Георгій Тихий. “Менталітет” – це слово для виправдання

2фон.тихий

Освіта: 2006-2015 політологія НаУКМА (2006-2010 бакалавр, 2010-2012 магістр, 2012-2015 аспірантура)

Досвід: 007-2013 репортер у Студії Савіка Шустера, з 2014 дотепер працює фріланс-продюсером в ARD

Налаштовуйтесь на хвилю Георгія під час читання: плей-лист спеціально для ММ

Є певні міфи про “Могилянку”, і якщо до них ставитися некритично, це заважатиме розвитку. Від них треба абстрагуватися

– Які асоціації виникають зі словом “Могилянка”?
– Чесно кажучи, асоціації легше придумувати до чогось стороннього, а в мене 10 років життя пов’язані з Києво-Могилянською академією. Можливо, студентська освіченість, студентське середовище, де все по-справжньому, де немає подвійної реальності між навчанням і студентським життям. Тут люди займаються освітою щиро, їм цікаво читати та обговорювати книжки. Не хочу говорити пафосні речі. Є певні міфи про “Могилянку”, і якщо до них ставитися некритично, це заважатиме розвитку. Від них треба абстрагуватися.  

– Чому обрав Могилянку? Як вступав?
–  Я пам’ятаю, що я подавав документи до університету Шевченка теж, але в мене не було багато сподівань і великого бажання там навчатись. Я хотів саме до Могилянки. З одного боку, можливо, велику роль зіграв оцей міф про найкращий університет (хоч я справді вважаю, що він реально один з найкращих). З іншого боку, мене приваблювала чесна конкуренція. Я знав, що я напишу тест і саме від моїх знань залежатиме, чи вступлю я. Вирішальним фактором було те, що я розумів, що все буде чесно. Якщо ти гарно знаєш, ти вступаєш і навчаєшся. Немає такого, щоб хтось заплатив, хтось не заплатив, через це не вступив і т.д. Це був вирішальний фактор.

PIN_5G6A7188– Чому обрав політологію?
– Я вступав і на політологію, і на історію. На історію я, здається, пройшов одразу. На політології я спочатку був “за межею”, зрештою, просунувся – і вступив. Мені політологія здавалася більш цікавою спеціальністю.

Що люди вибирають, коли їм 17? За якоюсь обгорткою їм лише здається, що якась спеціальність є класною. Ти не дуже замислюєшся над тим, чи готовий ти 4, 6, 10 років вивчати це, як наукову галузь. Я багато людей бачив, які відсіювалися, розуміючи, що це їм не потрібно. Є люди, які вступають винятково заради престижу. Думають, що вони потім влаштуються помічниками депутатів. Є люди з такою мотивацією, але в мене такого ніколи не було. Мене політика цікавила з дитинства. Батько – журналіст. З дитинства я був в оточенні розмов про політику. Я цим цікавився, на відміну від багатьох моїх однолітків. Крім того, я вступав 2006 року, на хвилі після Помаранчевої революції. Можливо, зацікавленість політикою, яка в усіх була того часу, теж мене мотивувала. Я знав, які партії існують, політиків і т.д. Я не жалкую, що вступив саме на політологію. Хоча в нас же система, яка дозволяє отримувати додаткові знання інших спеціальностей від майнерів. Це великий плюс, я багато прослухав дотичного. Особливо запам’ятався курс “Сучасна культура Заходу” Олександра Івашини на кафедрі культурології. Частково я слухав курси на факультеті історії, філософії. Усе гуманітарне, нічого технічного не брав, але зараз я думаю, що треба було б взяти якийсь технічний курс, щось дотичне до інженерії, можливо. Базовий курс фізики теж не відмовився б вивчити. Зараз я, мабуть, займався б винаходами, бо мене це цікавило з дитинства. Я розумію, що для того, щоб зараз мені займатися цією галуззю, мені не вистачає технічних знань. З іншого боку, знання гуманітарних та суспільних наук теж корисні в цьому плані. Знати про суспільні проблеми – це важливо.

Зі вступної ж лекції тебе програмують на те, що “ми всі тут найкращі, ми еліта нації”. Можна сказати, що це річ до певної міри маніпулятивна, але це не найгірша маніпуляція, яка може бути

– Які плюси могилянської системи освіти були впроваджені, а які неформальні могилянські традиції були особливо класні й корисні для тебе?
– Я вважаю, що непогано побудована система мотивації. Тому що є люди, яких дратує той міф, про який я вже почав казати. Зі вступної ж лекції тебе програмують на те, що “ми всі тут найкращі, ми еліта нації”. Система мотивації є, вона працює. Можна сказати, що це річ до певної міри маніпулятивна, але це не найгірша маніпуляція, яка може бути. Це відчуття винятковості, яке вкладають, воно може бути й на користь. А може й навпаки.

Є якась чесність, щирість. Я не відчував подвійної реальності, як це буває в інших університетах, де з одного боку – навчання, а з іншого – “тусовка”. У таких умовах навчання часто перетворюється на якийсь “напряг”, повинність, яку треба виконувати. У нас я такого не відчував на собі, завжди була цілісність освіти та студентського життя. Наприклад, ти заходиш у бібліотеку, там завжди багато людей, виходиш на плац – чуєш, як люди книжки обговорюють, які вони читали, або обговорюють курси. Я трошки знаю життя інших університетів і розумію, що цього в нас було набагато більше. Відсутність подвійної реальності. Якщо ми говоримо про пострадянську систему, залишки радянської культури, то подвійна реальність – одна з ключових рис. Тобто є фасад, у якому просто треба брати участь, “щоб було”. Отримати “корочку” – “щоб було”. А є “справжнє життя”. У подвійній реальності люди жили роками. Ми досі маємо цих людей. Це дуже погано. Мене приваблювало те, що у нас цього майже не було.  

– Які ще відмінності в культурному плані?
– Коли починав навчатися, було набагато більше свобод, територія не була розділена парканами. Можна було, як би це смішно не звучало, курити, пиво пити на плацу. Це була своєрідна атмосфера вольности, в якій теж була своя цінність. Зараз цього, мені здається, менше. З іншого боку, більше студентської активності. Це KMArtYard і інші місця, виставки тощо. Цього зараз більше. Києво-Могилянська академія як острівець свободи – це було завжди. Я думаю, що особливо у часи авторитаризму, часи Кучми та Януковича, це багато важило.

– З чого й як ти почав свою кар’єру? З якої потреби, бажання?
– Мене ніколи категорії кар’єри або успіху не приваблювали. Я ніколи не прагнув будувати кар’єру, це не мої цінності. Тим не менш, щось таки, здається, побудувалося. Працювати почав на 2 курсі, поєднуючи це з навчанням, на жаль, часто-густо за рахунок навчання, тому що доводилось пропускати. Я потрапив до редакції телевізійного шоу “Свобода Савіка Шустера”, яке виходило на Інтері. Мені було 17 років, я потрапив туди у якості стажера. Я міг посидіти в кутку, послухати, про що розмовляють розумні люди, зробити каву комусь. Зустрічав гостей. Поступово, коли у когось не вистачало часу, мені віддавали частину роботи, я робив і аналітику, і іншу роботу. Мене почали помічати. Так 7 років я провів у Савіка, починаючи від стажера, а 2012 року я вів один ефір замість нього. Вперше він мене помітив, коли я пішов на якийсь ефір не від редакції, як студент, й поставив Юлії Тимошенко якесь питання. Савік все це дивився по телебаченню, наступного дня спитав мене: “Ну що, хочеш стати репортером?”. Буквально наступного тижня мене відправили на пряме включеня. Я пам’ятаю, що трусилося все, від ніг до маківки, від хвилювання. Тому що мені було 18, а шоу було дуже популярним. Його дивилось 3-4 млн людей як мінімум. У першому включенні я почав українською, потім російською, потім знов українською, все трусилося, це виглядало смішно. Але ж як можна навчитися плавати? Тільки стрибнути в воду й плисти якось. Потім я робив включення, а під кінець у мене були власні 2 формати. З початком Майдану, Янукович закрив програму.

Вже на Майдані я почав працювати з німецьким телебаченням. Мене покликали на один день, перекласти інтерв’ю на англійську. Я прийшов на день допомогти з перекладом, а потім мене покликали ще на один, і ще на один. А далі була гаряча фаза Майдану, потім – війна, тож півтора року в мене взагалі вихідних не було. Так і досі працюю.

Більшість значимих подій в моєму житті стаються самі собою. Я до якоїсь міри везунчик долі, тому що багато що до мене просто “приходить”. Потрібно лише вміти їх розпізнавати, і вміти ризикувати. Життя потім відплатить за ризик. Якщо пощастить.

Потрібно менше намагатися роздивлятися недоліки інших. Якщо ти хочеш подивитися на недоліки, то в тебе завжди є під рукою найбільший архів недоліків. Це ти сам

Снимок экрана 2016-08-08 в 16.53.45

– Що ти найважче сприймаєш у людях?
– Я думаю, що потрібно менше намагатися роздивлятися недоліки інших. Якщо ти хочеш подивитися на недоліки, то в тебе завжди є під рукою найбільший архів недоліків. Це ти сам.

Я завжди лояльно реагував на прояви того, що мене дратувало. На звичайну людську дурість, хитрість, жадібність… Всі знають ці речі. Або якусь відсутність культури спілкування. Важко відповідати на такі загальні питання, якщо чесно. Завжди скажеш якусь гучну і дурну річ.

Тут є парадокс, оскільки себе ти ніколи не бачиш цілком. Ти бачиш себе частково, розірваним у просторі, окремо – рука, окремо – нога. Щоби щось сказати, треба себе рефлексувати, уявити в ситуації, подумати, відібрати те, що можна сказати, і сказати. Коли бачиш іншу людину, то бачиш її цілісно. Коли ця людина починає говорити, здається, що це так просто їй дається, все так цілісно. Звідси з’являється хибне уявлення про те, що життя іншого більше зрозуміле, воно на долоні перед тобою. Важко допустити таку ж складність процесів в іншої людини, як у собі. З’являється оманливе бажання давати поради, вказувати іншим, як жити. Це річ абсолютно хибна, бо ніхто не знає іншу людину “зсередини”.

Можна багато говорити про сторонні, “треті” явища, але про себе – надзвичайно важко. Я про себе мало знаю. Більше того, що стосується сказаного про себе, щонайменше 90% буде брехнею.

– Яке інтерв’ю тобі запало в душу найбільше? Хто це був, які слова говорила ця людина?
–   Мені одразу пригадуються військові інтерв’ю. Так відбувається, що це інтерв’ю з людьми, яких потім не стало. У мене кілька таких було, я розмовляв з ними, а через кілька днів вони гинули. Це запам’ятовується найбільше. Потім ти розшифровуєш інтерв’ю і розумієш, що людини вже немає. Пам’ятаю, був такий боєць батальону “Донбас” з позивним “Мега” з Запоріжжя. Ми знімали в Іловайську. Перший день були в залізничному депо, а другий день – в школі, де стояв батальйон “Донбас”. Там одразу з’явився дуже відкритий такий боєць, який сам запропонував дати інтерв’ю, і повів нас до своєї вантажівки. Він був водієм вантажівки “КРАЗ”. Став біля машини, в якої номери були “ВІКА” (часто іменами називають жіночими). І от він біля цієї своєї “ВІКИ” нам розповідав, що він нічого не боїться, вірить, що все буде добре, не вірить чуткам про те, що місто оточене, хоча воно вже було оточене. Що все буде нормально, все буде класно. А вже наступного дня його не стало. Частково через те, що людина звикла до обстановки, почала нехтувати безпекою. Він сидів вранці на подвір’ї біля самовару з чаєм, без бронежилету, без каски, у якісь дурній шапочці, яку він знайшов десь в приміщенні школи, зі смішними вухами. У нього питали, чому він сидить надворі без захисту, а він жартував, що він безсмертний. Пройшло якихось півгодини – година, і зненацька міна впала буквально на цей самовар, його не стало.

Такі речі згадуються в першу чергу.

IMG_3764

– Ти зачепив тему цінності життя. Яка асоціація виникає в тебе зі словом “патріотизм” або яка історія, пов’язана з цим?
–  У нас був герой фільму. Я дуже жалкую, що цей фільм не показали в Україні (бо на це потрібні права), а показали тільки у Німеччині, хоча у ньому – історії українців. Ми знімали з батальйоном МВС “Миротворець”, у якому були бійці з підрозділів МВС, там і Барс, і Грифон, навіть і ветерани Беркуту там були. Головний герой нашого фільму – Саша. З вигляду – звичайний міліціонер. Служив у “Грифоні”. Звичайний дядько років сорока, який служив у Грифоні, начебто, нічого особливого. Але у процесі зйомки ти бачиш драматичну історію людини, якій страшно, людини, перед якою життя ставить надскладні вибори, і зробити їх непросто, людини, яка постійно сумнівається.

Ми почали знімати ще на базі батальйону “Миротворець” у Дзержинську, який нині Торецьк. Тоді вони мали передислоковуватись. Їм не казали, куди вони їдуть, не казали, що до Іловайська. Але пішла така чутка, що відправляють саме туди. Багато хто вирішив писати заяву на звільнення. Але як це зробити? Треба написати на листочку, піти до свого командира батальйону (Андрій Тетерук), зайти один на один до нього в кабінет, він тобі підпише й скаже, щоб ти йшов гуляти. Психологічно важко це. І от цей Саша стояв під кабінетом комбата з цим вже написаним листочком, і не наважувався. Я думав, чи піде він. Він сумнівався. В останній момент він розірвав цей листочок і вирішив залишитись. Він їде на цю передислокацію, потрапляє до Іловайська. Ми на в’їзді до місто беремо у нього інтерв’ю, він хвилюється, у нього трясуться губи, я щось спитав, а він нервово починає всім дякувати: волонтерам, тим і тим. Зрештою, він їде в місто, заїжджає до цього залізничного депо, проводить там 6 днів в оточеному місті. Потрапляє зі всіма у “коридор смерті” 29-го серпня, починається обстріл, вони випадають з автобуса, ховаються у полі з соняхами. У якийсь момент Саша опиняється в ситуації, коли біля нього багато поранених українських військових, його друзів або людей з інших підрозділів, і більше нікого поряд немає. У нього сильних поранень нема. Перед ним постає вибір. Він може спасатися сам, може вилазити “зеленкою” або – лишитися з пораненими. Він сумнівається, але вирішує лишитись, і врешті потрапляє з ними в полон. Двома днями пізніше ми, вже монтуючи фільм, бачимо, що з’являється відео, на якому –  українські полонені з Іловайська. Голі до поясу. Їх принижують, б’ють. Ми помічаємо серед цих людей Сашу. Він теж сидить оголений до пояса, з червоним розгубленим обличчям. Можливо, його вже били на той момент. Їх потім передали ДНРівцям, бо спочатку це був російський полон, а потім його, наче, повернув “Червоний Хрест”. Його досить швидко повернули. З ним усе було нормально. Але уявіть цю історію, для звичайної людини, яка не супергерой, а просто патріот, звичайний українець. Він сумнівається кожен раз і кожен раз обирає важчий варіант. Він проходить всі випробування, які тільки можна, і він виживає.

Довгострокові зміни формуються освітою та культурою – культурною стратегією

– Ти згадав совкові стандарти, що частково формували подвійне бачення в людей. Як ти вважаєш, як зробити так, щоб цей gap у світогляді був мінімальний?
– Я сумніваюся, що це питання зусиль. Я все більше переконуюсь в тому, що це питання часу, такі це глобальні речі, пов’язані з культурою. Це не зовсім та проблема, яка має пряме практичне вирішення.

Я вважаю, що довгострокові зміни формуються освітою та культурою. Культурою, яка має якусь стратегію. Культурною політикою. У нас, те що я бачу навколо, своєрідний культурний ренесанс, зараз набагато більше заходів, виставок, концертів. Але це все знаходиться у горизонтальній площині, на рівні приватних ініціатив. Це вже добре, що це є. Але довгострокові речі потребують планування й освітньої і культурної політики, яких у нас, м’яко кажучи, немає. 

PIN_5G6A7139

– Чим ми, українці, маємо доповнити свій менталітет?
– Я вважаю, що нема такого поняття “менталітет”. Менталітет – це слово, яке використовують для виправдання своїх поганих звичок таксисти. Ніякого менталітету нема. Є персональна відповідальність та культура. Менталітет – це слово для виправдання. “Чому я не хочу бути нормальною людиною? Тому що менталітет, тому що всі інші такі самі”. Тим більше, так можна мислити, якби ми були перед мискою із салатом, у який можна кинути горіхів, і він стане смачніше, або ні. Але ми знаходимось у складній структурі під назвою “суспільство”, яка не є статичним набором людей, звичок і якостей. Це набагато складніша річ, яка має абсолютно різнонаправлені хвилі, різні суспільні верстви, сили, що часто одна проти одної працюють. Тому тут не можна спрощувати.  

Receive Updates

No spam guarantee.

– Як ти уявляєш українське суспільство, що рухається до самовдосконалення?
– Зараз є певна кількість людей, готових брати відповідальність на себе. Це загальні слова, але так справді є. З’явилось багато людей, які розуміють, що вони і є Україною, що ніхто крім них нічого не змінить. Я нещодавно знімав жінку-волонтера, яка працює в військовому шпиталі, вона казала, що до всіх цих подій вона сама вважала, що в цій країні нічого не зміниться, нічого доброго не буде. Але події показали, що ти сам можеш докладати зусилля, і тоді щось буде змінюватися, простого шляху нема.

Мені б хотілося, щоб було більше людей, які б розуміли, що на складні питання потрібні складні відповіді. Є питання й проблеми, на які простих відповідей нема. Ця тенденція у всьому світі зараз. Зростає популізм, завдяки у тому числі новим каналам комунікації, новим медіа, їхнім можливостям донесення популістичних наративів до аудиторії. Він радо сприймається, бо люди шукають простих відповідей, особливо – у часи коли дуже багато складних питань. Багато проблем, багато інформації давить на людей з усіх сторін, а в них з’являється хибне уявлення про те, що достатньо зробити щось просте, таке “бабах” і все зміниться на краще. Складні відповіді ніхто не хоче шукати. Немає стимулу пошуку інформації, людина часто навпаки хоче відгородитися від зайвої інформації, не хоче шукати глибинні причини процесів. Тому також з’являються і всі нові “ультраправі”, бо вони мають легкий варіант відповіді на питання “Хто винуватий?”. Іноді навпаки, не треба ускладнювати, треба прості відповіді, але це не зараз. Зараз такі виклики, що потрібні складні відповіді, які не всі хочуть шукати й чути.    

Снимок экрана 2016-08-07 в 17.23.37

– Які критерії ти порадиш розвивати в собі людям для кращого сприйняття інформації?
– Я сам шукаю способи для якіснішого фільтрування інформації. Мені самому доводиться постійно перебувати у цьому потоці. Потрібно шукати способи фільтрації, щоб не забивати мотлохом голову, бо мотлоху зараз надто багато. Треба тренувати іноді якусь відстороненість, і також ловити себе на прагненні моментально відреагувати на подію. Бо зараз на Фейсбуці люди починають вже через 5 хвилин після події коментувати, городять одне на інше, таке, що на голову не налазить, а наступного дня пишуть все навпаки. Іноді треба просто не поспішати реагувати.

Є Твіттер або Фейсбук, де я часто читаю новини. Але зараз я знайшов нову корисну аплікацію, до речі, її розробили українці, називається liveuamap. Одним словом, у них є штат волонтерів, які роблять за тебе фільтрування й відслідковують події. На карті відмічені лише події, це стрічка новин, але без зайвої аналітики і коментарів. Дуже зручно. Я бачу, що вони добре фільтрують, помічають справді важливі речі, ніяких opinions. Можна користуватися цим інструментом.

Якщо ж говорити глобально, то справа, певно, у тому, що загалом зросла значимість висловлення людської думки, ми бачимо це і у соціальних мережах. Усі отримують можливість висловлювати свої думку, і у якийсь момент ми починаємо жити в надбудові реальності, у світі чиїхось поглядів, думок. А коли цей розворот відбувся? Можна згадати ще з витоків постмодернізму, Жана-Франсуа Ліотара, який писав, що більше немає всеохопного наративу, тобто універсального опису реальності. Відтак, маємо просто різні описи, для кожного – “свої”. І от існує таке протиборство наративів. Ми всі живемо зараз у такому стані. Але це абсурдна річ. Бо коли Кант писав свої “Критики”, він навряд думав над тим, наскільки люди будуть довіряти написаному, він писав як є. Він описував реальність, яка є. А зараз, виходить, істинність твердження чи події вимірюються тим, чи довіряють люди цьому, чи ні. Якоюсь мірою, це повний абсурд. Це корінь проблем, які є. І популізму і інформаційного перевантаження.

Важлива здатність – сприймати й робити не тільки те, що тобі подобається. У різні епохи люди по-різному давали відповіді на глобальні філософські питання. Як-от, що стається після смерті, звідки все з’явилося і т.ін. Але давали якісь відповіді. А зараз, видається, така епоха, коли люди навчилися взагалі відвертатися від цих запитань. Просто ухилятися від відповіді взагалі. Цьому сприяє й індустрія розваг.      

Нині йде протиборство, і ситуація може повернути як до нового просвітлення, нового зацікавлення філософією та технологіями, так і, навпаки, до темряви, релігійної чи міфологічної свідомості.

Є така історична теорія, що середина десятих років кожного нового сторіччя – це вирішальний час, у який остаточно “відходить” сторіччя попереднє. Саме цей час визначає “обличчя” нового сторіччя. Зараз це й бачимо – протиборство різностей, яке увійшло до критичної стадії.

– Яку геолокаційну позицію має зайняти Україна найближчим часом на твою думку?
Є Захід і Схід, між якими ми завжди перебували, але це не єдина вісь у світі. Є зовсім інші вісі, наприклад, центральна, східна Європа, де маємо великий потенціал об’єднання. Починаючи від країн Балтії і на північ до Скандинавії, також Румунія, Молдова, Чехія. Таке об’єднання включало б вихід до двох морів. А це величезний економічний фактор. Не треба зациклюватися на вісі “Захід-Схід”, бо саме вона Україну часто приводила до трагічних наслідків. Цей “поділ” і політиками культивувався, як і мовне питання, до речі, яке є так само штучно створеним.

Стосовно консолідації навколо ідеї, – я одразу ж пригадую слова Ярослава Грицака. Я думаю, краще за нього ніхто не сформулював. Простий лаконічний заклик. “Досить будувати українську націю. Модернізуйте її!”. Бо “будувати націю”, “будувати громадянське суспільство”, я, може, різко скажу, але це все повна маячня. Це все не “будується”. Це створюється зусиллями. І ці зусилля – модернізація. Ідеї народності й нації – це з 20 ст.

PIN_5G6A7171

– Що ти вважаєш сильними сторонами українців?
– Думаю, що у нас є маніакальне прагнення свободи. Зараз українські змагання за незалежність є більш зрозумілими у світі, навіть не зважаючи на пропаганду. Бо прагнення свободи – зрозумілий всесвітній тренд. З іншого боку, зараз уже не можливо, як у 17 сторіччі, махнути булавою на 180 градусів в іншу сторону, й на цьому покінчити зі всіма визвольними змаганнями. Неможливо, бо просто немає більше такої булави. І сенс, і напрямок держави тепер на плечах її громадян. У цьому теж сильна сторона України. Сильні горизонтальні зв’язки. Хоча це одночасно і перевага, і недолік. Наприклад, реформи частково можливі у горизонтальніцй площині, тактикою “маленьких справ”, але є такі структурні речі, для яких потрібна політична воля, якої немає. Для таких речей потрібні сильні вертикальні структури.

– Які звички та хобі ти маєш? Можливо, є певні ціннісні інструменти, які важливі для тебе?
– У мене є радше низка психічних практик, але це не можна назвати звичкою чи хобі. Просто важливо займаючись чимось, розуміти, для чого тобі це. Люди чого тільки не вигадують собі зараз, медитації там всілякі, практики, бізнес-курси і т.ін. Але часто перед початком цих занять не ставиться одне головне питання – “а мені це взагалі потрібно?”. Завжди потрібно собі ставити питання. Чимало проблем з того, що сам з собою не спілкуєшся. Це, до речі, не так просто зробити, бо треба бути готовим до того, щоб почути неприємну відповідь на свої питання до себе. Але те, що це приносить користь, дозволяє піднятися над собою, менш серйозно ставитись до себе, це точно. Як Барон Мюнхгаузен казав, “найдурніші речі робляться з серйозним виразом обличчя”, це справді так.  Треба слідкувати за своїм обличчям, якщо стає надто серйозним – сідай, з’їси яблучко, охолонь.

Яке місце у твоєму житті займає спорт?
– Зараз, на жаль, майже ніякого. Але я сподіваюсь, що скоро добудують стадіон біля мого будинку, і я буду бігати, тому що я це дуже люблю.

– Які питання ти собі часто ставиш?
– Я питаю себе “Що зараз відбувається?” і “Що я зараз думаю?”. Останнє дуже важливе питання. Я маю на увазі саме конкретний момент. Іноді я практикую таку річ: намагаюся пригадати, що я думав тільки-но. Так влаштоване мислення. Ти йдеш по вулиці, про щось думаєш і одночасно кудись дивишся. Частіше за все ти думаєш не про те, на що дивишся. Але, паралельно з думками, пам’ять фіксує ці мікровраження, мікрокартинки. Коли ми думаємо, ми не рефлексуємо, ми знаходимось всередині думки і не бачимо її зі сторони. Я питаю себе: “На що саме я 30 секунд тому дивився, і що при цьому думав?”. Пам’ять видає відповідь майже моментально. Я сам такий метод знайшов, а вже потім прочитав, що є схожа практика, яка називається “mindfulness”. Моментально ти отримуєш відповідь на питання про те, що ти думав. Ти починаєш бачити ланцюжок думки і розумієш, де ти відволікся, де ти почав йти за дурними асоціативними рядами. Цей матеріал власного мислення доступний будь-кому, будь-де і будь-коли. Треба напрацьовувати такі елементарні практики для себе й використовувати їх для очищення мислення. До речі, один з моїх улюблених фільмів, це фільм Тарковського “Ностальгія”. Там головний герой, на питання про те, чого він прагне, каже: “Я хочу, щоб мої думки ставали вагомішими”. Я думаю, я прагну цього теж. Щоб мої думки ставали вагомішими, мали більше сутності, глибші значення, менше шуму.  

Якщо говорити про мислення і питання, які сам собі задаєш, то ми всі маємо якийсь внутрішній голос, наратив від першої особи. Але чималий відсоток мислення займають також і розмови і діалоги. Це діалоги з нереальними людьми, як би це дивно не звучало. Ми щодня говоримо з уявними людьми. Це можуть бути друзі, батьки, “минулі”, і ми цих діалогів зазвичай не помічаємо. У них ми просимо поради, намагаємось оцінити щось з позиції цієї іншої, уявної людини. Це дивна річ, бо хоч поради близьких людей важливі, але ж уявні люди є лише уявними, і не відповідають справжнім. Як цього уникати? Я питаю себе “А з якою людиною я зараз радився/спілкувався/сперечався?”. Як правило, моментально свідомість дає дуже точну відповідь. З моменту усвідомлення, ці уявні діалоги зникають. Ти чуєш свій голос, а не чиїсь уявні поради. Ми всі боїмося оцінок, засудження, прагнемо схвалення. Нічого страшного у цьому немає, якщо процес усвідомлений. Але це все така глибока психологія, я відчуваю, що вже надто “серйозне обличчя”.

 

Я думаю, що потрібно менше намагатися переконувати тих, хто з тобою не згоден, а ліпше витрачати енергію на підтримку тих, хто думає так, як ти

– Що б ти теперішній порадив собі-студенту першого курсу?
–  Нічого би не порадив. Шлях непередбачуваний. Важко сказати, що якби ти щось змінив, все було б в якийсь певний інший спосіб. Справа у тому, що ми часто не знаємо, що до чого веде. Іноді гірше веде до кращого, а інколи навпаки. Треба слухати свою інтуїцію.

5G6A7133

Call to actions:

Я звик сам працювати, тому не думаю, що у професійному плані мені потрібні помічники. Стосовно країни, треба “модернізувати її!”. Для цього потрібна солідарність, комунікація між однодумцями. Міф, не міф, але я бачу, що наші випускники беруть дуже  активну участь в тому, щоб модернізувати Україну. Я думаю, що потрібно менше намагатися переконувати тих, хто з тобою не згоден, а ліпше витрачати енергію на підтримку тих, хто думає так, як ти.

Я б закликав людей брати участь в політиці, як би це не було банально. Без створення нових сил у політиці нічого хорошого не буде. Якщо персональну відповідальність не трансформувати у реальні політичні інституції, то вона може просто поступово зникнути, як уже ставалося у минулому. Я з радістю долучусь до хороших ініціатив на волонтерській основі, де я зможу допомогти, я готовий. Тож скоріше можу запропонувати себе, аніж кликати когось на допомогу.    


Враження від спілкування: сробую відповісти на два запитання Георгія. “Що зараз відбувається?” – я пишу враження і приємного ностальгую над нашою розмовою, глибиною думки та рефлексії під час спілкування. “Що я зараз думаю?” – на молодих істориків, філософів, політиків, патріотів вже є попит. Давай підтримувати і поширювати думки таких чудових українців!


Спілкувався Олександр Король

Редакторки: Анфіса Дорошенко, Віта Шнайдер

Дякуємо за фото  Pin Production

Бажаєте долучитись до #dreamteam ММ? Гляньте вакансії та заповнюйте форму

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі