно. Загалом, Одеса і Docudays – це головні стовпи українського кіно в плані показу й дистрибуції

Хочеться поговорити про складнощі роботи режисера. Ти була на Майдані, бачила всі події на власні очі, внаслідок чого з’явився фільм «Скрізь Майдан». Наскільки складно тобі давалося розділення на внутрішнього споглядача та безпосереднього учасника подій?

– Складно, тому що це теж був кризовий період. Школа закінчилася, повертаєшся додому, тут роблять кіно, але ти взагалі поза цим процесом. І стається таке велике явище, як Майдан, котре хочеться знімати, бо це твоє рідне місто. Тому виходиш і знімаєш, але почуваєшся безпорадною. Крім того, такі події дуже важко знімати з декількох причин.

Так сталося, що й курсову, й дипломну роботи в школі я зняла на особисту тему, про близьких мені людей. Тому вирішила: «Усе! Слід покінчити з автобіографічним документальним кіно, тепер оберу собі героя, він “проведе мене через Майдан”, зніму фільм про нього». Це перший підхід, очевидний.

Другим підходом скористався Сергій Лозниця, коли працював над своїм «Майданом». Він не йшов за героєм, а спробував зняти відсторонено, як батальне полотно. Він вийшов на «погляд Бога», через що цей фільм багато кому й не подобається. Він не про тих, хто був на Майдані. Але мене зачарувало те, що режисер побачив, як це можна зняти інакше.

А ми, як сліпі кошенята, знімали короткозоре кіно, схоже на репортаж. Нашим уділом став альманах, десять різних історій. Немає наскрізного героя, сюжету, лише нанизуєш ці намистини за хронологією. І так виник «Євромайдан. Чорновий монтаж» – спільний режисерський проект, який я надзвичайно люблю. Це перша, дуже болісна реакція на те, що відбувалося. Потім розпочалася війна, змінився контекст, Майдан набув нових фарб. Я лишаюся з цим матеріалом, який лежить величезним архівом.

– Що було для тебе найважливішим як для режисера?

– Те, що ми постійно знаходилися в контексті цих подій. Навіть коли Майдан закінчився. У цьому «варилися» й ті, хто особисто там не бував, бо більшість читала новини й сильно переймалася. Що б ти не робив, ти постійно був на Майдані. Така собі «внутрішня Монголія». Зі всього матеріалу, що був знятий за рік, я вирішила зібрати дивну мозаїчну конструкцію про те, що ми жили різним життям, мирним і навколовоєнним, але під знаком однієї великої події. Мене оточували чудові люди, і це найважливіше, що було того року.

Я рада, що цей матеріал оформлений. Це досить аутичний фільм, бо зрозумілий тільки українському глядачеві і губиться на тлі великих стрічок про Майдан, більш видовищних або більш продуманих з режисерської точки зору, як-то «Все палає».

Мені здається, варто оформлювати все, що бачив і знімав, у закінчені структури і форми, аби це просто жило

Але то був дуже розгублений режисерський стан. Ти знаходишся в центрі дуже страшних і важливих подій, але не можеш поїхати на війну і бути на передовій просто тому, що ціпенієш і не можеш нічого зняти. По-перше, заважаєш тим, хто справді щось робить і бере участь в батальних подіях, по-друге, не приносиш звідти ніякого хорошого матеріалу.

А чи є теми, на які ти не могла б зняти фільми? Після перегляду «Віддалік» я подумала про те, де може пролягати межа відвертості. Для тебе існують табу?

– Табу немає. Але є теми, на які зараз не можу зняти фільм, бо дистанція від цих історій дуже маленька. У мене був болісний досвід у житті, який відображено в дипломному фільмі зі Школи. Він лежить на полиці ось уже п’ять років, я вирішила його не показувати. Але він мені допоміг з психотерапевтичної точки зору. Своє завдання він виконав. І може, я його так ніколи й не покажу. Не знаю.

Але деякі теми дуже сильно змінюються. Зараз я вже не змогла б зняти «Віддалік» так, як він знятий, тому що це фільм того конкретного моменту, коли сталася ця історія. І добре, що вона знята саме тоді. Просто для складніших тем потрібна холодніша голова, з якою можна взятися за роботу. Тоді є більше маневру для діяльності. Тому зараз я ніби почала взагалі спочатку. Підняла шкільну тему, яка сильно повпливала на подальші події. А далі рухатимуся поступово, хронологічно, мабуть 🙂

Дмитро Красний

Чим надихаєшся? Що дає тобі сили й енергію?

– Люди. Це 100% те, чим я надихаюся. Хоч інколи можна й втомитися від них 🙂 Але все одно, люди. А ще – закоханість. Вона сильно тримає і надихає. Плюс, дуже допомагає велосипед, особливо влітку.

І море, якого я не бачу, але дуже хочеться. Тиждень моря важливий навіть фізіологічно. На кінофестивалі чомусь не дуже ходять. А я намагаюся хоча б раз на день, між фільмами, вибратися на море. Тому завжди ношу з собою купальник. Фестиваль – фестивалем, а море – важливо.

Бліц. Улюблені фільми режисерки Горностай. Назви три.

– «Труднощі перекладу», «Краса по-американськи», «Слон» Ґаса Ван Сента.

Улюблені актори.

– Філіп Сеймур Гоффман, Адам Драйвер. І ще Ґрета Ґервіґ.

І три режисери.

– Нехай це будуть Дені Вільньов, Чарлі Кауфман і Джонатан Глейзер.

– Call to actions:

– Крокодил» – це свого роду підготовка до нашого першого повного метру. Оскільки фільм про підлітків-школярів, то шукати їх потрібно в київських школах. Я вже пробувала це зробити в травні, і мені дуже подобається така методика кастингу. Якби можна було попросити у Всесвіту, то хотілося, щоб знайшлися люди, які зможуть влаштувати екскурсію у власну школу зі змогою посидіти на уроках дев’ятих та десятих класів. Мовчки і трошки знімаючи.

Було б чудово розпланувати графік на осінь і весну, аби ми у складі двох чи трьох чоловік могли заходити в школи і «збирати» відеопортрети прекрасних тамтешніх учнів. Можна й одинадцятикласників, але розумію, що для них це складний рік. Буду рада, якщо знайдуться люди, котрі зможуть домовитися. Це дуже допомагає для research`у і кастингу.

До мене ж зазвичай звертаються щодо консультацій по сценаріях або монтажах. Це я можу зробити, якщо людину справді цікавить сторонній погляд.

 

Дякуємо за фото Дмитру Красному, Катерині Молчановій, Нікону Романченко, Олександру Рощину, Юстині Якимяк

Спілкувалася Леся Любченко

Редакторка: Леся Любченко

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі