Богдана Неборак: «Світові про Україну через літературу»

Богдана фото

Освіта: ЛНУ ім. І. Франка («Право» БП), НаУКМА («Право» МП).

Досвід: керівник сектору перекладної літератури в Українському інституті книги, журналістка на платформах «The Ukrainians», «Creatives», «ЛітАкцент», книжкова блогерка.

Як поєднати літературу з юриспруденцією? Що із сучасної української літератури цікавить закордонного читача? Як держустанова може займатися промоцією читання? Як узяти інтерв’ю у Влада Троїцького та Андрія Содомори? 

Відповіді на ці питання — у нашій розмові з Богданою Неборак.

Фото: Яна Глущенко (Inst; @theyannet)

Фото: Яна Глущенко (Inst: @theyannet)

— Чому ви обрали саме Могилянку для магістерської програми?

— У мене з Могилянкою довга історія. Коли ти закінчував школу у Львові, то нормальним варіантом було вступати до університету Франка. До Могилянки теж подавала документи й дуже зраділа, коли мені зателефонували з приймальної комісії. Я вступила на юридичний факультет Львівського університету, але мене завжди цікавили література й журналістика.  У моєму колі не було фетишу Могилянки. Згодом, коли я почала знайомитися з людьми з КМА, то зрозуміла, що багато хто з них довго мріяв сюди потрапити. Це була майже секта на кшталт Малої академії наук чи Пласту.

Я з першого курсу придумувала для себе заняття, пов’язані з журналістикою та культурним менеджментом, вони частенько заважали мені навчатися. Після третього курсу я потрапила в школу медіа права «Центру демократії та верховенства права», яка відбувалася на базі Могилянки, у корпусі, де нині факультет правничих наук. Це абсолютно перевернуло мені свідомість: там відчула, що право є добрим інструментом для розуміння життя, право – дуже практичне. Там я читала практику Європейського суду з прав людини, слухала лекції про філософію свободи слова. Усім медійникам і правникам, яких цікавить медіа право, дуже рекомендую! Та головне – там я познайомилася зі студентами ФПвН й зрозуміла, що таке академічне середовище є для мене цікавим і близьким.

Насправді я обрала Могилянку через студентів та викладачів: тут особливе коло людей, які роблять якісні речі, сучасні й прикладні.

Більше того, я повірила, що моє коло пристрастей, яке формувалось упродовж попередніх трьох років університету, життя й праці у Львові, може бути реалізоване в академічному середовищі й не заважати навчанню.

— Яким чином пов’язуєте захоплення літературою з професією юриста? 

— Я не працюю як класична юристка в юридичній компанії. Думаю, освіта дала мені світогляд і спосіб мислення, навчила усе пробувати на зуб і перевіряти. Правнича освіта чудово заземлює: я кожну ідею випробовую фразами «а навіщо?», «а що далі?»

— Чи не виникало бажання здобути освіту філолога?

— В університеті я ходила на лекції приятельок, які навчалися на українській філології. Але багато речей відкривала завдяки своїм батькам, а згодом і самотужки. Мій батько — письменник та літературознавець, тому я виросла поруч із чудовою бібліотекою та в літературоцентричному середовищі з домашніми лекціями про українську поезію вісімдесятих чи «Енеїду» Котляревського. Мої знання з літературознавства трохи епізодичні, бо я досліджувала лише те, чим цікавилася й чого потребувала в роботі. Пригадую, з яким захватом уперше читала «Дискурс модернізму в українській літературі» Соломії Павличко! Звісно, було б класно повчитися повноцінно ще, але працювати теж цікаво. Класична освіта вимагає багато часу. Ми можемо багато чого довідатися самотужки, якщо є інтерес та вогонь. У мене, наприклад, улюблене місце роботи — бібліотека Антоновичів. Я туди просто приходжу раз на тиждень попрацювати, частенько дочитую щось із літературознавства, закриваю таким чином свої лакуни.

— Наскільки багато у вашому оточенні могилянців? 

Багато! Але пояснення просте: це люди зі схожою системою цінностей, адже ви формувалися у схожих умовах, відтак ви говорите схожими мовами.

Фото: Яна Глущенко (@theyannet)

Фото: Яна Глущенко (@theyannet)

— Розкажіть про досвід роботи в Інституті книги. 

—  Я хотіла працювати в Інституті книги, відколи довідалася про існування таких по світові. Тому дуже зраділа, коли такий з’явився в нас 2016 року — лишилося туди потрапити. Це вперше в Україні з’явилася інституція, відповідальна за книжкову сферу. Ми — фасилітатори й медіатори книжкового та літературного середовища. Особливо мене надихає можливість розповідати, чим є Україна через мій улюблений медіум — літературний твір.

Наша мета – розповідати світові про Україну й українцям про світ через літературу. В Україні ми займаємося промоцією читання.

— Яким чином?

— Наприклад, підтримуємо вдалі ініціативи: літературні фестивалі, підліткові конкурси. Ми записуємо подкасти, де відомі люди рекомендують улюблені книжки, а актори їх начитують; знімаємо відео з письменниками для шкільних уроків, де автори діляться смішними історіями та показують, що живуть справжнім життям.

— Розкажіть про вашу міжнародну діяльність

— Минулоріч ми побували на 12 іноземних ярмарках, до нас приєдналися 55 українських видавців. Для них це нагода продати та придбати права на книжки. Для нас — знайти партнерів і розповісти про можливості, наприклад, програму підтримки перекладів.

Така програма з’явиться в Україні вперше. Ми покриватимемо частину витрат іноземного видавця на книжку. Схожі програми є майже в усіх європейських країнах (іноді цих програм декілька), вони є унікальною нагодою забрендувати країну через літературу. Усі ми знаємо Стокгольм з книжок Астрід Ліндгрен, але також через «Дівчину з татуюванням дракона» Стіґа Ларсона. Скандинавський детектив — ціла культура, яка формувалася не швидко й не випадково, — це робота національних інституцій, які популяризують літературу.

Кожна книжка — це історія, яка розповідає про Україну не в новинному форматі. Сюжет роману та поетична метафора залишаються з читачем і дають йому зрозуміти, що ми всі живемо в чомусь дуже подібним життям, нас турбують схожі речі, ми цікаві й маємо про що поговорити.

— Оскільки ви керуєте сектором перекладної літератури, які особливості вашої роботи?

— Головне наше завдання —  розробити програму підтримки перекладів, якої ще не було ніколи. Ця програма дещо зменшить ризики іноземного видавця й має заохотити його видавати книжки з України. Для цього ми також спілкуємося з перекладачами-україністами, які є нашими головними амбасадорами по всьому світові! А також із видавцями, які видають книжки зі Східної Європи та України. Ще ми збираємо статистику про ті переклади, які вже є.

Це допомагає вловлювати теми, які нам варто піднімати на національних стендах на ярмарках.

— У складі команди з Інституту книги ви берете участь у міжнародних книжкових фестивалях, наприклад у Франкфурті, Парижі, Стамбулі, то розкажіть, які сучасні українські книжки мають попит за кордоном.

— Найбільш перекладений український автор — Андрій Курков. Його романи переклали 37 мовами! Чудово перекладають роман Сергія Жадана про східну Україну «Ворошиловград». А нещодавно збірка його вибраних віршів «What We Live For, What We Die For» потрапила до короткого списку відзнаки американського ПЕН-центру. І це дуже класна історія.

Автор - Сергій Васильєв для L'Officiel Ukraine

Автор – Сергій Васильєв для L’Officiel Ukraine

— Від чого залежить зацікавленість іноземного видавця в нашій літературі?

— Звісно, залежить від ринків. Є ринки великих мов і малих мов. До великих мов належать французька, англійська та німецька. Українська — це мала чи периферійна мова. Насправді багато чого залежить від індивідуальних зусиль у конкретній країні. Є дуже сильні амбасадори України, про яких ми завжди надто мало говоримо. В Америці такою є Вірляна Ткач. Вона, власне, й переклала ту збірку Жадана разом з Вандою Фиппс. Окрім того, вона переклала багатьох українських поетів: Павла Тичину, Олега Лишегу, поетів Київської школи… У неї дуже цікавий підхід: є власний театр у Нью-Йорку, де вона ставить перформанси, зокрема й на українську поезію. І поет Жадан представляє сучасну Україну поруч із карпатськими колядниками з села Криворівня. З польського боку такими амбасадорами є Оля Гнатюк і Катажина Котинська: вони були першими, хто переклав польською Андруховича, вісімдесятників, згодом і Жадана… Я можу довго говорити про таких людей. Коли ти знайомишся з ними, то неймовірно запалюєшся сам, розумієш, що ми замало розказуємо про свою літературу.

Безумовно, є тренди. Наприклад, нині виразніше звучить жіноча проза. І в Україні є блискучі молоді голоси, як-то Таня Малярчук, Софія Андрухович, Катерина Калитко. У Софії Андрухович ще не вийшов новий роман “Амадока”, а нас уже запитували, коли стартує програма перекладів, аби перекладати його німецькою!

— Інститут книги спільно з «Українською правдою» створив проєкт літературних подкастів «Ранкова доза»: щоранку відомі люди радять прочитати книгу, уривок якої можна прослухати протягом 20 хвилин. Як виник цей проєкт, і яким чином ви обираєте учасників? 

— Сам проєкт придумала Настя Євдокимова, до речі, випускниця літературознавства Могилянки. Вона керує відділом промоції читання. Разом з «Українською правдою» вирішили, що треба зробити подкаст, який зручно послухати дорогою на роботу чи навчання. Диктори та актори записують 20-хвилинні тексти, які рекомендують відомі українці. Про амбасадорів міркували дуже просто: УП розіслали інформацію про проєкт публічним особам й обрали тих, хто відгукнувся. Нам вдалося записати близько 100 таких подкастів — і сьогодні охоплення проєкту більше 400 000 прослуховувань!

— Ви часто подорожуєте за кордоном, де відвідуєте різні бібліотеки. Яка ваша улюблена?

— Мені подобається культура читання. Я люблю бібліотеки, бо це частина громадського простору, який формує місто.

За кордоном мені найдужче сподобалася публічна бібліотека в Монреалі. Монреальська Grande Bibliothèque щодня приймає в середньому 10 000 читачів. Зареєстрованих читачів — 3 000 000 — удвічі більше, ніж очікувала міська влада. У 2011 до бібліотеки потрапили 2,7 мільйона відвідувачів, і вона стала найвідвідуванішою публічною бібліотекою як країн, де мешкають франкофони, так і Північної Америки. Вражає, яка вона доступна! От уявіть собі: я просто туди зайшла, сказала: «Привіт! Я не маю вашого читацького квитка, але хочу зайти до фондів і знайти книжки українських авторів». Звісно, мені це вдалося.

У фондах бібліотеки 5 мільйонів книжок. На абонемент можна узяти до 25 книжок на 21 день. Я ж прийшла на літеру «А» й одразу знайшла декілька видань Юрія Андруховича.

З особистого архіву Богдани Неборак

З особистого архіву Богдани Неборак

— Які саме твори?

— Там було кілька романів: «Перверзія», «Московіада» і «Дванадцять обручів». “Московіада” була добряче зачитана! Приємно думати, що якийсь монреалець брав її додому.

Мені подобається нормативність відвідування бібліотеки, зручність та багатофункціональність її простору.

В Україні справді фантастичною є бібліотека Центру Шептицького у Львові. Вона дуже зручна, у тебе є відчуття, що про тебе попіклувалися на кожному етапі, продумали кожну твою потребу. Там скрізь розетки, зручні крісла, полиці, різні зони, природне світло. Хочеш посидіти самостійно — будь ласка; ти прийшов з друзями і хочеш щось обговорити — також прошу.

Серце моє належить бібліотеці Антоновичів у Могилянці, куди я приходжу щочетверга попрацювати. 

— Що можна покращити в нашій бібліотеці?

— Не впевнена, що там треба що-небудь покращувати. Але завжди можна поповнювати фонди 🙂

— У вас є власні журналістські публікації на платформі The Ukrainians та Creatives. Розкажіть про найважче, найлегше та найяскравіше інтерв’ю.

— Завжди думала, що найлегшим буде інтерв’ю, яке ти записуєш зі знайомою людиною, але це не так. Приятелеві складно ставити питання: є страх бути не оригінальним або ж питати щось, що цікавить лише тебе. Але одним з найскладніших було інтерв’ю з режисером Владом Троїцьким. Я ним страшенно захоплююся, часто передивляюся його лекції — він мене надихає, тож, коли випала нагода познайомитися й поговорити, думала: «Господи, ну про що я в нього спитаю?» Утім, розмова вийшла легка й дотепна.

Найлегше інтерв’ю було з британським поетом Реймондом Антробусом. Це було перше інтерв’ю, яке я брала англійською, тому трошки остерігалася. Реймонд — поет та перформер, з дитинства долаючи проблеми зі слухом, чимало вкладає в поширення віршів глухих поетів у Великій Британії.

Найбільше запам’яталося перше інтерв’ю. Я мріяла про журналістику, мала про неї дуже абстрактні уявлення й постійно переживала: де я, а де журналістика. Але таки написала редакторці «ЛітАкценту» Ірині Троскот, кажу: «Звуть мене Богдана, дуже хочу з кимось поговорити про літературу». Я дуже люблю перекладача античної літератури Андрія Содомору, це справжнє втілення античності й дуже інтелектуальна особистість. Мені вистачило нахабства звернутися до нього, сказати, що ніколи не робила інтерв’ю, але дуже хочу поговорити саме з ним. І він погодився! Це інтерв’ю вийшло цікавим, бо Андрій Олександрович мало слухав мої питання, а просто розказував, що вважав за потрібне.

— У вас дуже цікавий Telegram та Instagram. Скільки часу витрачаєте на створення контенту?

— Я не витрачаю багато часу, бо не роблю цього професійно. Лукавством буде сказати, що я не підбираю фото, але й не сильно заморочуюся. Мені важливо ділитися тим, що вважаю вартим уваги в культурі. Це нормалізація літературної теми й особистий читацький щоденник.

Мій Телеґрам називається Literary Bar, тому що в барі вам легко: ви сидите у гарній сукенці і п’єте коктейлі .

Література — це дуже подібна тема. Я хочу показувати, що читання приносить втіху.

А ще соцмережі трошки дисциплінують. У якийсь момент зрозуміла, що хочу більше пильнувати, що і як я читаю, фіксувати емоції та перші враження. Для цього й використовую Інстаґрам.

— Порекомендуйте три книжки, які вас надихають.

— Назву вам українські! «НепрОсті» Тараса Прохаська — це книжка, яку я перечитую кожної весни. По-перше, це чудова книжка для всіх, хто хоче відчути фонетику української мови. По-друге, це прекрасна книжка про любов до хорошої, якісної рутини.  Знаєте, часто жартую, що я з Галичини, а це означає, що я купую спеціальну сукню на Великдень ☺, а не просто сукню, бо вона гарна. І от я себе вчу купувати сукню, бо вона мені подобається, і не чекати Великодня, щоб її одягнути. І коли я читаю Прохаська, пригадую, що щоденність має приносити задоволення.

Також В. Домонтович. Я дуже люблю все, що він написав, але першою його книжкою, яку прочитала, — звісно, стала «Дівчинка з ведмедиком». Домонтович мене вразив своїми  описами Києва. Ну, і його біографія: подвійний агент, друг неокласиків, етнограф і так далі!

Я дуже люблю поезію, тому пораджу ще два такі видання. «Антологія української поезії XX століття: від Тичини до Жадана» — чудова книжка, щоб відкрити для себе українську поезію. Друге — це «Антологія молодої української поезії III тисячоліття». Вона показує, що українська поезія дуже розвинута: у нас є вірші на будь-які теми і найрозмаїтіших форм. Там є хвацькі парубоцькі вірші, є про любов, є ніжна пейзажна лірика.

Я часто її дарую, адже чудово мати можливість розгорнути книжку й побачити цікаву замальовку світу, написану поетичною мовою. Це камертон, який вмикає щось усередині.

— Як випускниця Могилянки та успішна творча людина, які поради ви можете дати студентам?

— Я б порадила частіше запитувати себе: чого я хочу? Бо часто думаєш: у мене сесія, модулі, треба здати десять есеїв, пора кудись поїхати — чого я хочу? Та спати я хочу! Варто досліджувати, чим хочеш займатися і що тобі справді приносить задоволення в житті. Якщо це література, то що ти хочеш із цією літературою робити? Дуже корисно знайти ці кнопки «подобається» в собі, на які ти можеш натискати й знати: це я роблю добре й хочу робити ще краще, це приносить мені радість.

Є оті банальні фрази: не боятися робити бажане, виходити із зони комфорту. Я би їх розшифрувала в такий спосіб: пробувати більше.

Зараз той час, коли треба бути інтердисциплінарним. Могилянка дає унікальну можливість вибіркових курсів, коли ви навчаєтеся на економіці й фінансах, але ходите і слухаєте Creative writing чи курси з філософії літератури у Володимира Єрмоленка.

І це супер, бо, якщо ви вибрали економіку, це ж не значить, що вам зовсім не цікаві філософія чи політологія. І треба цим користатися, бо часто ця мультидисциплінарність і є вашою доданою вартістю. А ще вона змушує механізми в голові працювати в незвичний спосіб. І коридор, яким ви крокуєте, перетворюється на відкритий простір.

Інтерв’юерка: Марія Махотко

Редакторки: Софія Орліогло, Уляна Комар

 

© Моя Могилянка, 2020

Instagram & Telegram & Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Receive Updates

No spam guarantee.

Коментарі

коментарі