Богдана Матіяш. «Про слово треба просити»

photo_2019-01-21_21-01-39

Треба вміти приймати поразки, не рватися стрімголов до висот та вчитися служити одне одному. Нам нечасто кажуть ці істини, а ще рідше ми дослуховуємося до них.

«Вчитися бути людьми» – ось, що на думку Богдани Матіяш, справді найголовніше. Важко не погодитись, правда ж?

Про роботу, натхнення та розмови з Богом читайте у нашому свіжому інтерв’ю.

Освіта: НаУКМА, філологія (2004)

Досвід: поетка, письменниця, перекладачка, літературна редакторка часопису “Критика”

– Чому свого часу Ви обрали Могиляку? І чому саме філологію?

– Пам’ятаю ще відродження Могилянки. Тоді ми з мамою і сестрою ходили на її урочисте відкриття. Людей було страшенно багато, як на Київ 90-х, як на таку подію. Моя старша сестра, Дзвінка, вже тоді зрозуміла, що вступатиме в Могилянку. Так і сталося. Вона дуже багато розповідала про своє студентське життя, і мені було цікаво за ним стежити. Коли я була школяркою 10-11 класів, ходила на вистави Київського експериментального театру, котрі ставилися в Могилянці. Це все почало мене затягувати. Але насправді перед вступом, 98-го року, в мене таки була дилема. Я знала про існування Львівської Богословської Академії (нинішній УКУ), і мені теж хотілося в ній вчитися, мене цікавив Богословський факультет. Могилянка переважила суто із фінансових питань, оскільки я киянка і розуміла, що побуту в іншому місті моя сім’я не зможе мені забезпечити…
А чому філологія? В мене не було стратегічного плану, що я робитиму, коли закінчу навчання.

Пам’ятаю, як проходила повз Могилянку і в голові було дві думки: «як же я хочу тут вчитися» і «Боже, я ж тільки й вмію, що читати книжки».

Я дуже любила читати, і це те, що можу робити довго і по-справжньому. Моє рішення не мало якогось раціонального підґрунтя. Якби я тепер обирала фах, не знаю, чи це була б філологія в такому вигляді, якою вона була в Могилянці.
– Але Ви все-таки не шкодуєте про свій вибір?
– Чесно кажучи, не знаю. Інколи мені здається, що треба було таки вступати до Львова. Ви запропонували поговорити зі мною як із частиною могилянської спільноти, але я не впевнена, чи є в Могилянці спільнота. Точніше, я про неї теперішню нічого не знаю. Я вчилась у НаУКМА 6 років, а згодом іще 3 роки в аспірантурі, і в час навчання в нас була доволі дружна група. Проте досі добре пам’ятаю україномовного хлопчину із Донецька, який при вступі був у першій десятці (для порівняння, я була 102-гою), а під час навчання майже завжди був не готовий до семінарів. У наші часи все було значно складніше: потрібних книжок у Могилянці не було, доводилося майже щодня до і після пар сидіти у Вернадці. А добиратися туди теж було нелегко: станція метро «Деміївська» ще була не збудована, треба було від «Либідської» або йти пішки, або під’їздити тролейбусом. І ось на одному із семінарів цей хлопчина сказав: «Я втомлений. Довго добираюся від гуртожитка з Троєщини до Могилянки, до Вернадки, по дві-дві з половиною години…» І це викликало у всієї групи, у мене в тому числі, у викладача просто регіт. Значно пізніше я зрозуміла, що ніхто не ввійшов у ситуацію людини, не підтримав особу, яка була безумовно розумна і талановита, але не могла адаптуватися до нових умов. Крім того, він чекав, що Київ буде всуціль україномовним місто, і російськомовна реальність кінця 90-х теж його дуже пригнітила. Дуже прикро, але той хлопець тоді просто забрав документи, і про його подальшу долю мені нічого не відомо. Прикро, що в нас усе так було побудовано – на зосередженості на власному успіхові, на відсутності взаємної підтримки. Студентство – це, знаєте, не тільки боротьба за оцінки, за бали. Нам постійно казали: «Ви майбутня еліта. Ви повинні бути найкращими». Але це неправильно.

Не всі можуть бути першими, завжди є хтось другий. І навіть останній, і треба теж уміти якось прийняти і цей факт – пережити це не як особисту трагедію, а як певний етап.

Так буде не завжди. Навіть і в цьому можна побачити перемогу – бо бути останнім під час навчання все одно краще, ніж узагалі не вступити до університету.

photo_2019-01-21_21-03-14
– Розкажіть, будь ласка, як почалася ваша творча діяльність? Хто вплинув на Вас як на поетесу? Можливо, це була сестра, котра теж пише, чи хтось із викладачів?
– Сестра точно не впливала, та й викладачі також. Видавати книжки я почала після завершення Могилянки, а писати, як і більшість людей, – у глибокому дитинстві. Коли я росла, то не бачила довкола живих письменників. Це зараз відбувається безліч презентацій, подій, виступів, куди можна прийти і побачити й почути сучасних авторів. І потроху приходить розуміння, що існує фах письменника. Я про це ніколи навіть не замислювалася. Для мене письменники були людьми з книжок, чию творчість я аналізувала. Передусім я мала намір займатися теорією літератури. Коли я була на першому курсі магістерки, від раку померла моя мама. Це був дуже складний період… Друзі намагалися якось відволікти мене від пережитого, підтримати. Тоді мій добрий товариш, письменник Анатолій Дністровий сказав: «Слухай, я знаю, що в тебе в шухляді купа віршів, давай зробимо з них рукопис і подамо на конкурс від «Смолоскипу»». Мені тоді цього взагалі не хотілося, було зовсім не до віршів. Але Толік був дуже наполегливим, і я той рукопис таки впорядкувала, подала його на конкурс і отримала другу премію. Правду кажучи, навіть не встигла усвідомити, що це перемога, що в мене вийде книжка… Знаєте, є люди які подаються на цей конкурс багато років поспіль, думають «що ж буде цього разу», а я навіть не встигла всерйоз сприйняти все, що сталося. Відтоді все почалося. Коли вийшла друком моя перша книжка, то був мій перший курс аспірантури…
– А як у Вас склалося з науковою діяльністю?
– Я перестала займатися наукою. Зрештою, і свою дисертацію не дописала. Просто не могла цього робити вже після наступної своєї книжки, в мене почався конфлікт мов – художньої і наукової.

Коли я побачила зсередини, які механізми насправді рухають письмом, то усвідомила, що між літературою і літературознавством є величезна прірва.

Я якось із цим жила-жила, намагалася зліпити все докупи, але було таке відчуття, що якщо дописуватиму цю дисертацію, то брехатиму собі. Мусила від чогось одного відступитися. Це дивний, але цікавий досвід.
– Вернімося до теми Вашої творчості. Мені здається, що тематично Ваші збірки чимось схожі, можливо, вони навіть є своєрідним продовженням одна одної. Але ось їхня форма: у ранній творчості Ви використовували динамічний верлібр, а пізніше перейшли до таких собі речитативно-медитативних форм. Чи для Вас був свідомим цей перехід? І якщо так, то чому Ви обрали саме такий шлях?
– Так, звичайно, тематична близькість цілком можлива. Хоча перша збірка, «Непроявлені знімки», таки зовсім інакша: це теж верлібр, але тематика віршів дуже різниться від тематики подальших книжок. Це й не дивно, бо вона зібрана, просто вийнята із шухляди й укомплектована. А от чому саме така форма вірша і така його «пластика»? Багато змін у моєму письмі відбулося, коли я писала книжку «розмови з Богом». Тоді в мене було відчуття, що я сама дуже змінилася, що відкрила в собі мову, про яку раніше не знала. І що це моя справжня мова. Це письмо – це потоки говоріння і думання, це тексти про найінтимніше, в них дуже багато ніжності, любові, говоріння до тих кого любиш – до людей і до Бога. Коли я дописала «розмови з Богом», мені довгий час хотілось залишитися в цій книжці. Раціонально я розуміла, що її вже потрібно відпустити, але такий спосіб писання, думання, зрештою, такий спосіб бути був мені дуже дорогим. Напевно, тому наступні книжки почасти були якщо не її продовженням, то діалогом.

Для мене письмо важливе тим, що, коли пишу, я сама змінююся, ніби письмо є якимось дуже важливим камертоном, який у незбагненний спосіб робить мене трошки кращою.

А зрештою, те, про що ми думаємо і як думаємо, здається, саме обирає форму, якою хоче бути висловлено. Є щось, про що легко розповісти верлібром, про щось добре написати в есеї, а ще щось розповідається як казка. Дуже часто те, що писатимеш наступне, стає для самого тебе несподіванкою.
Тепер я часом пишу на запрошення колег. Наприклад, найближчим часом маю завершити казку на замовлення для одного доброго видавництва. І таке письмо теж завжди є дуже цікавим викликом.
– Мені здається, що письменників і поетів можна поділити на дві категорії: ті, що вірять у музу, і ті, що вірять у прагматику письма. А як до цього ставитеся Ви? Вірите у музу?

photo_2019-01-21_21-01-50– По-всякому буває. Якоїсь особливої музи в мене ніколи не було. Мені радше потрібен внутрішній спокій і стрижень, якась тема, яка мене захоплює, щось, про що мені самій цікаво довший час думати, а потім поділитися цим на письмі. У письмі людина передає те, що вона якийсь час виношує в собі. Хоч інколи буває, що довго не пишеться. Тоді в мене з’являється таке відчуття, що треба просити про слово. У цьому контексті пригадую чудовий польський фільм про знаменитого лемківського художника-примітивіста Нікіфора. У ньому є дуже показова сцена. Головний герой і молодий художник разом поїхали до дерев’яної церкви, сидять і малюють її. Нікіфор подивився на картину свого учня і каже: «Погано малюєш. Не той колір вибираєш. Не той». «А який треба, як вибирати?» «Треба просити про колір», – відповів Нікіфор. Коли почула «треба просити про колір», тілом побігли мурашки. Треба просити про те, щоб писати добре. Тут навіть не в майстерності справа: можна мати талант і при тому писати «брудні» тексти.

Для мене письмо – це не пошук музи і не пошук прагматики.
Я просто намагаюся бути добрим інструментом.

– Знаю, що Ви були активною учасницею Революції гідності. Часто творчі люди викладають подібні пережиті емоції на папір. Чи є такі рефлексії у Ваших віршах? Читаючи Ваші збірки, досі не натрапляла на щось подібне.
– Майдан для мене є трохи болючою темою. Під час Революції гідності в хвилини затишшя я довпорядковувала свою книжку «Братик Біль, Сестричка Радість». Пам’ятаю, що 17 лютого якраз її закінчила, а 18-го почалися розстріли на Майдані… Відтоді, певно, зо три роки взагалі майже не писала. У мене не було потреби відрефлектувати Майдан текстом, бо я відрефлексувала його своїм тілом. 21-го лютого я отримала травму, що, на щастя, була сумісна з життям, але потребувала тривалого відновлення. Нервова система, кажучи мовою комп’ютерників, просто «лягла», і на дуже довгий час я втратила можливість ходити. Взагалі вся сила ніби просто вийшла з тіла. Це був дуже непростий досвід. Не могла подумати, що може бути важко пройти півтора метра кімнатою або що може бути важко підняти горня і помити його, бо навіть на це немає сил… Це дуже складно описати. Чесно кажучи, я не підозрювала, що таке буває. Якби сама з цим не зіткнулася, то ніколи й не повірила б, що стрес здатен так впливати на людину. Мені не треба було реагувати віршами на ці події, тому що відреагувало все в мені, все. Я досі справляюся з наслідками подій майже п’ятирічної давності.

Тепер потроху повертаюся до письма, а це означає, що стаю трошки міцнішою.

– Розкажіть, будь ласка, про досвід роботи в часописі «Критика».
– На початку 2000-их це видання було дуже впливовим. «Критика» створила інтелектуальний майданчик, де відбувалися цікаві дискусії. Тоді до часопису дописували неймовірно цікаві люди, як-от Микола Рябчук, Григорій Грабович, Соломія Павличко, Володимир Кулик, багато-багато інших. Вони притягували до себе, як магніт, тож і «Критика» кінця 90-их – початку 2000-их дуже мене надихала.
2003 року мене запросила в часопис колега по Могилянці, Світлана Матвієнко. Тоді здавалося, що я опинилася на своєрідному Олімпі, серед небожителів. Було дуже радісно працювати в цій команді. Та, правду кажучи, на початку було нелегко, бо часом мені на редагування траплялися тексти, яких я майже не розуміла. Для мене «Критика» стала хорошою редакторською школою, бо мої старші колеги були до мене по доброму нещадні, коли вказували на мої редакторські помилки. Це було і тяжко, і добре. Крім того, досвід редагування часопису, а також книжок, що їх видавала «Критика» як видавництво, дав мені можливість краще орієнтуватися в гуманітаристиці. Це як тренажерний зал для мізків: сьогодні редагуєш текст про Помаранчеву революцію, щойно з неї повернувшись, завтра редагуєш Тамару Гундорову чи Мирослава Поповича або ж якісь перекладні статті наших західних колег. Я працюю в «Критиці» впродовж 15 років, але навіть не помітила, як минув цей час. Тепер рука вже «набита», редагую зі спокоєм.

Мені подобається, що вмію бути делікатним редактором, ставлюся до чужого тексту так, як до свого: мені просто хочеться щоб він був добрий.

– Чим Ви ще займаєтеся? Може, маєте якісь захоплення? Розкажіть про них.

photo_2019-01-21_21-03-21 – 10 років я редагувала «Український журнал», що видається у Празі. Це теж був неймовірно цікавий досвід, я займалася рубрикою «Культревю», була редакторкою відділу, але довелося залишити цю справу, бо важко все поєднувати.
Зараз фактично не займаюся перекладом, але маю за собою десь 6 перекладених книжок із польської. І зараз мені страшенно хочеться повернутися до перекладу. А взагалі мені дуже багато речей цікаві, хочеться займатися не лише інтелектуальною роботою, а й щось цікаве готувати, робити щось руками, скажімо, плести спицями. Ось щодо останнього, то в мене в родині всі жінки вміють плести. Мама плела в ті роки, коли одягу особливо не можна було купити, а мені завжди здавалося, що між мною і цим заняттям просто кілометрова відстань. Тепер мені вже хочеться і цього добре навчитися, а дня на все не вистачає.
Тепер більше почала цінувати відпочинок. Раніше здавалося, що все найважливіше є в комп’ютері: робота з текстами, інтелектуальна праця.

А потім розумієш, що щастя не в комп’ютері, а в простих речах, на які нам дуже часто не лишається часу.

– Які поради можете дати студентам?
– Найперше – менше зважати на оцінки та рейтинги. Якщо все життя стає заповненим навчанням і тільки гонитвою за першістю, то треба себе запитати – для чого це? Чи першість – це моя єдина мета, задля якої я живу? Я би радила більше допомагати одні одним. Навіть не згадаю, чи у нас був такий досвід, приміром, щоб хтось комусь допомагав із навчанням. Так, ми виручали одне одного, але от чогось більшого, теплішого я не дуже пригадую.І мені насправді з цього страшенно прикро і сумно.

Всі ми вчимося-вчимося якихось мов, наук, але не вчимося бути людьми.

Я би радила бути уважнішими одні до одних і милосерднішими до тих, кому щось не вдається, хто, здавалося б, пасе задніх.
Все частіше чую від своїх друзів, котрі викладають у Могилянці, мовляв, в університеті побільшало російської мови. Мене дивує, що люди у справді хорошому навчальному закладі не пов’язують мову, якою говорять, із тим, що відбувається сьогодні в Україні. Маю на увазі Російсько-Українську війну. Тим, хто вчиться в Могилянці, просто належиться вчитися мислити аналітично і критично. Я радила би таки знайти в собі мужність перейти на мову, яка зараз особливо загрожена. Бо якщо ходити зараз по плацу і розмовляти мовою агресора, то навіщо така освіта? Цього просто не розумію.
Мені хотілося б, щоб у Могилянці трохи змінилися цінності, щоб не було такого наголошування на першості. Можливо, варто почати вчитися служити одні одним, налагоджувати передовсім людські зв’язки між викладачами і студентами, творити атмосферу діалогу, взаємного ділення і підтримки.
Call to action:
– Вчіться більше давати, а не тільки чекати, що університет щось дасть і що ця спільнота щось вам винна; подумайте, що ви можете дати свого. І вчіться послужити одне одному. Можливо, у 18-20 років це здається непотрібним, а часто навіть принизливим, але насправді найпорядніші люди не несуться високо і не вихваляються тим, що вміють, мають і знають. Вони часто скромні, а водночас гідні. Великі духом і служінням, а не статусами.

Щоб досягнути чогось справді великого, треба вміти бути й малим.

Спілкувалася Морозова Ганна

Редактори: Мельниченко Мар’яна, Морозова Ганна

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі