Іван Гомза. Потреба в інтелектуальних викликах

22

Не дивно, що в п’ятнадцять років Іван Гомза вже уявляв свою працю професором. Адже постійно вчитися для нього – це стиль життя.  Довідайтесь, чи є місце для класичних лекцій у сучасній освіті, наскільки важливо інституціоналізувати всі прагнення і чому університет – це великий ярмарок 🙂

Освіта: НаУКМА («Політологія»), Університет Париж Х–Нантер, стипендіат Fulbright

Посада: доцент кафедри політології НаУКМА

Які асоціації викликає у Вас слово «Могилянка»?

– Тут усе просто – університет у найпершому значенні цього слова. Тобто як універсум, як місце, де все відбувається. Я тут з 2001 року, тому для мене Могилянка – це великою мірою те, навколо чого крутиться моє життя.

А чому Ви обрали саме Могилянку? Чому політологію?

– Пам’ятаю, що коли я ще був учнем старшої школи, то твердо вирішив, що стану хірургом. Але якось, у 10-му чи 11-му класі, мені в руки втрапила дуже цікава книжка – «Історія політичних вчень: від Платона і до Макса Вебера» (різні погляди соціологів, політологів на державу, на організацію життя). Вона мене дуже вразила.

02 - Convocation (Bachelor)

Розкажіть, будь ласка, про Ваше навчання закордоном.

– Внесу певну ясність. Я навчався в Париж Х–Нантер уже на аспірантурі, а за програмою Fulbright брав участь як викладач. Адже на бакалавраті й магістратурі я був відданий Могилянці і за обміном не їздив ☺

Ви можете порівняти методи навчання в Могилянці та інших європейських вишах. Котрі з них, на Вашу думку, ефективніші?

– Коли я був аспірантом в європейських вишах, то фактично не навчався у класичному розумінні цього слова. Просто є тема, з якою ти працюєш: ходиш в архіви, сидиш в бібліотеці. Чесно кажучи, зі своїми колегами-аспірантами я перетинався максимум раз на тиждень, біля комп’ютерів, де був доступ до інтернету. Це пасує одинакам як я, але цей досвід не дав мені багато знань про методи навчання.

Натомість коли я за програмою «Fulbright» поїхав викладати у College of William and Mary, то постійно порівнював його з Могилянкою. Справа в тому, що це другий за часом заснування університет США (після Гарварду). Цей виш, у результаті певних політичних і соціальних перипетій, залишився невеличким, приблизно на п’ять тисяч осіб. У нього теж є своєрідний кампус, дуже багата історія. І ось ця камерність – перше, що впадало у вічі і дуже нагадувало Могилянку. До речі, коли я там був,  вони навіть святкували ювілей – 375 років, здається.

Студенти College of William and Mary дуже нагадують наших. Тож Могилянка, котра була відроджена у 90-х як флагман західної системи навчання, досі зберігає цей американізм. Принаймні якщо порівнювати з College of William and Mary.

06 - Fulbright - William & Mary University

Поговорімо про наукові інтереси. Ваша тема дослідження – «Політика незгоди». Чому обрали саме її? Розкажіть, чи актуальна вона у контексті політичної ситуації в Україні?

– Якщо говорити про мої первинні наукові інтереси, то я спеціаліст із французького інтегрального націоналізму. Моя дисертація була про це. Але кожен викладач скаже, що викладати курси, присвячені твоїй вузькій темі, фактично неможливо і навіть недоцільно.

Тому, коли зрозумів, що хочу викладати, почав думати про те, як можна розширити тему, з котрою первинно працював. Власне, політика незгоди – тема, що дуже пов’язана, зокрема із націоналістичними чи комуністичними рухами. Та й загалом, це явище переплітається із будь-якими проявами соціальної активності. Звідси й актуальність для України.

Я цей курс викладаю з 2011-го, і в 2013-2014 роках студенти могли на практиці побачити усі процеси, які ми вивчаємо на курсі. Вони приходили й так і казали, наприклад, «сьогодні ми бачили мобілізацію сил політичними підприємцями» або «ми зрозуміли, які помилки у фреймуванні спостерігаються зараз на Євромайдані»…

Тому, звісно ж, це актуально для України. Політика незгоди як спосіб боротьби населення за збереження своїх прав і висування певних вимог є надзвичайно важливою стратегією.

А коли зрозуміли, що хочете викладати: це був якийсь крутий поворот у дорослому, можливо, студентському житті, чи це мрія дитинства?

– Я швидше належу до другої категорії. Якщо пірнути у мої спогади, то, певно, десь років у п’ятнадцять я вже уявляв себе тридцятип’ятирічного у білому лабораторному халаті, з мікроскопом. Тобто бачив себе людиною, котра працює як дослідник. Але, з іншого боку, підпис під цим був «професор», а ним може бути, перш за все, людина, котра викладає.

Якщо конкретніше, то десь з третього курсу я вже серйозно думав про це, а на 5-му – свідомо пішов на minor-програму з педагогіки.

Що для Вас значить бути викладачем? Чи змінюєте Ви класичні форми навчання?

– Цікаве питання, тому що в моєму викладанні нині період змін. Він пов’язаний з тим, що я був у Школі підвищення кваліфікації викладачів, яка організована в Могилянці. Її ідея в тому, щоб ознайомити викладачів із новими формами навчання чи методиками.

Поки що всі мої заняття побудовані достатньо класично. Є комплекс лекцій, які я читаю, є набір семінарів, де ми зі студентами розглядаємо певні питання у деталях.

Загалом, я вважаю, що в університеті мусять бути «класичні» лекції. Тому що ми не можемо, наприклад, дати студенту другого року навчання 50 книжок, котрі прочитав викладач, і спонукати самостійно робити висновки

Викладач потрібен, аби надати стислий фаховий виклад важливих питань, який студенту без підготовки важко здійснити.

07 - Fulbright in USAПроте зараз настав час, коли хочу змінити один свій курс «Суспільно-політичні рухи», де ми розглядаємо політику незгоди. На це впливає низка причин. По-перше, я викладаю його з 2011 року. Хоча і змінюю дещо щорічно, але певний масив інформації є сталим ядром, і від цього я вже втомився.

По-друге, я видаю посібник, котрий присвячено всім питанням, які викладаю на лекціях. Відповідно, я не можу наступного року розповідати студентам те, що вони можуть прочитати вдома. Тому хочу змінити стиль навчання, зокрема застосувати методику flipped classroom. Тобто студенти читатимуть матеріали вдома, а на заняттях ми вже обговорюватимемо прочитане. Також введу нові форми проведення семінарів – групові та дослідницькі…

Щодо того, які методики застосовую, то, пам’ятаю, був час, коли викладаючи «Політичний екстремізм», я проводив іспит у формі завдання створити свою терористичну організацію з огляду на запропоновані умови. Студенти у групах тягнули жереб з набором умов на кшталт географія, етнічний склад населення і так далі.

А потім, у таким чином створеній «країні», повинні були «заснувати» екстремістську організацію. Тобто фактично пояснити – який тип екстремізму має найбільшу вірогідність з’явитися в таких умовах, до якої стратегії вдаватимуться екстремісти і які їхні шанси на успіх. Але тоді в нас було значно більше часу на лекції і семінари, а зараз це застосовувати немає можливості.

Чи впливає на Ваше побутове життя професійне середовище, чи відчуваєте Ви якісь професійні трансформації?

– Викладання, звісно, повністю впливає на мій побут.

Часто жартую, що викладачі як священики, до нас звертаються постійно – вночі, вдень, у вихідний

На відміну від інших професій, у викладача немає нормованого робочого дня. Також, скажу за себе, у викладачів немає відпочинку – у вихідні ми пишемо статті, на свята – змінюємо навчальні плани і так далі. Ну і ще в мене є небезпечна тенденція – усе перетворювати на лекцію.

Ви в Могилянці з 2001 року. Помічаєте якісь тенденції серед студентів? Що відрізняє нинішніх спудеїв від Вашого покоління?

– Я не є адептом фрази «Могилянка вже не Та». Коли я навчався, в мене теж були колеги, які «забивали», і ті, які навчалися. Вертаючись назад до ідеї, що університет – це універсум, і до вислову Блейка, що у крапельці води можна бачити Всесвіт, то й університет ми не можемо зводити до однієї ідеї, до однієї/двох тенденцій. Я не бачу того, що наступні покоління все кращі й кращі, чи навпаки – у всьому лише занепад-занепад. Кожен рік по-своєму своєрідний.

09 - Working in NaUKMA

Звідки у Вас бажання постійно вчитися?

– Це насправді мій lifestyle. Якщо піти в такі глибини як нейробіологія, то є певні типи людей, котрим постійно потрібні нові враження.

Для когось враження – стрибнути з парашутом, а для мене – це інтелектуальні виклики. Почитати щось нове, навчитися чомусь – для мене великою мірою потреба

Я читаю мінімум книжку на тиждень, слухаю по дорозі на роботу аудіокнижки. Так, я знаю, що є багато людей, котрі цього не люблять. Але я ніколи не кажу: «Ой, це сучасне покоління зовсім забуло, як читати книжки». Я думаю, що насправді й сам не далеко відірвався від того сучасного покоління. Наприклад, я теж захоплююся комп’ютерними іграми – це ще одне моє хобі.

А це бажання вчитися, на Ваш погляд, можна у собі розвивати чи воно залежить лише від біологічних причин?

– Я суспільствознавець і одразу скажу, що біологічний детермінізм – це не моя позиція. Та, з іншого боку, у питанні, чи можна це розвивати, я стою на позиції скептицизму. Загалом, це одна з найбільших соціологічних проблем – наскільки в людині багато цього вродженого й окультурненого.

А чим займаєтеся, окрім викладання? Можливо, певними громадськими проектами? Наприклад, у 2016 році Ви були секретарем підкомітету п’ятої дослідницько-навчальної панелі при Міністерстві освіти.

– Насправді цей проект все ще триває. Він пов’язаний з реформою вищої освіти. Ця підкомісія займалася, зокрема, дослідженням викладання політичної науки в Україні. Тож ця громадська активність пов’язана з викладанням тісніше, ніж звучить.

А, загалом, саме викладацька діяльність займає більшу частину мого часу: в мене на руках п’ять курсів, і я маю звичку постійно їх змінювати.

А яка, на Вашу думку, роль освіти у 08 - Fulbright in USAвихованні громадянського суспільства?

– Розумієте, запитувати про таке політолога трохи небезпечно, бо можна прослухати цілу лекцію або й дві, з представленням різних позицій. Але я утримаюсь від лекцій і скажу свою позицію щодо цього питання.

На мою думку, коли викладач взаємодіє зі студентами, він повинен бути не вихователем, а власне викладачем. Тобто ми повинні не «виховувати індивідів», а створювати фахівців. Тому я сповідую підхід, що студенти не мають нічого знати про мої політичні переконання, про мої уявлення про правильне/неправильне, справедливе/несправедливе у соціальному житті, бо інакше це може надто політизуватися.

Наприклад, якщо в студента з лівими поглядами буде викладач з правими (відкрито демонстрованими), то з цього не буде ні хорошого особистого спілкування, ні успішного навчального процесу.

Тому я вважаю, що хоча тенденції до перетворення освіти на такий собі ще один державний «transmission belt», на механізм створення патріотичних і свідомих громадян, зрозумілі і однозначно потрібні в нашому контексті, вища освіта навряд чи повинна це робити. Середня – можливо, вища – однозначно ні. Принаймні така, як я її розумію.

Розкажіть, будь ласка, трохи про Вашу книгу.

– Це наукова книга.

Хоча, думаю, років так у сорок п’ять я залишу викладання і піду, як Умберто Еко, займатися літературою ☺ До сорока п’яти я маю вже, так би мовити, навикладатися

Ця книга – закриття певної віхової події у власному житті. У мене є дисертація, присвячена французькому інтегральному націоналізму. Спілкуючись зі студентами, я подавав якісь частинки тієї дисертації на лекціях і побачив, що тема інтегрального націоналізму, французького зокрема, дуже цікава українській аудиторії. Приблизно тоді у мене з’явилась ідея написати книжку.

У ній йдеться про те, як французькі інтегральні націоналісти, після франко-прусської війни 1870–1871 рр., використовували (і зловживали) образами національного занепаду – уявленнями, що Франція вироджується, втрачає життєві сили, занепадає. Це спостерігалося в мистецтві, в медичних дискусіях, а інтегральні націоналісти вирішили використати ці суспільні відчуття занепаду для боротьби проти республіканського ліберального режиму. Тож можна сказати, що книжка про те, як страх занепаду в руках політичних сил перетворюється на зброю.

04 - HobbyМи вже поговорили про викладання і Вашу наукову діяльність. А чим займаєтеся, окрім цього? Може, маєте якісь хобі?

– Звісно. У мене є кілька хобі. З того, що найбільш корисно не для голови, а для тіла, – це катання на велосипеді. Я не з тих, хто катається і в дощ, і в сніг (не як американська пошта 🙂 ), але в більш-менш теплу погоду – залюбки. Тим більше, що я живу за Києвом, відповідно, мені легше виїхати кудись. Наприклад, минулого літа я їздив дивитися на бункери часів Другої світової війни, тому що навколо південних околиць Києва була лінія оборони.

– Мені здається, що для викладання, написання книги потрібне натхнення. То що ж надихає Вас, можливо, книги чи хобі?

– Книги – однозначно. Ними я «живу», вони мені багато чого дають. Але ось питання щодо того, що спонукає мене викладати, писати книжки, – це, напевне, таке собі «інтелектуальне перенасичення». Колись викладач з кафедри літературознавства Ростислав Семків (я слухав у нього «Теорію літератури» на бакалавраті) сказав фразу, котра гарно пояснює те «перенасичення», про яке кажу я. Він зазначив так: «Якщо ви багато читаєте, то щоб не вибухнути, захочете писати».

Це стосується і викладання. Я читаю багато гарних матеріалів, які між собою цікаво поєднуються. Тобто постійно існую в ситуації, коли так багато читаєш, і моя мета – переосмислити і передати комусь те, що зрозумів.

Ростислав Семків теж розповідав нам про таке «інтелектуальне перенасичення», але додав, що на це, у його випадку, впливають і подорожі. У Вас так само? Ви любите подорожувати?

10 - Vacation in Italy– Так, я теж люблю подорожувати. У цьому плані я «enfant de son siècle», тобто дитя свого сторіччя. Бо ми, на відміну від, скажімо, римлян доби Республіки, любимо подорожувати, і для нас це стиль життя.

Я достатньо багато подорожую, принаймні раз на півроку намагаюся кудись поїхати. На програмі Fulbright я об’їздив велику частину Атлантичного узбережжя, зокрема катався по Вірджинії на велосипеді. Хоча, знаєте, якщо говорити про натхнення, то подорожі – це не зовсім те, що сприяє бажанню викладати 🙂 Вони дуже розслабляють.

Що Ви могли б порадити теперішнім студентам і як випускник, і як викладач?

– Мені пощастило, адже я граю, так би мовити, на двох полях – я і колишній студент, і викладач. Часом навіть запитую студентів про їхні курси, які сам колись слухав. Тому справді можу дати подвійну перспективу.

Порада така: Могилянка може дати достатньо багато, головне – не втратити можливість. Тому що якщо «забити» на пари, скажімо, на 4 курсі, коли вже диплом написаний і нема за що, власне, хвилюватися, – то це нормально. Але якщо подібні процеси почнуться раніше, і якщо не поборювати їх, то можна втратити навіть не те що якісь mobility opportunities, а освітні можливості, котрі могли б змінити ваше ставлення до навколишнього світу, до себе.

Вважайте, що університет, це, по-суті, великий ярмарок. Тут перед вами проходять різні викладачі з різними «продуктами» – і треба вибрати той товар, який допоможе гарно і впевнено йти в майбутнє

Тож молодість і освітня можливість завжди ідуть разом, і небезпека в тому, що інші принади молодого життя можуть просто зачинити ці двері.

А які поради можете дати викладачам та адміністрації: що удосконалити, що змінити, а що, навпаки, змінювати не варто?

– Я точно знаю, що хочу змінити. І це якраз як прохання викладача до адміністрації (тут мене добре зрозуміють мої студенти). Коли у мене в одній семінарській групі 30, іноді навіть 40 людей, то таке викладання не має жодного сенсу. Це якраз те, що вихолощує освіту.

Тому що ідея вищої освіти, на відміну від школи, полягає у тому, що викладач через цікаве знання (тут підкреслю слово «цікаве») має звертатися до інтересів студента. Це означає не те, що викладач працює лише з кількома, а те, що протягом лекцій і семінарів я потроху відкриваю кожному студенту і кожній студентці те цікаве і корисне, що може дати предмет.

Натомість, коли у групі настільки велика кількість людей, це перетворюється на подвійне пекло: для мене, адже я втомлююся і не можу ефективно робити те, що міг би, і для студентів, котрі не отримують достатньо уваги, на яку заслуговують. І це якраз є частково причиною того, що деякі люди ідуть із цього «ярмарку освіти» завчасно.

Call to action:

– Тут я скажу чесно – чого-чого, а от «action» у нас не так і мало. Я в Могилянці уже 17 років, тому міг спостерігати таку собі синусоїду більшої та меншої активності нашої спільноти.

Нині ми знову йдемо, як на мене, в напрямку гребня: студенти мають нові активності. Я, наприклад, радий створенню Асоціації студентів-політологів НаУКМА.

Активності багато, а от заклик від мене – інституціоналізувати всі прагнення

Варто пам’ятати,  бажання щось змінювати – це лише сірник, який дуже швидко згорає. Це, до речі, проблема з громадським активізмом. Тому й важливо надати організаційну форму тим ініціативам, які маєте.

 

Спілкувалася Анна Морозова

Редакторки: Анна Морозова, Марія Чадюк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі