Богдана Романцова: «Заробляти на життя читанням можливо»

фото++

Освіта: НаУКМА («Філологія» БП), НаУКМА («Теорія, історія літератури, компаративістика» МП), аспірантура за спеціальністю «Теорія літератури», Докторська програма «Філософія і література» (докторська школа ім. Юхименків)

Досвід: редакторка видавничих проєктів у видавництві «Темпора», лекторка і кураторка річного курсу «Літосвіти», журналістка «Читомо», «ЛітАкценту» та інших видань, літературна оглядачка «Громадського», літературна консультантка агенції «OVO» та «Літосвіти», лекторка проєкту «Nobilitet» та інших платформ.

Скільки книжок на рік читають літературні критики? Які особливості редакторської роботи? Наскільки неочікуваною стала Нобелівська премія з літератури 2020 року?

Відповіді на ці питання — у нашому інтерв’ю з Богданою Романцовою.

З особистого архіву Богдани Романцової

З особистого архіву Богдани Романцової

— Чому ви обрали саме Могилянку та філологічну спеціальність?

— Мені хотілося вчитися саме в Могилянці. По-перше, через рівень освіти. По-друге, я знала, що НаУКМА — некорумповане середовище, і ця причина була основною.

То був останній рік Могилянського тесту — йшла ціла епоха. Як зараз сказали б про давні часи, «ще до карантину». І якщо всі мої однолітки вступали за ЗНО, нам довелося поєднувати і новий, і традиційний іспити. Коли однокласники, написавши ЗНО, відпочивали, ми ще готувалися складати сім предметів, включно з історією Могилянки. Її, до речі, написала жахливо.

Я вступила одразу на два факультети — право і філологію. Більшість знайомих радили обирати право, бо це звучало дуже престижно. Тож довелося ухвалювати життєво важливе рішення та обирати те, що не викликає внутрішнього спротиву. Філологія не викликала.

У дитинстві мені казали батьки, що література не приносить грошей. І я вирішила довести: заробляти на життя читанням можливо.

Прагнула пов’язати життя з літературним процесом, тому йшла на літературу абсолютно свідомо. Так, мене лякала перспектива не знайти роботи, однак я рада, що наважилась.

Потім закінчила аспірантуру з теорії літератури й захистила дисертацію, яку писала в докторській школі Могилянки й на кафедрі літературознавства. Це були щасливі, однак небезпроблемні роки дослідження. Темою став час у європейському модерністському романі першої третини  ХХ століття — всі ті, кого бояться читати: Джеймс Джойс, Вірджинія Вулф,  Франц Кафка, Марсель Пруст.

Удома в мене є полиця, майже повністю забита Прустом. Для дисертації довелося читати не тільки перший том «Пошуків втраченого часу», а й решту. Уявіть — величезну семитомну махіну, де нічого не відбувається у сенсі традиційної реалістичної оповіді.

Я кажу, що є спеціалісткою з літератури, де нічого не відбувається і мене це дуже тішить (сміється).

— Пригадайте своє студентське життя, якісь найяскравіші події, пов’язані з ним. Можливо, ви брали участь у якихось студентських організаціях?

— Ми здебільшого вчилися, а потім пили — все, як у традиційних студентів. Втім, я була ботанкою і більше любила невеликі компанії, ніж шумні клуби. Одного разу довчились до того, що нас випадково зачинили на всю ніч у Докторській школі. Довелося просити подругу приїхати нас порятувати. Іншого разу ми принесли чайник у бібліотеку і, попри протести працівників, робили всім охочим чай наступні 5 годин. Зараз це звучить не дуже весело, але тоді стало акцією тихої студентської солідарності. І, звісно, революція, яка припала саме на роки навчання, — там було все, що можна. Барикади, протести, відчуття небезпеки й невідворотності змін.

А про середовище? Ну, в принципі, усе класично. Що могло бути — було. І прогули, і розпивання біля Сковороди, і якісь смішні цікаві курси, і спроби сховатися від викладачів. Одного літа ми возили по всій Україні підручник з бароко Ігоря Ісіченка. Фоткали в дуже неочікуваних місцях і викладали на сторінці фейсбуку, яка так і називалася­­ ­— ­­«Підручник з бароко». Це стало одним із локальних мемів.

— Ви редакторка й літературна критикиня. Яка діяльність для вас важливіша?

— Важко сказати. Я дуже люблю читати лекції. Здається, це в мене виходить найкраще. Люблю процес передачі знань, обмін енергіями між людиною, яка розповідає, та тією, що слухає. Я в неймовірному захваті, що нині з’явилася така кількість людей, які раніше не мали стосунку до літератури, а тепер хочуть знати більше, читати глибше, самі писати. Я бачу відновлення культурного процесу.

Мені подобається писати критику і бодай трохи впливати на те, що читатимуть завтра в Україні.

Тому щось пріоритетне не визначала б, але мені здається, найкраще вдається таки лекторство.

З особистого архіву Богдани Романцової

З особистого архіву Богдани Романцової

— А ви почали працювати ще зі студентської пори чи вже після навчання?

— Я – та людина, яка любить вибудовувати розклад і планувати. Сьогодні я знаю, які лекції читатиму в квітні. Мені так легше організовувати свій простір. Тому на бакалавраті я не працювала. На магістерці почала трохи підпрацьовувати викладачем англійської. Потім у проміжку між завершенням магістерки й аспірантурою в мене було півтора місяця, щоб одружитися з моїм прекрасним чоловіком, який не має, на щастя, жодного стосунку до філології (сміється). Після цього я вступила до аспірантури й уже повноцінно працювала редакторкою у видавництві «Темпора». Починала кар’єру редакторки з порталу «Читомо», де теж займалася редагуванням і написанням текстів як літкритикиня.

Я дуже рада, що не почала працювати раніше, адже це дало можливості опанувати курси якнайповніше. З другого боку, добре, що не затягувала з початком роботи, бо ніщо не фруструє так, як філологічний диплом, який не знаєш, куди подіти. От коли знаходиш спосіб, як його застосувати, спокійніше і тобі, і твоїй бабусі (сміється).

— З якими труднощами стикаєтеся в редакторській роботі?

— Редакторська робота — це надзвичайно складно. Крім того, що редактор покращує тексти, він мусить бути ще й психологом, соціологом, людиною, яка стримує злочинність у малій соціальній групі.

Усі люди, які працюють над книжкою, дуже творчі, а значить, часто готові повбивати одне одного. Редактор — це ще й проєктний менеджер у нашому видавництві, бо точно знає, коли і що має бути зроблено. Такий собі наглядач з метафоричним батогом і метафоричним пряником, який повторює: «Ти працюй, а ти не психуй!»

Ще одна трудність пов’язана з роботою у видавництві. Я штатна працівниця, а це означає майже ненормований робочий день. Часто мені пишуть о 12-й ночі: «Привіт. Як там моя книжка, яку ти редагуєш?» У цей момент я хочу, щоб людина провалилася десь у шосте коло пекла або де там мучать нав’язливих авторів. Однак замість виголошувати прокляття я ввічливо відповідаю: «Ну, книжка в роботі». Тому, будь ласка, усі, хто це прочитає: не пишіть редакторам після 6-ї вечора, як би вам не хотілося.

До того ж усі навколо думають, що ти можеш і повинна видати їхню книжку. Я часто кажу цю фразу: «Коли незнайомий мужик полайкав 50 фото, це означає, що через 15 хвилин він надішле рукопис». Усім надсилають еротичні фотографії, а мені — рукописи на 700 сторінок і запитання: «А ви зможете це опублікувати?» (сміється)

З офіційної веб-сторінки видавництва «Темпора»

З офіційної веб-сторінки видавництва «Темпора»

— Якщо вам постійно доводиться багато читати, як ви ставитесь до техніки швидкого читання? Володієте нею? Чи може ця техніка працювати з художньою літературою?

— Насправді я на протилежному боці читацьких барикад. Я за close reading, повільне вдумливе сприйняття літератури.

Я можу одну фразу розбирати пів години, і мені буде цікаво.

Справді, моя професія передбачає швидке читання, однак я не вдаюся до жодних спеціальних технік. За день можу прочитати книжку або й дві не дуже товсті. Однак є критики, які читають значно швидше за мене.

— Скільки за місяць книжок приблизно ви читаєте?

— Мене дуже часто в інтерв’ю питають про це. Одного разу я навіть  спробувала порахувати.

На рік читаю від ста до ста двадцяти книжок.

Однак буває і менше, десь 80. Іноді за вихідні прочитаю чотири книжки. Часом одну ледве-ледве дотягую.

З особистого архіву Богдани Романцової

З особистого архіву Богдани Романцової

— Чи думаєте написати власну книжку?

— Не просто думаю ­­— я її пишу. Це буде нонфікшн. І сподіваюся, що його куплять (сміється). Насправді мене фруструє вимога написати великий текст. Пам’ятаю, з яким жахом я дивилася на першу сторінку дисертації, не маючи уявлення, як охопити думкою такий грандіозний проєкт. Парадокс: я ніколи не боялася писати статті — сідаю, починаю накидувати думки, і вони поступово формують щось більше. Однак великий обсяг лякає, тому я завжди довгий процес розбиваю на дрібніші завдання.

— У центрі «Літосвіта» ви постійна лекторка у сфері редагування, стилістики. Розкажіть, у чому особливість «Літосвіти» як гуманітарної освіти. Чи є щось подібне за кордоном?

— За кордоном таких курсів дуже багато. І, що цікаво, наприклад, у Штатах найбільше курсів виникло після Другої світової війни. Коли люди переживають важку травму, їм треба цей досвід осмислювати або й позбутися його, примиритися з новим статусом. Письмо стає одним з допоміжних варіантів автотерапії, самореалізації тих, що повернулися з війни.

Багато сучасних авторів відвідували схожі курси або вчилися на літературних факультетах. Наприклад, Кадзуо Ішіґуро, Нобелівський лауреат, у юності відвідував семінар відомого британського прозаїка Малкольма Бредбері.

«Літосвіта» — це неймовірна організація, що взяла на себе амбітне завдання. Її засновники створили низку креативних курсів і вчать досить практичних навичок. Це й перекладацька майстерність, і курси редагування, і журналістика, і сценаристика. Проте найпопулярніші — курси письменницької майстерності, де пояснюють, як працювати із сюжетом, вибудовувати образи персонажів, як починати і закінчувати текст, працювати на рівні стилістики й синтаксису. Тобто все, чого не вчать в університетах на філології, «Літосвіта» компенсує. Це базова літературна освіта для тих, хто прагне навчатися. Наші курси допомагають людям з ідеями реалізувати ці ідеї на письмі.

Інші платформи з літературними курсами в Україні — це Літературна лабораторія Книжкового Арсеналу, «Культурний проект», «Bazilik», ще чимало. Але мені здається, «Літосвіта» — єдина, що має настільки повні курси.

— Відомо що ви як літературна критикиня пишете статті, присвячені Нобелівським лауреатам з літератури. На ваш погляд, цьогорічна Нобелівська премія з літератури, яку отримала американська поетеса Луїз Ґлюк, була прогнозованою чи несподіваною?

— Це було настільки несподівано, що український літературний процес так і не зміг остаточно вирішити, вона Ґлюк чи Ґлік. Усе — як у Гуллівера: «гостроконечники» і «тупоконечники», що щиро ненавидять одне одного в цей конкретний момент. Я дуже «за» дискусії, однак важливо, аби співрозмовники одне одного поважали.

Луїз не була в десятці за прогнозами букмекерів. Її тексти — густа, складна метафорична поезія, університетська література. Ми очікували, що премію дадуть жінці і, ймовірно, поетці, однак Луїз не була фавориткою. Чому саме поезії? Бо коли світ опиняється на порозі прірви, люди активно звертаються до віршів. Прозової мови просто не вистачає, щоб передати трагічний досвід нашого буття. А метафорична, складна, символічна мова якраз добре до цього надається.

Я рідко коли вгадую Нобелівську премію. І на той раз навіть не подумала про Луїз. У мене є заготовки на окремих Нобелівських лауреатів. Імовірно, частину доведеться перекваліфікувати на некрологи (сміється).

Можна це назвати лайфгаком літературних критиків: якщо ми про когось пишемо, а він нічого не виграє, не страшно. Все одно всі помирають, а значить, матеріал не пропаде.

З особистого архіву Богдани Романцової

З особистого архіву Богдани Романцової

— Хто серед сучасних українських письменників ваші улюблені автори?

— Легше назвати когось із закордонних улюблених, і найчастіше це мертві автори (сміється). А от серед українських є ті, що імпонують за стилем. Люблю, як пише Катя Калитко. Мені дуже близька «Земля загублених». Захоплююся текстами Софії Андрухович — вона прекрасно розуміє, як функціонує мова. Неймовірно люблю Тараса Прохаська, хоч і пише він мало. Саме його тексти для мене — чудовий зразок міфологічної, рослинної прози. Я можу перечитувати «НепрОстих» нескінченно. Люблю Жадана, однак не всього. Захоплююся частиною того, що написала Забужко. Ще є поети: Лишега, Римарук, Герасим’юк, Білоцерківець.

— Розкажіть, як нині розвивається український книжковий ринок. Які є прогнози на найближче майбутнє?

— Отут я в ролі професора Фарнсворта з «Футурами». Пам’ятаєте, він приходив і говорив: «Good news, everyone!» Так от: «Bad news, everyone». Пандемія вдарила по індустрії. Якщо подивитися на звіти Книжкової палати (а краще не дивитися, якщо у вас слабке серце), можна побачити, як за кілька місяців індустрія впала на понад 60 відсотків. Якщо читач не активізується і, головне, не активізується влада, не буде реальної підтримки книжкового процесу, ми з’їдемо в початок 2000-х так само швидко, як олімпійський чемпіон з бобслею. Якщо порівняти з досвідом інших країн, можна помітити величезну різницю. Наприклад, у Британії влада платила менеджерам книгарень зарплатню, була підтримка і з боку широкої громадськості.

У нас на початку пандемії влада не зробила жодних серйозних кроків, які допомогли б книжковій індустрії пережити початок локдауна.

Деякі видавництва закрилися або зменшили тиражі й кількість назв. На щастя, з’явилися й нові. Приміром, «Віхола», «Лабораторія», активізувалися «Портал» і «Creative Women Publishing». Неймовірно сміливі люди, якими варто захоплюватися.

Втім, від 2010 року ринок сильно піднявся. Зросла кількість перекладних книжок, зріс рівень нонфікшну, і українського також. Якщо раніше до читача переклади книжок потрапляли через кілька років після публікації оригіналу, то зараз книжка за кордоном і в Україні виходить іноді з різницею в три-чотири місяці. Це прекрасний результат.

— А що порадите з літературних новинок почитати студентам на зимових канікулах?

— По-перше, я раджу «Амадоку» Софії Андрухович. Має вистачити на всі зимові канікули. «Амадока» — серйозна заявка Андрухович на місце в літературному пантеоні.

Якщо говорити про легшу прозу, беріть бестселер «Нормальні люди» Саллі Руні. Про студентів і для студентів. Персонажі трохи нещасні, досить недолугі, але дуже чутливі й щирі. Завжди приємно усвідомлювати, що хтось нещасніший і недолугіший за тебе. А ще «Мою темну Ванессу» Кейт Елізабет Расселл — ця книжка провокує цікаві дискусії.

Якщо говорити про візуальні видання, раджу купити, аби бодай мати вдома, «Українську абетку. Малюнки Нарбута» — поліграфічно неймовірне видання.

Дуже раджу «Перших поетес» у перекладі Тараса Мельничука — титанічну роботу з античної літератури. Це низка кодексів античних грецьких поеток. Справді життєва, ніжна, тонка поезія.

Звісно, усі після процесу над Кіпіані мають купити «Справу Василя Стуса». Цікаво, що літпроцес активізувала людина, абсолютно ворожа до літпроцесу. Такий собі класичний приклад дракона в міфологічному сюжеті.

Також вийшов переклад першого роману Мілана Кундери «Жарт» у Видавництві Старого Лева. А ще раджу «Заповіти» тим, хто любить Марґарет Етвуд і її антиутопії.

Думаю, цього вистачить на зимові канікули, принаймні на перші чотири дні. Мені точно вистачило б (сміється).

 «Амадока» Софії Андрухович (з офіційної веб-сторінки Видавництва Старого Лева, дизайн обкладинки — творча майстерня  «Аґрафка»)

«Амадока» Софії Андрухович (з офіційної веб-сторінки Видавництва Старого Лева, дизайн обкладинки — творча майстерня «Аґрафка»)

 «Перші поетеси. Кодекс давньогрецької жіночої поезії» Сапфо, Миртіда, Телесілла та інші (пер. Т. Мельничук) (з офіційної веб-сторінки видавництва «Астролябія»)

«Перші поетеси. Кодекс давньогрецької жіночої поезії» Сапфо, Миртіда, Телесілла та інші (пер. Т. Мельничук) (з офіційної веб-сторінки видавництва «Астролябія»)

«Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР» Вахтанга Кіпіані (з офіційної веб-сторінки видавництва «Віват»)

«Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР» Вахтанга Кіпіані (з офіційної веб-сторінки видавництва «Віват»)

— А що зараз читаєте у вільний від роботи час для себе?

— Я вже давно зрозуміла, що все прочитане потім виявляється «по роботі». Просто зараз я дочитала «Заповіти» Марґарет Етвуд. У процесі — «Поштова лихоманка» Террі Пратчетта. Паралельно із цим читаю прекрасний нонфікшн видавництва «ArtHuss» «Workflow» Маєра про те, як працювати в креативній індустрії та як вибудувати процес роботи. Перечитую «Справу Василя Стуса». Дочитала «Книжкових злодіїв» Андерса Ріделла про те, як нацисти розграбовували книгозбірні Європи і як це вплинуло на культурну ситуацію у світі.

— Чи буває таке, що ви втомлюєтеся від читання? Що тоді робите, аби знову повернутися в те русло задоволення від читання?

— У серпні, коли йду у відпустку, намагаюся відмовлятися від усіх можливих робіт. А це для мене, клінічного трудоголіка, дуже травматично. У мене є найкраща подруга, яку я називаю моєю менеджеркою з відмов. Кожного разу, коли відмовляюся, пишу їй радісне повідомлення: «Я змогла відмовитися!» І вона мене за це хвалить (сміється).

Я читаю майже постійно. Однак у серпні беру собі кілька тижнів, коли не читаю взагалі. Дивлюся серіали на Netflix, їду кудись за кордон, ходжу бездумно містом, відвідую музеї. І максимум, що тоді читаю, — тревел-літературу, журнали про подорожі і природу, типу «National Geographic».

Не скажу, що втомлююся від книжок, але бувають моменти, коли вже не відчуваю щастя читання. Ця перерва дає мені можливість повернутися до текстів із новою силою.

З особистого архіву Богдани Романцової

З особистого архіву Богдани Романцової

 

Інтерв’юерка: Марія Махотко

© Моя Могилянка, 2020

Instagram & Telegram & Facebook & Веб-сайт

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі