Ганна Зелінська. Не можна йти на компроміс із мрією

anya_portrait1

Враження від спілкування: Обожнюю моменти, коли можна сісти і на одній хвилі проговорити по скайпу з незнайомою людиною більше 3-х годин. Ти поринаєш у світ путівниці, яка закінчивши КМА, їде за океан і починає все з початку. Там вона повертається до творчості, переживає кризу екзистенції, а згодом їде в Танзанію. Про її переживання серед місцевого населення та духовні інсайти на шляху – в інтерв’ю нижче. Читайте та насолоджуйтесь!

Освіта: Yoga Vida, New York, Yoga Teacher (2015); Fashion Institute of Technology, State University of New York, AAS, Fashion Design (2013); НаУКМА, бакалавр, соціальна робота (2010)

Досвід: Yoga (Loveland Community Yoga, Iringa Yoga) – 2016; Fashion Design (Jessica Simpson, Laundry by Shelly Segal, Coach, Tory Burch, Daniel Silverstein) – 2013-2015

Налаштовуйтесь на хвилю Ганни під час читання: плейлист спеціально для ММ: 

–  Яка перша асоціація спадає тобі на думку зі словом «Могилянка»?

–  Перша асоціація – це плац, коли на перерві усі там тусуються, і ти ще зовсім  зелений. Друга – булочки на першому плацу. Одна із не дуже хороших асоціацій – «еліта нації». З одного боку, це звучить як іронія, тому що навчаючись з цими людьми, ти бачиш, що вони зовсім не якась зарозуміла еліта. Але, з іншого боку, коли ти спілкуєшся з випускниками академії, то починаєш розуміти, що ці люди і є елітою нації. Проте «еліта» – це не зовсім влучне слово, я  воліла б його уникати.

–  Чому саме Могилянка?

–  На вступ до Могилянки мене надихнули три людини. Перша – це моя шкільна вчителька української мови та літератури, Марія Петрівна Бляхарська. Вона часто мені казала щось на кшталт: «Зелінська, по тобі Могилянка плаче», коли я говорила щось дуже зарозуміле.

Друга людина – моя троюрідна сестра Марина, котра вчилася в Острозькій академії. Вона, розповідаючи мені про свою альма-матер, проводила паралелі з Могилянкою.

Слухаючи її, я малювала в уяві щось подібне на Хоґвартс

Це було різким контрастом до рідного Технологічного Університету Поділля в Хмельницькому, де я зросла (його називали ТУПом). Я розуміла, що у мене з одного боку терезів був ТУП, а з іншого – Хоґвартс. Вибір був очевидним.

Третя людина – Тетяна Іванюк, донька моєї хрещеної, людина, яка просто надихає своєю присутністю. Вона вчилася в Університеті ім. Шевченка, але після випуску їй випала нагода декілька разів завітати до Могилянки у справах. Тетяна мені розповідала, що під час цих коротких візитів вона закохалась у могилянців: їх вирази облич, те як вони спілкуються між собою, як просто вони одягнені.

Могилянці це студенти, які прийшли до академії вчитись, а не показувати, як вони одягнені, і на якій машині вони приїхали

anya_kma_2010

–Чому ти обрала спеціальність «соціальна робота»?

–  Я дуже хотіла вивчати журналістику, і оскільки в Могилянці не було цієї спеціальності в бакалавраті, вступала  на неї в Шевченка. З цим вступом у мене дуже неприємні спогади, адже мені не вистачило двох балів зі ста, аби пройти на бюджетне місце, а контрактні місця вже були розподілені задовго до того. Тому мені відверто запропонували купити місце на іншій спеціальності, і цей неприємний момент допоміг мені прийняти остаточне рішення вчитись лише в Могилянці, і ніде більше.

У Могилянку ж я вступала на філологію, плануючи пізніше йти на магістра журналістики. Другою спеціальністю обрала соціальну роботу, орієнтуючись на профільні предмети, але мало розуміючи, що це за спеціальність. Знала лише, що соціальна робота включає в себе багато психології, що мені імпонувало. Я не вступила на філологію, тому пішла на соціальну роботу (а ще перед вступними іспитами я майже вступила на хімію за результатами олімпіади, але не склалось). Озираючись назад, я щаслива, що не потрапила на хімію, журналістику чи філологію, а потрапила саме на соціальну роботу, оскільки саме цей шлях допоміг мені сформувати мій світогляд, там я дізналась багато і про світ, і про себе, і про своїх однокурсників та викладачів, а також знайшла вірних друзів, з котрими досі підтримую тісний зв’язок.

–  За що ти любиш Могилянку?

–  Для мене це питання дуже просте. По-перше, це індивідуальна відповідальність за свої оцінки: якщо тобі подобається предмет, ти ходиш на усі лекції і семінари, багато вчиш, часто відповідаєш й за активну участь можеш отримати автомат ще до кінця семестру і більше на пари не ходити. Якщо предмет не подобається й ти не відповідаєш на семінарах – ти отримуєш 0. У кінці семестру 0+0+0 – виходить 0. Усе чесно. Але в багатьох інших університетах система інша: ти нічого не вчив (хоча сидів на парах), але в кінці отримуєш якимось чином хорошу оцінку.

Що мені імпонувало найбільше у могилянському стилі навчання – це демократія

Кожен студент міг собі обирати: отримати 70 чи 100 балів в кінці семестру. Це не просто сліпе ходіння й відмічання галочками, а усе залежить від ініціативи студента. Коли я намагалась пояснити це своїм друзям, котрі вчились в інших вузах, вони цього не розуміли. Бо виходячи з системи освіти, за якої у школах діти сидять затуркані і бояться виходити до дошки, люди навіть уявити собі не можуть, що може бути якось інакше.

Ще одна дуже важлива відмінність: самостійне написання наукових робіт, а не «скачування» з Інтернету. Після випуску з Могилянки з безліччю безсонних ночей за написанням рефератів/курсових/дипломів, я зовсім не розумію, як можна чужу роботу (главу, абзац чи навіть просто речення) видавати за свою без відповідних посилань.

Слід цінувати роботу інших людей і виконувати свою згідно не лише із стандартами  наукової спільноти, але і совісті

Також дуже подобалось, що у Могилянки є один великий кампус, що все розташовано в одному місці, але водночас немає прив’язаності до однієї аудиторії. Пам’ятаю ще одну річ: на першому курсі ми слухали лекції потоком, увесь ФСНСТ разом. А дисципліни вільного вибору – великою мішаниною зі всіх факультетів. Я думаю, це дуже круто й цього бракує іншим навчальним закладам. Коли ти знаєш пів-Могилянки – це дарує відчуття справжнього братерства.

–  А чого тобі не вистачало у Могилянці за період твого навчання?

–  Не вистачало поза-аудиторного навчання (я маю на увазі гуртки, секції, спільноти), хоча це швидше було моєю власною провиною. Наприклад, зараз згадую, що в четвертому корпусі був гурток малювання, який збирався щотижня, і я на нього сходила один раз, але потім мені стало цікавіше тусуватися з друзями, ніж ходити на гурток малювання. Також шкодую, що не ходила в Могилянський театр, адже тепер мені це стало цікаво.

Були гуртки, але, на жаль, більшість студентів ними не користувалася (або не знали про їхнє існування, або цікавились чимось іншим). Натомість, наприклад, американські школи і університети, навпаки, намагаються залучати студентів до різних гуртків і організацій задля «збагачення» навчального процесу.

anya_tolasana3

– Розкажи трохи про свій кар’єрний ріст.

–  Почну з того, що останній рік у мене пішов на переосмислення понять «кар’єра», «професія» та «успіх». Для мене слово «кар’єра» є особливо неприємно навантаженим. У дитинстві батьки нам кажуть: «Виростеш, закінчиш університет, знайдеш роботу, купиш машину, квартиру, одружишся…». Унаслідок цього «кондиціювання», навіть над тим не замислюючись, ми зациклюємось на певних благах як показниках щастя в житті: диплом, зарплата, машина, квартира, чоловік/дружина, діти.

На жаль, часто для людей кар’єра є не лише показником досягнень, але і тим, що їх стримує

Коли в тебе вже є кар’єра, і ти знаєш, що через два роки тебе підвищать на наступну посаду й підвищать тобі зарплатню, ти часто йдеш протоптаною дорогою – вийти за межі «бульбашки» цієї кар’єрної драбини стає дуже важко.

Тому я волію називати мій ріст життєвим, а не кар’єрним

Отже, на четвертому курсі я одружилась із моїм чоловіком, громадянином Сполучених Штатів, і переїхала у Вашингтон, округ Колумбія одразу після отримання диплому бакалавра, в липні 2010-го. Я не бачила сенсу в продовженні навчання в магістерці й досі не шкодую про своє рішення. Переїзд у Штати був простим, проте пошук роботи за спеціальністю – дуже складним. Я зайнялась отриманням ліцензії соціального працівника, що зайняло близько року, тим часом надсилаючи свої резюме в різні організації, але все безрезультатно. Я почала працювати в ресторані, щоб якось заробляти на життя. За два роки проживання у Вашингтоні я працювала офіціанткою, хостес, продавщицею і навіть натурщицею, що було дуже складно, адже ж я могилянська «еліта нації» (саме тому я не люблю цю фразу). Спочатку мені було соромно говорити моїм знайомим та родичам в Україні, що я працювала офіціанткою чи продавщицею. З часом я зрозуміла, що праця, якщо вона чесна, є благородною в будь-якому вигляді. Труд, особливо якщо він не несе великої відплати чи задоволення для его, облагороджує людину. Це було для мене великим життєвим уроком: є амбіції і бажання, а з іншого боку є потреби і буденність. Саме це протистояння змусило мене зосередити зусилля на творчому і духовному розвитку.

Восени 2010-го я почала займатися йогою. Я ходила на неї щодня. Спочатку було дуже важко, тому що я з шести років майже не займалась фізкультурою, а в Могилянці багато палила. Займаючись йогою, я відчувала, ніби поринаю в зовсім інший світ – світ спокою, рівноваги, мудрості і самоприйняття. Це, напевно, стало першим важливим кроком на моєму дорослому життєвому шляху.

У той самий час мені захотілось спробувати курси малювання. Уперше потрапила на урок малювання і зрозуміла, що в мене непогано виходить. Тоді почали линути спогади з дитинства. Змалечку я дуже хотіла бути дизайнером одягу, завжди шила лялькам сукні, багато малювала. У певний момент оточення сказало мені: «Покинь цю ідею, вона дурна, у тебе ніколи не вийде». Тому, будучи підлітком, я  вирішила нічим творчим більше ніколи не займатись і отримати «нормальну» професію.

Навесні 2011-го, через десять років після того рішення, я почала шукати навчальні програми дизайну одягу. Я зрозуміла, що якщо я хочу вчитися на дизайнера одягу – треба переїжджати в Нью-Йорк. У чоловіка робота була у Вашингтоні, тому він переїхати не міг, і ми прийняли дуже складне рішення про те, що я поїду вчитися в Нью-Йорк. Він залишиться в Вашингтоні, і ми бачитимемось лише на вихідних.anya-v-okulyarah

Це було найважливіше рішення мого життя. Я вирішила, що я все-таки не хочу йти компроміс з мрією, і якщо вона в мене є, то я маю битися за неї до останнього

Я подала документи в один із найкращих коледжів дизайну в Америці й світі, Fashion Institute of Technology (FIT), але з першого разу не вступила. Коли я отримала листа з негативною відповіддю, я в той же день знайшла людину, яка допомогла мені з критикою мого портфоліо й запропонувала, як його переробити. Наступні кілька місяців я дуже заповзято працювала – продовжила ходити на курси малювання, записалась на курси шиття, читала професійні книжки, у той самий час працюючи офіціанткою. З новим портфоліо я легко вступила.

З початком навчання я ходила абсолютно на всі пари, жодної не пропускаючи. Програма була скорочена й конденсована у два семестри, бо у мене вже був диплом бакалавра, мені не треба було прослуховувати всі непрофільні дисципліни. Ще одне, за що я вдячна Могилянці – liberal arts. Я не проходила їх знову в Нью-Йорку. Програма була надзвичайно інтенсивною, я денного світла не бачила, але ходила на всі заняття, на всіх парах сиділа на першій парті.

Receive Updates

No spam guarantee.

–  Що тобі сподобалось в FIT?

–  Це був інститут мистецтва і дизайну, тому заняття проходили зовсім інакше, ніж в Могилянці. У нас майже не було семінарів, де студенти читають і відповідають. Замість цього були проекти: намалювати, пошити, пришпилити, відфотошопити. Заняття були дуже довгі: деякі тривали шість годин, що мені дуже подобалось. Адже коли заняття триває годину двадцять, студенти не мають змоги зануритись у вивчення предмету. Але все-таки я завжди порівнювала FIT з Могилянкою, і тут мені не вистачало інтелектуального елементу. Я думаю, що творчі люди мають бути в першу чергу інтелектуалами. Але це не завжди так.

Я випустилась із відзнакою, знайшла роботу й почала працювати через два тижні після випуску.

Це свідчення того, що якщо в тебе душа до чогось лежить, то ти зробиш усе можливе для того, аби у цій сфері працювати

Це було для мене саме так. У соціальній роботі я два роки не могла знайти роботу, а в дизайні одягу знайшла дуже швидко, хоча ця сфера в Нью-Йорку надзвичайно конкурентна.

Я познайомилася з моїм першим роботодавцем через інститут. Це був молодий дизайнер, дуже талановитий. Ми всією групою ходили на екскурсію в його невеличку студію на Манхеттені. На відміну від моїх одногрупників, я підійшла до дизайнера, представилась і поспілкувалась із ним. Через декілька днів написала йому листа подяки, запитала про вакансії і майже одразу отримала роботу.

З того часу я працювала дизайнером одягу (як фрілансером, так і на постійній роботі) у багатьох компаніях; серед них всесвітньо відомі Tory Burch та Coach. Інколи у гарячий сезон мені доводилося працювати до десятої-дванадцятої вечора, і це продовжувалося місяцями. У певний момент я зрозуміла, що ця недостатність життєвого балансу абсолютно мені не до вподоби.

anya_ardha_chandrasana5

А ще, влітку 2015-го в мене відбулась психологічна криза: я почала розмірковувати над тим, яким є моє місце в житті, якими є мої здобутки перед людством. Відповідь була незадовільною: зробила нове модне пальто чи курточку, і вона продається в універмазі. Якщо ти глибоко починаєш над цим замислюватись, то розумієш, що це так безглуздо, коли усе твоє життя закручене навколо того, що ти малюєш курточку, хтось у Китаї ту курточку сотнями тисяч екземплярів шиє; вона пливе океаном в Америку, хтось її купує, бо вона гарного кольору, хтось не купує – бо на ній негарні ґудзики. Потім вона стає немодною, її викидають в сміття і купують нову. Від того світ не стає кращим.

Дуже важливо у цьому випадку згадати те, яку шкоду завдає сфера моди навколишньому середовищу (друга за рівнем забруднення в світі після вугільної), і як вона заохочує експлуатацію людей і ресурсів. Людина, яка йде у «H&M», хоче купити футболочку не за її справжню ціну, враховуючи такі речі, як забруднення, токсичні відходи, вирублені ліси під бавовняні плантації, вимерлі види тварин і т.д., а за 2 долари.

З цієї споживацької ментальності з’являється експлуатація націй

Існує дуже цікавий проект «Story of stuff». Перше документальне відео було зроблене дев’ять років тому. Воно порушує дуже важливі питання: звідки речі приходять, куди вони йдуть, чому ці речі так дешево коштують. Світовий споживач абсолютно не зацікавлений у тому, щоб Китай розвивався в правильному руслі, він зацікавлений в тому, щоб купувати футболки за два долари. Ми повинні змінювати таке споживацьке ставлення, в першу чергу в собі.anya_virasana6

  Саме внаслідок цих причин я не могла знайти сенсу в своїх досягненнях і прийняла рішення з того моменту жити лише згідно із моїми духовними принципами: робити добро і не чинити шкоди

Я записалась на курси вчителів йоги, щоб отримати сертифікат і мати змогу викладати йогу. Було складно, тому що я і працювала по 10-12 годин на добу, і кожного дня ходила на заняття, вдома багато вивчала, проводила заняття для друзів і сусідів. Це тривало чотири місяці, у мене абсолютно не було вільного часу і вихідних. Я отримала сертифікат вчителя йоги, покинула роботу дизайнером і в січні 2016-го переїхала в Танзанію, де мій чоловік працював у той час.

Спочатку мені було дуже важко усвідомити те, що я лишила кар’єру дизайнера і живу в маленькому місті в Танзанії, викладаю йогу. Це, мабуть, світосприйняття таке, що треба працювати і просуватися по кар’єрній драбині вище й вище, або ж ти лузер. Коли ти вчитель йоги, то кар’єри немає – ти вчитель йоги сьогодні, ти вчитель йоги через двадцять років.

Але те, що мені дає моє ремесло вчителя йоги, – це мій внутрішній ріст. Для мене відбувся дуже великий стрибок, коли я зрозуміла, що мені не треба нічого доводити своєю роботою. Я заходжу в кімнату, де проводжу йогу, і бачу переді мною вирази облич моїх учнів – на них безліч емоцій, хороших і не дуже. Через годину на них – спокій, любов, ідилія. Tranquility – гарне англійське слово. І це так круто, що я своєю роботою  несу людям любов, розуміння, мудрість.

Я готова жертвувати «кар’єрою» знову і знову, лише щоб відчувати причетність до гармонії, що випромінюється від моїх учнів внаслідок моєї роботи

anya_mie_uttita_hastasana7

Крім того, в Танзанії я познайомилась з іншою вчителькою йоги Міе і ми разом проводимо благодійні заняття на користь місцевих організацій і проектів. Кожні декілька місяців ми обираємо проект, на який віддаємо всі гроші, зібрані щочетверга під час «community» занять. Від цього з’являється духовне задоволення, оскільки ти розумієш, що ці гроші йдуть на важливу місію. За 8 місяців з допомогою наших учнів ми зібрали більше тисячі доларів на благодійність – це більше, ніж я особисто заробила, викладаючи йогу цього року. Тобто вплив моєї роботи є значно більшим, ніж лише відчуття гармонії серед моїх учнів, і від цього я щаслива. Віддачу від безкорисливих вчинків неможливо оцінити, вона духовна.

Дізнатись про наші благодійні проекти можна тут:   https://www.iringayoga.com/charity/

– Чим ще цікавишся?

–  Я почала займатись садівництвом. Є невеличкий садочок біля будинку, де ми живемо. Я з собою привезла всілякі насіннячка і засадила город, у мене тут навіть бурячки ростуть. Для мене це величезне задоволення. Кожного ранку я витрачаю близько двох годин, аби обійти весь город, побачити кожну рослинку, доторкнутися до неї, подумати, чого їй не вистачає – і це для мене є медитацією. Ти наближаєшся до Творця, у такому дуже примітивному сенсі.

Друге моє хобі – я дуже люблю співати. Також граю на гітарі, але це в мене виходить гірше, ніж співати. Цього року я змушую себе пересилювати страх і виступати на публіку, хоча я дуже нервую, – на вечорах «відритого мікрофону», для друзів, навіть виступала з кавер групою на місцевому концерті й соло – на фестивалі.

Це мені дуже допомагає, коли я викладаю йогу. Заняття йоги триває 75 хвилин, і весь цей час я маю говорити і доносити людям меседж, що вони тут заради свого духовного здоров’я, мають бути впевненими, розслабленими і люблячими. Під час заняття ти маєш бути цією людиною, аби це все передати своїм учням.

anya_guitar

–  Розкажи про культурний досвід життя в Танзанії.

–  Хочу наголосити на тому, як необхідно бути толерантними.

Бачити не колір шкіри, розріз очей, одяг, фізичні атрибути, а бачити людину

Я людина і ти людина, і нас нічого не розділяє. Культурний досвід, виховання – це все оболонка, яка нашаровується протягом нашого життя. Колір шкіри є однією з оболонок, і це є оболонка культури, у якій ми виросли, і те як ми сприймаємо людей з іншою зовнішністю.

Зараз ми живемо в Танзанії у маленькому місті, спільнота іноземців доволі маленька (не більше 1000 людей), а населення близько 100 тис. У мові суахілі (одна з мов Східної Африки) білих людей називають «мзунґу», що означає «людина, яка ходить по колу». Я не знаю чому, можливо, був такий міф чи легенда. Коли я виходжу у місто, діти часто біжать за мною і кричать це слово. Мене виділяють із натовпу. Не хочеться, щоб на тебе звертали увагу, бо ти інший – неважливо, чи через колір шкіри, чи через будь-що.

У танзанійців одним із найпоширеніших стереотипів стосовно білих людей є той, що білі люди багаті. В основному, білі люди, яких бачать місцеві жителі – це американці, європейці з доволі заможних країн, проте це не означає, що вони з заможних сімей. Коли на мене дивиться танзанієць, я одразу бачу, що на мене споглядають крізь призму цього стереотипу. Натомість мені хочеться, аби на мене дивились не на як представницю певного класу й кольору шкіри, а як на особистість.

З іншого боку, це змушує мене задуматись, як українці поводяться стосовно людей інших рас. Я можу дратуватись стосовно ставлення щодо мене, але водночас, чи роблю я щось, щоб змінити ставлення представників моєї раси щодо інших.

Якщо проаналізувати коріння расизму, то починаєш розуміти, наскільки для нас важливими є зовнішні атрибути

Ми дуже часто робимо рішення сприймати людину певним чином, навіть не поговоривши з нею.

Я пам’ятаю, коли я вперше торкнулась чорної шкіри – для мене це було великою подією. 7 років тому я плавала в басейні в місті Балтімор, і зі мною хотіла гратися маленька чорношкіра  дівчинка. Ми разом плавали і стрибали, вона трималася за мене, тому що боялася глибини. Я їй подобалась і вона не помічала мого кольору шкіри, вона просто хотіла гратись і розважатись. Для мене цей випадок був потрясінням: мене здивувало, наскільки по-дурному розпізнавати людей за расовими, статусними, гендерними й ін. ознаками.  В Америці дуже міняється світогляд, особливо у Нью-Йорку. Там ти можеш зустріти людину з країни, про яку досі не чув. І вона, в першу чергу, є для тебе людиною.

anya_yoga_class

Call to action:

–  Я дуже хочу віддячити Могилянці за її внесок у мій світогляд, але не знаю як. У першу чергу, мені хотілось би надихати своєю історією інших студентів і випускників. Мені було б дуже цікаво дізнатися від читачів, що я могла б для них зробити. Я хочу, аби мені читачі написали, якщо моя історія їх надихнула, і запропонували, яку допомогу я могла б їм надати. Мій e-mail: hanna.zelinska@gmail.com

А ще, раджу подивитись відео «Story of Stuff», поміркувати й зробити висновки, кожний для себе, почати розмовляти з друзями про ці важливі речі, й приєднатися до руху за здорову планету http://storyofstuff.org/movies/story-of-stuff/

P.S. З часу розмови з Анею Зелінською-Джонсон внаслідок життєвих обставин їй з чоловіком довелось повернутись у Штати. Вони зараз тимчасово зимують у Колорадо, де Аня викладає йогу і з нетерпінням чекає весни, аби посадити овочі (про її «поневіряння» можна дізнатись тут: anya-zelinska.com)

Спілкувався Олександр Король

Редакторки:  Філоненко Альона, Савченко Марія, Чадюк Марія

Дякуємо за фото Світлані Бачинській, Вероніці Величко, Joy Lloyd-Jones

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі