Анна Кобзар. Історик за покликанням

1

Оксана Іванців якось поділилася висловом, що «війну виграють шкільні вчителі історії та парафіяльні священики». Ми впевнені, що з такою вчителькою, як Анна Кобзар, справді можна досягнути великих результатів. Вона навчає дітей критично мислити, брати на себе відповідальність і вірити, що світ сповнений можливостей. Як здобути прихильність учнів з усіх класів, з якими стереотипами доводиться боротися у сільських школах та для чого потрібно вчити історію – відповіді в інтерв’ю.

Освіта: НаУКМА («Історія»)

Досвід: вчителька історії за програмою «Навчай для України»

Налаштовуйтесь на хвилю Анни під час читання, плейлист спеціально для ММ:

– Чому обрала Києво-Могилянську академію? Як зрозуміла, що історія – твоє?

– Це була любов з першого погляду. Я опинилася тут випадково – відвідувала якусь чергову київську виставку і вперше за 17 років життя опинилася на Контрактовій площі. Побачила Могилянку і зрозуміла: якщо пройду відбір і добре складу могилянський тест (того року він востаннє проводився при вступі), то буду навчатися саме тут. А історію обрала тому, що ми з татом постійно про неї говорили. Відколи мені виповнилося чотири рочки, відтоді й почали 🙂

– Що найбільше запам’яталося зі студентських років?

– Спілкування з викладачами кафедри. З неабияких успіхів – два випадки, хоча їх безмірно більше – і кумедних, і зворушливих. Перший – це коли Наталя Яковенко назвала мою письмову роботу найбільш «притомною» на курсі. Через це мій перфекціонізм виріс до небачених висот. І я, щоб не зганьбитися, писала свої курсові й дипломну роботи аж через кілька зайвих років – після поновлення в університеті.

Або коли Олексій Толочко, у котрого ми слухали курс про Київську Русь, подарував мені малесеньку цукерку на зразок Twix (такі тоді ще в Києві не продавалися), бо я найкраще склала іспит, і поставив підпис у заліковці чорною тушшю і пером.

224– А студорганізації?

– Я належала тільки до Спудейського Братства, тому, звісно, вважаю, що СБ – душа Могилянки. До слова, я вступала до нього двічі. Спершу мене «не опатронили» і я загубилася, але через два роки все ж таки повернулася.

Завдяки СБ я спробувала себе в організації різних традиційних українських заходів, познайомилася ближче з українською музикою і культурою. Завдяки єдиному в моєму житті святкуванню Купала з СБ, я потрапила на фестиваль «Трипільське коло», де познайомилася з Павлом – своїм майбутнім чоловіком. А під час вертепу почалися наші стосунки, котрі тривають ось уже шість років.

– Може, тобі щось у Могилянці не подобається?

– Є й таке. Коли я торік закінчувала бакалаврат Могилянки з іншою групою, виявилося, що там майже усі розмовляють російською. Для мене це було відкриттям. Прикро, що на парі – українська, а на перерві – російська. Особливо тому, що вони такі ж хороші історики, як і моя рідна група.

– А, загалом, якщо будеш рекомендувати Могилянку, що найперше про неї скажеш?

– Те, що там чудова студентська спільнота, затишна бібліотека, багато можливостей розвиватися. А ще у НаУКМА найкращі викладачі. Вони профі: досвідчені, дотепні і якісь вічно молоді. Зрештою, такі ж, як і студенти. Колеги інколи порівнюють навчання у Могилянці із навчанням закордоном і кажуть, що ми тут маємо дуже високий рівень.

DSC_8265– Розкажи, як потрапила в «Пласт».

– Коли я на Купала, яке організовувало СБ, познайомилася з Павлом, він уже належав до «Пласту». Від нього я і дізналася, що долучитися до організації можна у будь-якому віці. Заяву вступу написала, правда, не одразу, а через півтора року, коли уже роздивилася, як діє «Пласт», і переконалася, що у нас однакові цілі та цінності.

Невдовзі пройшла вишкіл виховників новацтва, і мене одразу запросили взятися за гурточок з десяти дівчаток, котрим було уже майже 11 років. Я, звісно, погодилася і тепер уже маю третій такий дівочий пластовий рій.

Переконана, що у «Пласті» справді «росте новий люд» – провідники суспільства і відповідальні, проактивні громадяни. Мені приємно бути частинкою цього процесу.

– Ти учасниця проекту «Навчай для України». Як до нього долучилася?

– «Навчай для України» – партнер глобальної мережі «Teach For All», котра має на меті досягнення однієї з цілей сталого розвитку ООН – забезпечення вільного доступу до якісної освіти для всіх дітей, незалежно від їхнього місця проживання. Це чудова мета, і цього року нарешті відбувся перший запуск програми в Україні.

Чому я подалася? Відверто кажучи, під час закінчення бакалаврату потрібно було визначитися: або я йду далі на магістерку з історії, або в інший виш (а цього мені дуже не хотілося) на педагогіку – заочно. Тож мій чоловік дуже вчасно побачив оголошення про набір до програми.

Причиною долучення до проекту стала також думка, що з’явилася ще на другому курсі. Мене тоді зачепили слова викладача, якого я дуже поважаю, – Максима Яременка. Це було щось на кшталт: «Ті, хто добре знають історію, займаються наукою, а хто погано – ідуть викладати у школи». Я багато міркувала про це і зрозуміла – вчити історію після школи уже надто пізно.

Нас жменька – істориків, котрі мають здорове ставлення до минулого. А чимало людей живуть з вигадками замість фактів, не вміючи та навіть не бажаючи розгледіти свідомі пересмикування історії у моделі «одвічної української недолі», «бездержавності» і закоріненої у менталітеті байдужості

Або переходять до інших крайнощів – віри у те, що трипільці – наші прямі предки, а очільник гунів Аттіла – чистокровний українець.

Я у програмі, щоб ми разом з дітьми усвідомили, що історія – це не про застиглі образи діячів і надважливі дати, а про життя і процеси, у яких думка людей, здатних взяти на себе відповідальність, має неабияке значення. І, звісно, що потрібно мислити, порівнювати й аналізувати.

НДУ-літній-інститут

– Що найбільше вражає, коли порівнюєш сільські та столичні школи?

– У багатьох сільських дітей не виникає навіть думка про те, що навколо є великий світ з відкритими можливостями, цілком доступними для усіх

Вони про це просто не знають, бо хто їм мав би про це сказати? При цьому діти, котрих я бачу, талановиті та сміливі, тож для мене важливо, щоб вони розуміли: поїхати з села або залишитися – це питання їхнього власного вибору.

Звісно, багато є й інших моментів. Наприклад, оскільки у багатьох селах немає паралельних класів, то вчителям бракує навантаження, і вони змушені викладати різні предмети, у яких не є фахівцями. Так з’являються вчителі, котрим не подобається те, що вони роблять, і діти, котрі не розуміють, за що їм усі ці страждання.

– Поділися, будь ласка, як воно, викладати історію 5-8 класам у селі Жукин?

– Діти дуже мотивують, бо постійно чекають від мене чогось новенького. А крім того, школа хоч і опорна, але не дуже велика. У шкільному автобусі я їду на роботу разом із дітьми різного віку. І так сталося, що я подружилася з першокласниками, а потім почала приходити на групу продовженого дня і проводити різні майстрування та ігри. Тому в школі мене знають, обіймають і люблять, а до підсобки між уроками часто прибігають молодші учні. Просто так 🙂

IMG_20180130_155342

– Нині багато говорять про реформу освіти. А як ти викладаєш? Які матеріали використовуєш?

– Ще коли я вчилася в Академії, була ініціатива з написання шкільних підручників, до котрої долучилися чимало наших викладачів, і з того мало вийти щось круте. Але потім змінилася влада, а тепер ініціатива стала, як каже Наталя Яковенко, «не на часі».

Зрештою, маю сказати, що нинішні підручники теж непогані: у них є джерела, ілюстрації та карти. Звісно, я все одно залучаю інтернет-ресурси, конспекти лекцій з університету, історичні меми, прочитану наукову і художню літературу. Також я купила перші два томи «Історії України від діда Свирида». Це чудові ліки проти журби. До речі, якщо чесно, діти підручників вдома не читають, тому потрібно про все говорити на уроці.

– А як щодо національної ідеї? Використовуєш методики патріотичного виховання дітей?

– Такі питання здебільшого починають виникати вже у школярів восьмих класів, коли починається вивчення Хмельниччини. Однак навіть своїм молодшим учням я розповідаю, що пристойні народи не мають виводити своє існування від Адама. Особливо дітям подобаються ті випадки, коли можна в чомусь засумніватися: наприклад, у чесності та об’єктивності Нестора-літописця чи біографа Карла Великого.

Звісно, за роки, проведені в Могилянці та «Пласті» і за час участі в Революції Гідності, у мене викристалізувалися національні погляди. Проте відчуваю, що не маю права нав’язувати їх дітям, тож намагаюся ставити питання, на які можна відповісти по-різному. У такому разі дискусія займає чимало часу, зате вони почувають свою причетність і відповідальність за прийняті рішення і зроблені висновки.

на-таборі

Патріотичне виховання – це насправді болюче питання для мене. Я терпіти не можу сценарії проведення у школах усіх подій, пов’язаних з національно-патріотичним вихованням, бо вони зовсім нещирі та не приводять до видимого результату.

До прикладу, Андріївські вечорниці ми з семикласницями таки зробили по-своєму, не лише на сцені для глядачів, а й з іграми для всіх охочих, варениками і кусанням калити. Було весело, тож учні хотіли, насамкінець, провести дискотеку. Я погодилася, але сказала, що потрібно, аби не було пісень російською мовою. І тоді в очах у дітей з’явився відчай: «А як, українських же нормальних немає!».

Ось ця ідея, що немає українського і водночас якісного, – мене дуже сильно зачіпає. Як їм вдалося засвоїти думку, що все українське – сумне, нудне, шароварне і зовсім недрайвове?

Над тим, щоб це змінити, я зараз працюю, і вже маю невеличкі позитивні результати.

І ще одне щодо патріотичного виховання – треба вмикати голову. Коли на таких заходах кажуть щось на кшталт «як солодко вмирати за Батьківщину» і «вони, герої, нічого не боялися» – це докорінно неправильно. Суть якраз у тому, що героям теж страшно, просто вони роблять вибір і долають свій страх. Історичні діячі – це теж люди, але вони свого часу зробили кроки, які вплинули на життя суспільства. І це я хочу пояснити дітям.

Також мені важливо показати, що немає усталеного поділу на тих, кому призначено зробити великий внесок в історію, і тих, хто залишиться мовчазною більшістю

Інколи я бачу, як учні, відповідаючи на питання, шукають на моєму обличчі підказку – правильно чи ні. І вони готові одразу ж змінити свою думку, коли щось про це сигналізує. А я хочу, щоб вони затятіше боронили свої міркування і наводили аргументи. Тому, як і багато вчителів, я не люблю ставити оцінки. Через них система освіти сильно пронизана страхом. Зрештою, у нашого проекту є мета, щоб діти навчалися і не боялися. Заради цієї атмосфери я беру участь у програмі.

А ще я тут, бо маю відчувати, що роблю щось важливе для сучасної України та її майбутнього. Сподіваюся, мої учні не стануть говорити: «у всьому винна влада», «у нас немає шансів», «якби не Майдан….». Так, вони транслюють те, що чують вдома, але це минеться.

25299522_517401258618944_8288253481908593307_n

– Здобуття середньої освіти повинно мати чітку й зрозумілу для дітей мету. Це правда?

– Так, я постійно, від першого уроку (того, який показали на «1+1» і на який було чимало критики) розмовляю з дітьми про те, навіщо їм взагалі знати історію. Що важливо знати, а що можна знайти в Інтернеті. І коли ми обговорюємо ідеї Нассіма Талеба з книги «Чорний лебідь», то школярі погоджуються, що потрібно вивчати історію, але не варто сподіватися на те, що за допомогою своїх знань про минуле ми зможемо передбачити майбутнє.

Деякі події, які змінили хід історії, були непередбачуваними. Знання історії лише робить нас менш вразливими до несподіванок та навчає гнучко реагувати на зміни. Таке ставлення до життя робить нас більш уважними, свідомими й розумними 🙂

– А в чому полягала критика уроку?

– Що замало серйозності. У мене справді вийшов веселий ігровий урок, оскільки це було знайомство, і я бачила цей клас уперше. А ще писали у коментарях під відео, що якби іншим вчителям доплачували, вони теж вчили б по-іншому.

Спротив і невдоволення часто виникає після чергових розпоряджень Міністерства освіти. І не лише тому, що «бачили – знаємо», «уже стільки реформ пережили й ці переживемо», а й тому, що рекомендацій і вказівок інколи буває забагато. І тоді вони не допомагають навчальному процесу, а гальмують його і дратують вчителів, учнів і батьків. Освітяни багато про це говорять, тож цю тему ніяк не оминеш.

IMG_20180126_141939

А більш досвідченим викладачам можна брати участь у програмі?

– Безперечно, жодних обмежень немає. Якщо вони готові переїхати до села або маленького містечка, поділяють цінності програми і згодні весь час над собою працювати, то ласкаво просимо до нашого товариства. Ми такі, трохи «підірвані».

Не буду казати, що це легко – отак раптом змінити море речей у житті, це ще той виклик. Однак я не шкодую. Маю сказати, що у програмі я знайшла неймовірних людей. Учасники та учасниці програми постійно підтримують одне одного, такі теплі стосунки важко описати словами. І багато учнів теж переконані, що разом нам усе під силу.

– А яка схема долучення до проекту?

– Спочатку потрібно подати онлайн-заявку, потім відбувається одне чи кілька скайп-інтерв’ю, далі учасників запрошують на групову цілоденну співбесіду. У разі успішного проходження усіх попередніх етапів відбору, учасникам пропонують долучитися до числа учасників програми.

І після п’яти тижнів навчання у Літньому інституті (де відбувається чимало цікавих тренінгів, зустрічей і випробувань), якщо усе гаразд, можна підписувати контракт. Він укладається на два роки.

Організація допомагає із працевлаштуванням, пошуком житла та з підбором шкіл, які справді хочуть змін. А ще готові прийняти молодого спеціаліста, який постійно їм буде «підсовувати» різні виклики: то запросімо волонтера Корпусу миру, то підтримаймо молодіжні клуби (ми зараз цим займаємося).

НДУ-1-вересня

– А які в тебе взаємини з колективом?

– У моїй школі колектив учителів – дуже родинне середовище, до якого готові прийняти молодих викладачів. Але мені було складно адаптуватися, бо я прихильниця суто ділових взаємин з дорослими.

Проте в школі нас підтримують і директор, і вчителі. Зрештою, школи так само проходять відбір, і коли вже досягли того, що аж двох із 17 учасників відправили до них, то, значить, мали неабияку мотивацію. Вважаю, що мені пощастило зі школою.

– Робота займає достатньо багато часу?

– Досить багато. Найбільше часу і сил забирає побут, адже потрібно створити собі прийнятні умови для життя. Опалювати газом дорого, тому доводиться розпалювати і підтримувати вогонь у грубі, а це займає багато часу і зусиль. Інколи у хаті просто замерзають труби з водою, або вимикають електрику, і тут нічого не вдієш. А готуватися до уроків мені приємно й цікаво. Це те заняття, за яким проводиш багато часу, але цього майже не помічаєш.

– А які маєш хобі, як проводиш вільний час?

– Якби я могла нічого не робити, я читала б книжки й навчалася б онлайн і офлайн, а потім говорила про все це із вмотивованими слухачами. Адже є стільки всього цікавого у світі.

Усі інші мої хобі прямо пов’язані з «Пластом». Мені подобається ходити в історичні мандрівки з пластунами (на тему подій у Холодному Яру чи Зимових походів армії УНР), щоб відчути історію на собі. Також у «Пласті» я переконалася в тому, що можу гарно співати. Тож зараз вчуся ще й грати на гітарі. Окрім того, люблю випробовувати свої сили, тому їжджу на пластові кінні заходи.

DSC_8224

– Що порадила б могилянцям?

– Пробувати себе в різних організаціях і видах діяльності, при цьому усвідомлюючи власні цінності, принципи та пріоритети.

– Call to action:

– Як на мене, найскладніше в усіх проектах – це подати заявку на участь. Я маю чималеньку мережу корисних контактів, тож можу познайомити з цікавими людьми чи організаціями. Якщо хочете долучитися до програми «Навчай для України» чи «Пласту», пишіть на фейсбуці, можу зорієнтувати у підводних течіях і перевагах. Поспілкуємося і, може, знайдемо рішення разом 😉

Спілкувалася Ярослава Перехожук

Редакторки: Ярослава Перехожук, Марія Чадюк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі